Рецензія (поверхнева і емоційна) на видання Українського біблійного товариства "Біблія. Сучасний переклад. Перше видання. 2020."
Щиро радію, тримаючи в руках примірник нового видання Українського біблійного товариства, яке презентує його як плід роботи, розпочатої ще 1992 році. Щиро вітаю перекладачів.
Але радість моя недосконала… Бо недосконалим є видання, яке презентоване як плід 28-річної роботи. І це одразу помічаєш, коли береш його в руки. Я розумію, що якість перекладу визначається не якістю папіру, дизайну верстки чи машини, яка друкувала. І не поверхневим оглядом видання. Але від нової книги, яка ще й Книга книг, яку плануєш постійно брати в руки і з якою тобі працювати, очікуєш і зовнішньої довершеності і відповідності книжковим і науковим стандартам ХХІ століття. Нажаль…
У мене є видання Біблії Українського біблійного товариства і того самого 1992 року і «Четвертий повний переклад» 2011-го, тому можу порівнювати не тільки із закордонними виданнями накшталт «женевського» чи «брюсельського». І, нажаль, порівняння не на користь нового видання.
По-перше, на книзі жодної інформації про друкарню чи про наклад. Та й про саме видання - лише одна сторінка передмови, скромно підписана Видавничим відділом УБТ. Навіть видання 1992 року мало вступ із загальними відомостями про Біблію, про її склад і канон, про історію українских перекладів і особливості видання. А ще там були карти, ілюстрації на початку кожної книги, а ще додатки у кінці: важливі історичні дати, список скорочень, міри і ваги, церковні читання на цілий рік для православних і католиків, біблійно-богословський показник тощо. Видання 2011 року є кращим вже у змісті, де наведені, поруч з повними назвами біблійних книг, прийняті скорочення, та змістовна передмова на 9 аркушах. В кінці вказані вихідні дані, хоча вибір друкарні дивує: м. Тверь, проспект Леніна (назву країни скромно опущено). А ще у «сучасному перекладі» відсутні т.зв. второканонічні 11 книг Старого Завіту, які були у виданні 2011 року. Я розумію, що цьому теж є «канонічні» пояснення.
А про колектив, який стільки років працював над «сучасним перекладом» у скромній передмові 2020 року сказано, що це «відомі в Україні церковні і громадські діячі спільно зі знавцем давніх мов, велики ентузіастом в галузі біблієзнавства і патріотом української мови, лауреатом Шевченківської премії, доктором богослів’я, о. Рафаїлом Турконяком». Я думаю, що не тількі мені було б цікаво дізнатися хто вони, ці люди, і чому над перекладом працювали «церковні і громадські діячі», а не знавці древніх мов і біблеїсти? Тут я подумав, що можливо це просто перевиданий текст о. Рафаїла, але порівнявши нове видання з Біблією, виданою Східноєвропейською гуманітарною місією у 2016 році, на якому прямо написано «Переклад проф. Рафаїла Турконяка», я побачив, що тексти, приняймні псалмів, все ж таки відрізняються. А це означає, що або є реальний колектив перекладачів, який працював з текстами першоджерел і радився з о. Рафаїлом, або колектив редакторів, який «осучаснював» переклад о. Рафаїла.
І це не єдине, що мене напружило на одному листочку передмови. Там говориться, що «завдяки Синодальному російському перекладу, яким донедавна користувались і українці, чимало біблійних імен і назв місцевостей увійшли не лише в культурну пам’ять українських читачів Біблії, а й застосовані попередніми перекладачами Біблії українською мовою, ми вирішили залишити їх у звичному для читача написанні, наприклад: Єва (гебр. Хавва), Ісаак (гебр. Їцхак), Мойсей (гебр. Моше)…» тощо. Розумно і аргументовано, але…
Відкриваю я Книгу псалмів, знахожу відомий кожному українцеві 50 псалом і з подивом читаю:
«1. Псалом Асафа.
Бог над богами - Господь…»
А відоме всім нам
«1. Псалом Давида, коли він взяв собі за дружину Вірсавію…
Помилуй мене, Боже, задля милості Своєї…»,
тепер нумерується Псалом 51.
А як же повага до «культурної пам’яті» і «попередніх перекладів»?
Відкриваємо переклад УБТ 2011 - Псалом 50 - це Псалом 50, а в перекладі 1992 року він має подвійну нумерацію з повагою до західної і східної традиції 51(50).
Є в мене питання і безпосередньо до тексту, але тут я схильний поважати непросту працю філологів і богословів і довіряти тим, хто знає набагато більше за мене і фахово займається біблійними перекладами.
Хоча, відкривши першу ж сторінку першої книги Біблії - Книги Буття, я знов побачив про Духа Божого, який «ШИРЯВ над поверхнею води». Це я до «сучасності» перекладу.
А потім звертаю увагу на слова-заповідь Бога першим людям: «Плодіться і множтеся, та наповнюйте землю, ВОЛОДІЙТЕ нею і ПАНУЙТЕ над рибами морськими та птахами небесними - над усім живим, що рухається на землі!» Достатньо подивитися довкола, щоб зрозуміти, що людство вже ДОВОЛОДІЛОСЯ природою і ДОПАНУВАЛОСЯ над тваринами. А це означає, що той, хто робить «сучасний переклад» має розумітися не тільки на давніх мовах, але й на сучасних сенсах і викликах перед людством. Але, щоб не займатися тільки критикою, скажу, що з цими словами і сенсами історії про створення світу і перших людей, я мав справу, коли писав «Біблійні історії для дітей», для сучасних дітей. І тоді, замість «Дух Божий ширяв над поверхнею води» я написав «Дихання Боже було над водою». А замість того, щоб використовувати термін «ПАНУЙТЕ над», яке до українських перекладів увійшло з російського синодального «ВЛАДЫЧЕСТВУЙТЕ над», взяв більш багатогранне як в богословському так і в екологічному сенсі слово «ГОСПОДАРЮЙТЕ над». І в цьому не було нічого нового, бо в забутому усіма церковнослов’янському тексті використовується термін «ГОСПОДСТВУЙТЕ», яке для російськомовних нагадує про господ (панів і владик), а для нас українців асоціюється з Господом і господарюванням.
Але на цьому моя критика, сподіваюся конструктивна, завершується. І я знов радію, тримаючи в руках ще один, вже 8-й в моїй бібліотеці переклад Біблії українською мовою, який, як і інші, але в першу чергу, я буду використовувати, коли працюватиму з текстом і сенсами Святого Письма. Саме наявність декількох перекладів дає можливість глибше і багатогранніше розуміти біблійні тексти і істини.
А на останок я хочу процитувати о. Рафаїла Турконяка, який сказав, що «кожне покоління має мати свій переклад Біблії». А ще хтось сказав, що зважаючи на швидкість розвитку сучасної мови, кожні 10-15 років має з’являтися новий переклад Святого Письма. Тому ще раз вітаю усіх нас з новим виданням від Українського біблійного товариства і раджу його замовляти на сайті УБТ і читати. А філологам і бібліїстам, спільно з видавцями, продовжувати роботу над вдосконаленням і розмаїттям видань Біблії українською.
P.S. А ще хотілося б, щоб "сучасний переклад" був доступний і в електронному вигляді для тих, хто читає і працює за допомогою сучасних гаджетів і користується, наприклад, найпопулярнішим в світі біблійним додатком YouVersion (bible.com), де окрім перекладів Куліша з Пулюєм, Огієнка і Турконяка, є й «Свята Біблія: сучасною мовою», і це ще один переклад, на який я звернув увагу, коли дописував цей блог.
Виступ(відредагований і доповнений) на онлайн-вебінарі “Типікон і сучасність: сповідь і причастя у часи пандемії” у Київській православній богословській академії 12 травня 2020 року.
Моя тема — це трансляція богослужінь онлайн і онлайн-богослужіння Церкви. Тому я одразу хочу наголосити, що трансляція богослужінь онлайн і онлайн-богослужіння — це різні речі. Пояснити, можливо, таку складну річ я спробую в євангельський спосіб на дуже простому прикладі. Майже притчею, але дуже сучасною.
Всі знають про службу таксі Uber. Є три етапи, як Uber змінює реальність ринку таксі в будь-якому місті, куди воно заходить.
Спочатку Uber заходить як одне з таксі, нове таксі, і користувачи та учасники ринку сприймають Uber як звичайне таксі.
Але потім, завдяки додатковим послугам, які роблять їх роботу і можливість користатися їх послугами більш технологічно, більш зручно і більш надійно і навіть спостерігаючи за рухом Вашого таксі, Uber фактично змінює правила гри.
І на третьому етапі вже інші служби таксі працюють, як Uber.
Таким чином, таксі взагалі виглядає інакше, ніж декілька місяців до цього.
Вибачте за таке порівняння, але знов пошлюся на те, що Господь, пояснюючи важливі речі, говорив притчами, наводив дуже прості і дуже зрозумілі слухачам приклади.
Тепер давайте подивимося на те, що відбувається зараз із нашими богослужіннями.
Перший етап — це звичайне богослужіння транслюється.
Ми вже звикли до цього. З 90-х років відбуваються трансляції богослужінь Різдва і Великодня на центральних каналах. А десь, як от в Преображенському соборі в Києві вже близько 10 років, трансляція богослужінь ведеться в постійному режимі. Ці трансляції сприймалися донедавна як додаткова функція для особливих категорій людей — хворих в лікарнях, стареньких немічних вдома, точніше тих, хто не може прийти (є багато категорій). Або це сприймалося як ознака дуже сучасного храму. Але 2020 рік і COVID-19 усе змінив, і трансляції стали масовим явищем. І ми побачили іншу тенденцію. І вже можемо аналізувати її інакше.
Якщо раніше ми говорили про те, що віруючі все одно будуть ходити у храми, що традиційним віруючим ці трансляції не потрібні, то тепер ми чітко знаємо, що на цей Великдень саме воцерковленим віруючим трансляції богослужінь були дуже потрібні. І саме вони (скажу жартуючи) молилися за те, щоб у них був гарний зв’язок і стабільний інтернет.
2. Другий етап – трансляція богослужіння змінює богослужіння.
Але, коли ми подивимося на ці трансляції, то побачимо, що вони змінюють наші уявлення про богослужіння. Тому що трансляція дає можливість більше побачити. Добре це чи погано? Якщо б це було погано, то в наших храмах ніколи б не з’явилися розписи, різьблені позолочені іконостаси, наші богослужбові хороводи з виходами/входами, розмаїття найкрасивіших піснеспівів тощо. Тобто насправді зовнішня сторона присутня і в нашому богослужінні, навіть у традиційному.
Проблема, яка виникає під час трансляції: що показувати і як показувати?
І тут ми ще на порозі певного осмислення, бо ця наша трансляція вже не просто данина моді чи урочиста подія раз чи два рази на рік, а відбувається в постійному режимі.
Вже маємо два типи зйомки під трансляцію:
Трансляція з операторами і переносними камерами. Таким чином здійснювали трансляції великодніх, різдвяних богослужінь на центральних каналах.
Трансляція зі стаціонарних камер, якими обладнаний храм. Наприклад, Преображенський собор в Києві обладнано саме стаціонарними камерами.
І я маю сказати, що особисто мені дивитися більш статичну картинку і не бачити «блукаючих» в пошуках кадру операторів ближче, ніж постійно бігати разом з оператором чи режисером по богослужінню.
Проблема: З почату 2000-х років я багато коментував трансляції богослужінь. І те, що мене дуже хвилювало, турбувало і навіть дратувало, — це «безумні очі» оператора чи режисера. Коли людина не розуміє, що відбувається, коли людина знімає все, що їй здається красивим, прекрасним, але це не прив’язано до реального богослужіння.
Перспектива — це «розумні очі». В нас був досвід створювати цілі режисерсько-операторські групи під трансляції, був досвід безпосередньої допомоги режисерам трансляції. І зараз, я думаю, до цього приходять ті, хто організовує трансляції: біля пульту чи з камерою має бути людина, яка розуміється на тому, що відбувається, в якій послідовності і де головне.
І тут має відбуватися зміна. Бо, якщо є онлайн-трансляція, то і саме богослужіння має враховувати те, що ведеться зйомка. І таким чином максимально бути дружнім для роботи камер, операторів і, врешті-решт, комфортним для очей і розуму глядача.
Невикористані можливості
З іншого боку, технології дають більше можливостей інтерактиву. Зараз ми використовуємо тільки лайки (в смислі Like ) і лайки (в сенсі коментарів, коли ми можемо або полаятися або подякувати за богослужіння). Але насправді сама технологія, яку ми використовуємо, дає набагато більше можливостей. І тут дійсно звичайні богослужіння мають відбуватися з урахуванням трансляції. І трансляції з технологічними можливостями в певний спосіб змінюють богослужіння.
«Плюси» і «мінуси» трансляцій
Ще трошки зупинюся на тому, які є «плюси» і «мінуси» в трансляції. Можна про це говорити годинами. Але зараз я коротко, буквально кілька тез.
– По-перше, величезний плюс. Вперше за тисячоліття, навіть більше, ми можемо виконати те, що було за апостольських часів, — всі разом зібрані в одному місце, на одне і те ж. Це можливість, як за часів першої Церкви, всім бути на богослужінні разом зі своїм єпископом або, навіть, з Предстоятелем Церкви. І ми побачили, що якраз лідерами трансляцій по переглядах були саме трансляції богослужінь Предстоятелів Церков. Сотні тисяч, а на Великдень, можливо, й мільйони, людей були разом безпосередньо в одному місці, в один час. Правда, це місце було віртуальним для тих, хто дивився. Але це було реальне богослужіння, яке транслювалося онлайн.
– «Мінус», і можливо, трошки «плюс» (для подальшого розвитку і місцевих богослужінь, і трансляцій), це те, що богослужіння починають оцінювати і порівнювати через критерії суто естетичні, зовнішні. Також є спокуса «поблукати» богослужіннями, як по каналах, «поклацати» по богослужіннях. Знову ж, сам тип трансляції не спонукає до молитви, а, скоріше, до перегляду.
– З іншого боку, великий «плюс», що зробити трансляцію дуже просто. Навіть з невеличкого храму, де є мобільний телефон і стабільний інтернет, можна робити трансляції. Але чи потрібно? — це величезне питання, але я не буду тут зупинятись.
Інша історія, коли немає стабільного інтернету — неможлива трансляція. Але можливо поєднувати онлайн і реальність. І це можливо і дуже важливо. Священник місцевої парафії може рекомендувати, яку трансляцію переглядати, чи давати посилання, чи радити щось своїм парафіянам. А потім доповнювати цей онлайн реальною участю в таїнствах. Я в кінці про це буду говорити і наведу реальний приклад.
– «Плюс»: Наші трансляції і технологічні речі дають більше можливостей для просвіти, для пояснення богослужінь, але це не той спосіб, коли просто коментатор щось фоном говорить, забиваючи піснеспіви і фактично перебираючи на себе основну увагу. Тут треба застосовувати інші технологічні можливості, які ми маємо.
– «Мінус» і це побачили ті, хто реально намагався дивитися трансляції цьогоріч під час Великого посту: непросто молитися перед телевізором або перед монітором. Це дуже непроста річ, і з тут теж треба напрацьовувати певні традиції.
Маленька пропозиція: можливо, потрібно щось на кшталт віртуального іконостасу, щось нерухоме на екрані або постійна іконка Христа чи свята в лівому чи правому куточку як логотип каналу (до речі, які теж називають іконками, невипадково, напевно, для нас). Щоб людина могла зосередитися на чомусь, коли потрібно і не відволікалася, а не просто «бігала» разом з камерою, переключаючись з кадру на кадр… Це теж треба обговорювати.
– «Плюс», і ми про це вже говорили, в тому, що все видно набагато краще, і видно те, чого віряни зазвичай ніяк не можуть побачити, коли просто присутні в храмі.
– Але, одночасно, «мінус» — видно, як себе веде духовенство у вівтарі, як ведуть себе церковнослужителі: як вони ходять, розмовляють, сміються, чухаються і багато іншого. Тобто по факту священнослужителі ще не враховують того, що їх знімає «прихована камера». Це теж певна культура, естетика, якій треба вчитися. Тим священникам, які роблять трансляції, я раджу хоч раз подивитися ефір. Вони багато цікавого про себе збоку побачать. Бо зазвичай у нас одні служать, інші транслюють, треті дивляться. І от тим, хто служать, дуже важливо на себе подивитися хоча б раз з боку. Це вас дуже змінить.
Можна продовжувати, але це тема для окремої професійної дискусії.
3. Третій етап – поява онлайн-богослужіння і інших онлайн-служінь.
Наступний можливий етап розвитку — створення чи поява іншого типу богослужіння, онлайн-богослужіння. Або поруч із трансляціями богослужінь виникають і стають традиційними інші онлайн-служіння Церкви. Не треба концентруватися тільки на онлайн-трансляції богослужінь. Насправді онлайн дає можливість розвивати і інші служіння Церкви, які ніколи не замінять традиційне богослужіння, де є безпосереднє спілкування, чи дотик, чи обійми, чи причастя від однієї чаші… Але в онлайні є інші можливості і їх треба використовувати Церкві.
Знову я спробую розділю кілька речей і скажу, що це багато в чому про майбутнє, але світ змінюється дуже швидко і дещо з майбутнього існує або створюється вже сьогодні. Повторюся, що треба відрізняти трансляцію богослужіння онлайн від онлайн-богослужіння. Онлайн-трансляція – це трансляція того, що відбувається в реальності. Вона дає можливість долучитися до того, що є в реальності за допомогою трансляції.
Інше — віртуальна реальність як така. Я думаю, що ми, можливо ще за нашого життя, яким би дивним чи неймовірним це нам всім сьогодні не здавалося, але побачимо віртуальні храми, куди можна буде потрапити лише через засоби віртуальної реальності (окуляри, костюми тощо). Я думаю, що це в принципі можливо, і над цим починати думати треба вже зараз.
Але ще є те, що називається змішаною реальністю, коли віртуальне поєднуються з реальним. Це те, що ми маємо навчитись робити під час богослужінь вже зараз. Є таке поняття як доповнена реальність, коли реальність у онлайні доповнюється додатковими функціями і можливостями. І тут великий простір для творчості під час трансляції наших богослужінь. Це і «віконця» додаткові з тією самою іконою свіа, якісь текстові пояснення, вказівки тощо. Тобто те, що зможе зробити нашу онлайн-трансляцію більш просвітницьки насиченою. Хочемо ми того чи не хочемо, подобається нам це чи ні, але якщо людина біля телевізора чи монітора ком’ютера, вона звикла, що картинка змінюється, віконця закриваються/відкриваються. Це інший тип сприйняття. Коли людина зайшла у храм, від усього відсторонилася, вона може стояти спокійно, дивитися в одну точку. Але коли людина біля телевізора чи біля комп’ютера, у неї включаються інші механізми сприйняття інформації. І ми можемо наповнити простір її екрану просвітницькою інформацією, яка або буде допомагати їй зосереджуватися (подібно до виголосу диякона «Будьмо уважні!» під час звичайного богослужіння), акцентувати увагу, не відволікатися і пізнавати все те, що знаємо про богослужіння ми, священнослужителі і богослови, і дуже рідко розповідаємо своїм парафіянам.
А є й інша сторона — так звана доповнена віртуальність. І ось тут поєднання онлайн-трансляції богослужіння з реальним причастям — це те, що вже сьогодні можна робити. Насправді, ми всі можемо подивитися трансляцію але не можемо причаститися через екран. І тут місцевий священник може організувати доставку причастя тим парафіянам, для кого це важливо і потрібно.
Наприклад, мій особистий досвід Великоднього причастя цього року. У Великий четвер я звершив в самоізоляції богослужіння, в кінці якого, за тією самою традицією як всі священики готують «запасні» дари, підготував причастя для своїх постійних парафіян. Я розробив цілу технологію «благочестивої» упаковки з урахуванням легкої та екологічної утилізації. Перед цим протягом кількох днів я списувався в месенджерах зі своїми постійними парафіянами, для кого причастя на Пасху є важливим, повідомляв кожного особисто, пояснював як все буде відбуватися, відповідав на запитання. Я вибудував собі маршрут і таймінг, щоб люди знали о котрій приблизно я під’їду. Я купив паперові пакетики для заварювання чаю, в які поклав кожну часточку причастя. Потім я це поклав у пакетик із целофану, який потім може використовуватись для різних святих дрібничок. А сам паперовий пакетик можна спалити навіть у квартирі без жодних проблем.
І, відслуживши у Великий четвер літургію, я потім 5 годин по місту розвозив (у масці і рукавичках) своїм парафіянам святе причастя, щоб вони змогли в пасхальну ніч подивитися трансляцію і причаститися. Я ще зробив і розіслав особливе послідування молитов для тих, у кого з якихось причин не буде трансляції.
Таким чином, Великодня онлайн-трансляція була доповнена реальною можливістю причаститися. По факту, це доповнена віртуальність, коли реальним причастям можна доповнити онлайн-трансляцію богослужіння. В селах і невеличких містечках все може бути набагато простіше (бо не треба їздити десятки кілометрів по великому місту, оминаючи пробки) і інакшим, наприклад, там де храм не закритий, парафіяни можуть протягом дня підходити для індивідуального причастя з дотриманням усіх рекомендацій МОЗ і традицій Православної Церкви.
Але онлайн-служіння Церкви — це не тільки і не стільки онлайн-богослужіння чи трансляції. Це можливість спілкування, проповіді. Це можливість онлайн-агап. Якщо ми не можемо після служби пити каву чи чай разом, ми можемо зустрічатися в ZOOM щоб поспілкуватися, кожен зі своєю кавою.
Це можливість онлайн-читання і тлумачення недільного Апостола і Євангелія. Наприклад, у мене цьогоріч був досвід онлайну Страсного тижня день за днем. До півтори тисячі переглядів збирали відео, на яких ми читали Святе Письмо про події кожного дня перед Воскресінням і тлумачили це протягом півгодини—сорока хвилин. І я це робив таким чином, щоб моя трансляція завершилася до початку онлайн-трансляції служби з Михайлівського. Тобто таким чином я це поєднував і після спільного читання Святого Письма, запрошував людей на перегляд трансляції богослужіння.
Знову ж, технології відкривають можливості для онлайн-просвіти і онлайн-освіти: це Facebook-групи, події в Facebook, ZOOM-зустрічі, трансляції, YouTube-канали, Googleclassroom (хоч Google і проти надання послуг релігійним організаціям, але треба їх переконувати робити виключення для недільних шкіл) тощо.
Коли відбувався цей вебінар і я робив свою доповідь, то онлайн-літургія о. Игоря Савви ще не була топ-темою для обговорення. Можливо, це мінус для тих, хто зараз просить мене прокоментувати цю подію, а я не хочу робити це поспіхом. З іншого боку, цей виступ, ніяк не пов’язаний з емоційним обговоренням минулого тижня і говорить не про конкретний випадок, а про тенденції і перспективи розвитку богослужінь у співпраці з технологічними можливостями. Але, щоб не здавалося, що я ухиляюся від дискусії, скажу коротко: я за те, щоб в нашій Православній Церкві України були можливі дискусії і літургічна творчість віталася; я пропоную не протиставляти одне одному, а розрізнити — традиційні форми богослужінь, трансляції богослужінь і онлайн-богослужіння. Перше вже сформоване і нікуди не зникне, а от друге і трете — це те, що буде розвиватися і потребує творчості, вивчення і обговорення. І добре, що цей процес вже розпочався.
Багато років поспіль під час передпасхальних ефірів і інтерв’ю я цитую богослужбову книгу, за якою звершується богослужіння Великодня, де перед освяченням пасхальних приношень, написано: «Нехай знають всі, що ані м’ясо, ані яйця, ані сир - не є Пасха. Пасха - це сам Христос. І тільки той, хто причащається, істинну вкушає Пасху».
Але цього року цей текст потребує додаткових пояснень.
Як бути з освяченням пасхальних кошиків на Великдень?
З освяченням пасхальних кошиків, наповнених пасочками, писанками, крашенками, салом і ковбасою, жодних проблем. Якщо зазирнути в ті самі богослужбові книжки, то ми не знайдемо жодної рекомендації щодо окроплення їжі святою водою. Це виключно наша, слов’янська традиція, якої у греків, наприклад, не існує. Я це знав ще 25 років тому, коли служив свою першу Пасху як священик. Але, коли вийшов до людей і подивився їм в очі, то зрозумів, що вони не сприймуть моїх богословських аргументів, бо чекають радості від христосування і окроплення. І я їм цю радість подарував.
Але цього року якраз прийшов час пояснити, що паска - це не Пасха, а «освячення» пасок не те саме, коли ми освячуємо, наприклад, ікони, ризи чи святе причастя. Молитва, яку ми читаємо після закінчення пасхального богослужіння, це скоріше офіційне оголошення про закінчення посту і дозвіл-благословення їсти не пісне і починати святкувати.
Тому пасхальний кошик, або стіл, може перехрестити і, якщо є бажання, окропити святою водою, хтось з родини, а не обов’язково священик.
Так само в парафії можна організувати не масове, а індивідуальне освячення великодніх кошиків. І я впевнений, що священики зможуть це зробити.
Як причащатися на Пасху під час пандемії?
Багато років я пропагував і запрошував до причатя всіх вірних під час Великодньої літургії. Саме про це говорить і святитель Іван Золотоуст у своєму слові, яке вже понад тисячу років читається на Великдень в кожному православному храмі замість проповіді. «І перші, і останні.., багаті і бідні.., хто постував і хто не постував.., насолоджуйтеся всі.., тож ніхто хай не піде голодним». Масово причащатися на Великдень вже стало традицією по всій Україні. І це питання більш важливе з богословської і церковної точки зору, ніж «освячення» кошиків.
Але й тут є варіанти діяти у відповідності до віри і до настанов МОЗ.
І, якщо раніше, вірні приходили до священика в храм, то, можливо, тепер прийшов час, коли священик з пасхальними дарами (святим причастям) може відвідати своїх вірних. Або, якщо дозволить ситуація, після того, як вірні переглянуть онлайн-трансляцію великоднього богослужіння, вони з дотриманням «соціальної дистанції» і з виконанням усіх рекомендацій священноначалля і МОЗ, зможуть в індивідуальному порядку протягом пасхального дня прийти до храму, щоб причаститися. А розговіння і великодній стіл трошки почекають.
А ще ця ситуація ставить перед нами більш глибинне питання: Що є центром нашого церковного життя: Христос чи причастя?
Бо коли богослужебні вказівки говорять, що паски - не є Пасха і що, тільки той, хто причащається, істинну вкушає Пасху, вони намагаються пояснити, що літургія і причастя є набагато важливішими ніж великоднє застілля і «освячені» пасочки. Вислів «Пасха - це сам Христос» - глибший, ніж констатація факту, про те, що Христос є в причасті і Його немає у великодньому кошику.
Христос більший за своє євхаристичне Тіло і Кров - святе причастя. Христос - це Боже Слово і Божа Премудрість, з якою ми зустрічаємося і якою ми наповнюємося, читаючи Святе Письмо. Христос - це Син Божий, який постраждав заради нашого спасіння і чиє Воскресіння з мертвих ми святкуємо на Великдень. Великдень-online. Частина перша: Чи можливе онлайн богослужіння
От ми і дожили до часів, коли більшість християн будуть молитися під час пасхального богослужіння онлайн, а не в храмах. І це не завдяки тотальній діджиталізації чи церковним реформам, а через карантин і самоізоляцію, пов’язану з пандемією коронавірусу. Технології в цій ситуації якраз допомогають нам і Великдень відсвяткувати, і небезпечної зарази не підхопити. І сьогодні, можливо вперше, більшість воцерковлених людей будуть вдячними цифровим технологіям за можливость онлайн-трансляцій і наявність соціальних мереж.
Але і в журналістів, і в парафіян, і в мене самого виникають запитання і постають питання, що потребують пошуку відповідей і нестандартних рішень, особливо враховуючи, що Великдень цьогоріч буде незвичним.
Чи можливе, взагалі, богослужіння онлайн?
По-перше, до онлайн-богослужінь справа ще не дійшла, бо насправді богослужіння відбувається в реальності, в реальному храмі чи монастирі і звершує його реальний єпископ чи священик. В онлайні відбувається трансляція богослужіння. І, якраз завдяки онлайну - трансляції в реальному часі - вірні, які сьогодні не можуть через карантин бути присутніми в храмі, мають можливість в реальному часі долучитися до спільної молитви дистанційно.
І в такому форматі немає нічого радикально нового. Як тільки з’явилося радіо, одразу розпочалися радіотрансляції богослужінь. Як тільки з’явилася можливість прямого ефіру на телебаченні, одразу розпочалися прямі включення і телевізійні трансляції богослужінь.
Єдине, що дійсно відрізняє цьогорічний Великдень, так це те, що тепер більшість буде споглядати за богослужінням на відстані за допомогою телевізійних, радіо і інтернет-трансляцій і храми не будуть переповнені людьми.
Звісно, може виникнути запитання: чи є реальним наше зібрання, коли ми не зібрані в одному місці і не можемо доторкнутися один до одного?
Можно відповісти запитанням на запитання: А чи є реальними онлайн-уроки, завдяки яким наші діти сьогодні продовжують навчання в школі? І чи є реальним наше онлайн-спілкування з батьками, дітьми, родичами і друзями, які від нас за сотні чи тисячі кілометрів?
Але є й більш богословські аналогії щодо реальності богослужіння в режимі онлайн. По-перше, всі ми віримо в те, що для Бога немає ані простору, ані часу. По-друге, ми віримо в те, що складаємо єдину Церкву не тільки з тими, хто живе з нами в одному просторі і часі, але й з ангелами і з усіма християнами, що жили колись, а зараз живуть у вічності. То чому б нам не повірити, що слова Христа: «де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там і Я посеред них» (Мф. 18:20) можуть стосуватися не лише тих, хто зібрався в одному приміщення чи у вічності, але й тих, хто заради спільного читання Святого Письма чи спільної молитви збирається у Facebook або біля екранів телевізорів.
Наскільки онлайн-богослужіння порушують встановлений порядок і традиції Великодня?
На перший погляд здається, що цьогорічний Великдень буде незвичайним і традиційний порядок свята руйнується.
Але важливо пригадати, що останнє святкування Пасхи Христом зі своїми апостолами напередодні Його страджань, смерти і Воскресіння, яке ми-християни вважаємо нашою Пасхою, відбувалося у вимушено незвичний спосіб. Таємна вечеря, що по суті була пасхальним седером, відбулася на декілька днів раніше, за закритими дверима і була доповнена діями і словами Христа, які перетворили старозавітний Песах на новозавітну Трапезу Господню (літургію), яка і є головним богослужінням Великодня - християнської Пасхи.
Потім християни збиралися для звершення Трапези Господньої по домівках, а в часи гонінь у найменш пристосованих для цього, але безпечних для зібрань, підземних цвинтарях-катакомбах. Саме від таких нетрадиційних дій з’явилося багато літургічних традицій.
Потім був період, коли християни з катакомб і почали звершувати літургії у публічному просторі візантійських базилік. Таким чином з’явилася традиція будувати храми як базиліки і сьогодні мало хто пам’ятає про нехристиянське походження цього терміну і організації простору.
Можна пригадати і недалекі від нас часи радянського атеїзму, коли віруючі, які не бажали співпрацювати з безбожною владою, створювали нові традиції, нові форми і формати зібрань і богослужінь. А біля тих храмів, які залишалися відкритими, на Великдень чатували міліціянти і комсомольці. Це було всього 30 років тому.
Все це я згадав для того, щоб пояснити, що не форма богослужіння, а його суть є головним для християн. Форми богослужінь змінювалися у відповідності до умов, в яких перебували спільноти християн, але суть богослужіння як зібрання довкола Христа і у Христі, залишалася незмінною від апостолів і до часів коронавірусу.
Цей принцип був описаний самим Христом, який сказав: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи, тому Син людськи є володарем і суботи» (Мк. 2:27-28).
А це означає, що ми можемо змінювати і встановлювати форму святкування Великодня у відповідності до реалій, при цьому незмінним залишається те, що ми святкуємо - Світле Христове Воскресіння!
Ситуація, в якій сьогодні опиняються ті, хто закликає до дотримання жорсткого карантину і усіх правил самоізоляції, нагадує мені біблійну історію про пророка Йону. Щоб зрозуміти про що я, можна прочитати книгу Йони, яка складається всього з 4 глав і займає 2 сторінки в Біблії.
Бог посилає Йону до міста Ніневії повідомити про гнів Божий і знищення всіх жителів. Йона намагається втекти, бо, як потім з’ясується, добре розуміє, що Бог може змінити гнів на милість і відмовитися від вже оголошеної кари. І як тоді виглядатиме Йона, що ту Божу кару провіщав? Чи не стане він посміховиськом або чи не буде покараний ніневитянами за розповсюдження паніки? Напевно, саме так мислив Йона, коли тікав від покладеної на нього місії.
Я не буду тут переказувати істрію з бурею і великою рибою, щоб не відволікатися на суперечку, чи таке взагалі можливо. Скажу лише, що Йоні не вдалося втекти від покладеної на нього місії і він таки сповістив жителів міста про небезпеку. Як не дивно, жителі і влада повірили Йоні і вжили адекватних заходів, які, до речі, дуже схожі на протиепідемічні. В результаті знищення міста і загибелі жителів не відбулося.
І це дуже засмутило Йону. Бо як жити після втрати репутації?!…
Я б назвав це «комплексом пророка Йони», хоча впевнений, що у психологів є більш сучасні назви для такого стану.
Місяць тому подібно до Йони себе почували вчені і медики, які радили владі терміново вжити відповідних заходів. Влада повірила вченим і почала діяти. Але ефективність заходів тепер залежить від того, чи повірять в них люди і чи виконуватимуть вони приписи. Якщо повірять і виконають, епідемії може не статися і тепер вже влада опиниться на місці Йони. Додайте до ситуації ще й неминучу економічну кризу, щоб зрозуміти, що навряд чи більшість буде вдячною за порятунок.
А тепер в ситуації Йони опиняються Церкви, особливо ті, що є в Україні найбільшими. Щоб запобігти розповсюдженню коронавірусу вони мають повірити вченим і владі та закликати вірних (особливо літніх) не приходити до храмів та змінити цьогорічний формат богослужінь Великого посту (сповідь, причастя, соборування тощо) і святкування Великодня.
Але дехто більше боїться втратити репутацію традиціоналіста-консерватора і провозвісника Божих покарань, ніж допомогти Богові змінити гнів на милість, а лікарям і владі запобігти загибелі тисяч наших співгромадян.
P.S. До речі історія про пророка Йону є і в Корані. Там його звуть Юнус.
Все частіше запитують: А що буде Церква робити з епідемією коронавірусу? І як Церква планує убезпечити своїх вірних від можливості зараження під час спільної молитви, причастя, цілування ікон та хреста тощо?
По-перше, Церква буде робити те, що і робить завжди, - молитися і піклуватися про людей: здорових і хворих.
По-друге, не треба плутати Церкву, яку іноді образно називають «лікарнею для душі» зі справжньою лікарнею, де лікують тіло і вірусні інфекції. А це означає, що Церква щодо інфекційних небезпек буде виконувати та поширювати ті настанови, які даватимуть фахівці.
Звичайно, знайдуться й ті, хто буде закликати не коритися таким настановам і нічого не боятися, бо «з нами Бог». Хоч, я і не впевнений, що Бог чудодійно має обов’язково охороняти їх від вірусів, але щиро бажаю, щоб було «по вірі їхній». Але, якщо хоча б одна релігійна громада стане осередком розповсюдження хвороби, ситуація як в церквах, так і в суспільстві зміниться радикально. І Церква, як спільнота любові не тільки до Бога, але й до ближнього, має бути до цього готовою.
Важливо розуміти, що не Церква збирає людей, а люди збираються в Церкву як зібрання вірних. А це означає, що той віруючий, який відчуває захворювання, має бігти не до церкви, а до лікарні. Саме відповідальність вірних не тільки за власне, але й за здоров’я своїх братів і сестер по вірі має уберегти наші спільноти від того, щоб бути осередками розповсюдження захворювання. Для того, щоб помолитися за своє здоров’я не обов’язково наражати на небезпеку захворіти інших парафіян та священиків. А для того, щоб за вас молилася ваша церковна спільнота є безліч способів попросити про це дистанційно за допомогою телефону або інтернету (наприклад, в нашій Громаді для цього існує спеціальний чат і група у Facebook).
Але відповідальність лежить і на священноначаллі Церкві і духовенстві. Саме від духовенства держава і люди очікують зрозумілих і адекватних порад і дій. А це означає, що час згадати про лікарняне капеланське служіння. В церкві достатньо священиків, які мають багаторічний досвід служіння в лікарнях, в т.ч. і інфікційних. Їх досвід має бути узагальнений і розповсюджений серед парафіяльного духовенства. І, якщо запропонувати парафіянам утриматися від цілувань один одного, руки священика, ікон чи хреста, не є проблемою, головним питанням буде те, яким чином причащати вірних. Ситуація ускладнюється тим, що у нас тільки що розпочався Великий піст, а це традиційно час масових сповідей і причастя. А причащаємося ми, православні, традиційно з однієї Чаші. Тому це питання потребуватиме спільного опрацювання фахівцями з літургіки і лікарняного служіння. В мене, як у священика, який виріс на літургічному богослів’ї і має досвід 25 років служіння, звичайно є власне бачення і пропозиції, але це для окремої публікації.
А ще Церква має піклуватися не тільки про безпеку зібрань на своїй території, але й про заповідане Христом жертовне служіння ближньому. Саме християни мають бути «добрими самарянами» як для тих, хто захворіє, так і для тих, хто потерпатиме від проблем, які виникатимуть у разі пандемії. Саме християни мають показати, що вони не бояться ані смерті, ані смертоносних вірусів. Але не заради того, щоб героїчно померти, а для того щоб перемогти смерть заради життя.
А це можливо лише у разі поєднання віри і відповідальності, молитви і дії, зусиль волонтерів-християн і професійних лікарів-епідеміологів.
І не панікуємо. По-перше, на сьогодні ми маємо лише епідеміологічні загрози підсилені інтересом медіа до цієї теми, а не світову пандемію. А, по-друге, паніка ще нікому не допомогала.
Кожного разу протягом ХХ століття, коли Україна проголошувала свою незалежність, або хоча б послабляла владу Москви, на наших землях виникав рух за церковну автокефалію і проголошувалася Українська автокефальна православна церква. Але
Московський патріархат нікуди не зникне
Московський патріархат в Україні, починаючи з 1658 року, існує за будь-якої влади. Навіть тієї, що знаходиться у стані війни з Московською державою, яка лише змінює назви - Московське царство, Російська імперія, Радянський союз, Російська федерація. Московський патріархат в Україні існував навіть за часів нациської окупації.
А от коли територія України переходить під повний контроль Московської держави, незалежні від Московського патріархату інституції знищувалися повністю. Так було з Українською автокефальною православною церквою у 1927 році. Так було з УАПЦ у 1944 році, а також з Українською греко-католицькою церквою у 1946 році. До речі, Московський патріархат до цих пір не засудив дії радянської влади щодо повної ліквідації УГКЦ, репресій щодо її єпископату і духовенства, та не збирається перепрошувати за власну співучасть у цьому та багатьох інших злочинах.
Тому немає нічого дивного, що за непідконтрольної Москві української влади, сьогодні в Україні існують паралельно і в єдиному правовому полі і Православна церква України і Московський патріархат. Не тільки минула українська влада, яка симпатизувала і допомагала в створенні ПЦУ, але й керівництво ПЦУ, і всі експерти-релігієзнавці, однозначно говорили, що має бути забезпечене право релігійних громад як змінювати юрисдикцію, так і залишатися в Московському патріархаті. Всі мають бути рівними перед законом і право на свободу совісті і віросповідання має бути забезпечено.
Але, так само очевидним для нас є, що у разі повної окупації України новою Російською імперією, яка відроджується на наших очах, ні про яку свободу совісті, віросповідання чи можливості вільно обирати собі релігійний центр підпорядкування, для нас, вірних ПЦУ, не йтиметься. Подивіться на те, як ліквідовуються парафії і структури Київського патріархату і Греко-католицької церкви в окупованому Криму і на окупованій частині Донбасу. А ще згадайте історію Свідків Єгови і мусульман Хізб ут-Тахрір.
Я не буду переповідати історію і хронологію подій чергового відродження автокефального руху і вперше в історії нашої Церкви підтвердження Томосом Константинопольського Патріархату її автокефалії. Все це відбувалося і відбувається на наших очах протягом останніх 30 років (1989-2019).
Скажу лише важливе. Від самого початку і до сьогодні Московський патріархат і Російська держава жорстко протистоять цьому процесові як в Україні, так і по світу. Застосовуються не тільки церковні, але й дипломатичні, економічні, політичні і навіть військові методи, щоб заблокувати або загальмувати цей процес.
Релігійний тоталізатор
Сьогодні більшість православних в Україні зосередилися на кількості переходів громад і протидії цим переходам. Мені це нагадує спортивні змагання, де всі слідкують за рахунком. Але, на відміну від спорту, у кожного власні правила, власний рахунок на власному табло і жодного бажання fair play.
ПЦУ сьогодні говорить, що до неї перейшли понад 500 громад Московського патріархату. Московський патріархат говорить, що таких громад не більше 50 і не визнає ані данних, які публікуються в медіа, ані данних департаменту у справах рілігій при Міністерстві культури, який займається державною статистикою. Нажаль, проблема цієї статистики в тому, що держава фіксує лише кількість зареєстрованих чи перереєстрованих статутів, а не кількість реальних громад. І зовсім не фіксує кількість вірян чи настрої в суспільстві.
Згідно статистики (нажаль, ще не опубліковані дані за 2019 рік), Московський патріархат має понад 12 000 зареєстрованих релігійних громад, а Православна Церква України, якщо зробити суму парафій колишнього Київського патріархату, УАПЦ і дані про переходи за версією журналістів - понад 7 000 парафій.
Натомість, соціологія дає зовсім іншу картину. Згідно даних Центра Разумкова, який протягом 20 років мониторить ситуацію в сфері церковно-державних відносин і релігійну самоідентифікацію українців, в середовищі українців, які вважають себе православними, є неухильна динаміка щодо зменшення тих, хто вважає себе вірним Московського патріархату і збільшення тих, хто вважає себе вірним Київського патріархату. Але протягом 20 років третина православних стабільно ідентифікувала себе як «просто православні».
Картина змінилася минулого року, напередодні отримання Томосу Православною Церквою України. Опитування 2018 року, вперше за всю історію показало, що віруючих однієї з православних конфесій більше ніж «просто православних». Вірними УПЦ КП наприкінці 2018 року себе вважали 42,6% православних українців, 34,8% традиційно вважали себе «просто православними» і лише 19,1% - вірними УПЦ МП. І це був аванс довіри до процесу об’єднання українських православних церков, двигуном якого був колишній Київський патріархат.
Але, що ми бачимо через рік?
Оприлюденене восени 2019 нове соціологічне дослідження Центра Разумкова показує, що українці, які вважають себе православними, вже не на третину, а майже на половину ідентифікують себе як «просто православні». Всього за рік, їх кількість зросла майже на 12% - аж до 46,6%. При цьому Московський патріархат втратив лише трохи меньш ніж 3% своїх симпатиків і його вірними серед православних українців себе вважають 16,3%. Вірними новоствореної ПЦУ себе вважають 20,3%, а до УПЦ КП себе ще відносять 11,9%. Але, якщо навіть просто скласти до купи ці цифри, вийде всього 32,2%, а це значить, що надії 14,4% православних українців щодо новоствореної Церкви протягом року не виправдалися.
Але, все одно за соціологією серед українців вірними автокефальної помісної церкви себе вважають вдвічи більше ніж вірними Московського патріархату. Тобто дані соціологічних досліджень дзеркально протилежні щодо даних державної статистики реєстрації статутів. Аналіз причин таких результатів - це окрема тема для обговорення і ми у Відкритому православному університеті обговорювали її з представниками органів влади, соціологами, філософами-релігієзнавцями і представниками церков.
Сьогодення і перспективи Православних церков в Україні
Якщо говорити про ситуацію між православними в Україні сьогодні, то її краще характеризувати як стабільну, ніж як конфліктну. Стабільно невирішену, я б сказав.
Якщо ж ми, все ж таки, використовуємо термін «конфлікт», то це стабільно нерозв’язаний конфлікт (такі конфлікти ще називають «замороженими»).
А якщо ми можемо говорити про стабільну, хоч і конфліктогенну, ситуацію, то можемо вже й розпочинати діалог, щодо її покращення чи навіть розв’язання.
Саме тому я буду говорити про позитиви, небезпеки і перспективи для обох сторін.
Почну з Московського патріархату в Україні.
Завдяки внутрішній мобілізації і зовнішній допомозі Московський патріархат в Україні зберіг стабільність своєї структури. Утримав за собою абсолютну більшість свого єпископату, духовенства, храмів і всі монастирі.
Можливо, це ще й тому, що жодних справжніх «гонінь» на Московський патріархат в Україні, як про це говорить російська пропаганда, і не було.
Більш того, Московський патріархат мав можливість використовувати і використовує усі можливості демократичного устрою української держави і її, хоч і не досконалої, але існуючої політичної і правової системи, для захисту своїх інтересів і прав.
Небезпекою є те, що внутрішня стабільність досягаєтся завдяки демонізації інших конфесій і української держави, а також використанням у медіа і соціальних мережах, які направлені на внутрішньоцерковну аудиторію, маніпулятивних пропагандистських інформаційних текхнологій. Нажаль, виробництво і розповсюдження fake-news стало нормою для інформаційних структур створених і афільованих з МП. Я вже не кажу про відсутність заповіданої Христом любові і свідоме розпалювання ворожнечі в серцях своїх вірних.
Але, зважаючи на те, що нова влада в Україні, сьогодні декларує «рівновіддалене» ставлення до різних церков і конфесій, а очільники держави є людьми публічно нерелігійними, Московський патріархат може перестати мислити себе у «оточеній ворогами фортеці» і це дає надію на відновлення діалогу між православними юрисдикціями в Україні, а потім і між Москвою і Константинополем в православному світі.
Нажаль, цьому заважатиме агресивна неоімперська політика Росії, яка в т.ч. і вустами свого Патріарха (а не тільки політичного керівництва країни) заперечує право українців мати власну державу і визначати її зовнішньополітичний вектор розвитку, називатися окремим народом і мати власну, незалежну від МП церкву.
Нажаль, відновленню діалогу і розв’язанню конфлікту в дусі любові і справедливості заважає і ідеологія релігійного ексклюзивізму, яку сповідує керівництво МП в Україні, відмовляючись не тільки від діалогу з ПЦУ і греко-католиками, але й згортаючи і ставлячи під сумнів міжконфесійний екуменічний діалог як такий.
Саме тут я хочу перейти до сьогодення і перспектив Православної Церкви України.
ПЦУ є церквою яка виходить з ізоляції, з гетто, де її довгий час утримував Московський патріархат.
І це стосується не тільки зв’язків з іншими помісними Православними Церквами, але й більш широкого загальнохристиянського екуменічного діалогу.
Досить показово, що у нещодавно створеній Синодом ПЦУ Комісії з міжхристиянських зв’язків більшість складають люди, які вийшли з Московського патріархату і багато років займалися екуменічною діяльністю.
Якщо говорити про проблеми Православної Церкви України, то здебільшого це проблеми росту і становлення нової структури. Перш за все її центрального апарату управління. Проблема в тому, що основу ПЦУ склав Київський патріархат і його адміністративні структури.
Коли я ближче і уважні придивився, то зрозумів, що патріарх Філарет розбудовував Київський патріархат за зразками Московської патріархії зразка «до 1990 року», коли він був в ній однією з ключових фігур і кандидатом на Патріаршество.
Саме тому, я бачу більше позитиву в тій кризі, яка виникла всередині ПЦУ навесні 2019 року, коли 92-річний патріарх Філарет відмовився від того, щоб бути «почесним патріархом», спробував «відкликати» свій підпис під документами Собору, який створив ПЦУ, робить заяви про «недостатню» автокефалію ПЦУ і хоче відновити Київський патріархат. З усього єпископату ПЦУ Філарета підтримали лише 2 єпископи колишнього Київського патріархату, які є громадянами РФ, і близько 10 парафій по всій Україні.
Керівництво ПЦУ не вживає до «почесного патріарха», як його продовжують називати, жодних заборон. Навпаки, було підтверджене його пожиттєве право служити у Володимирському соборі Києва і використовувати резиденцію Київської патріархії. У відповідь Філарет розпочав висвячувати нових єпископів і робити гучні заяви в ЗМІ.
Звичайно, це створює напруження і дискредитує ПЦУ, але, повторюся, я вбачаю в цьому позитивну складову, бо у нового Предстоятеля і його оточення є шанс вибудовувати інший тип церковного управління, позбавлений вад радянського авторитарного минулого, яке тепер асоціюється з патріархом Філаретом не тільки для тих, хто знав його як патріаршого екзарха України і митрополита Київського Московського патріархату.
Також проблемою для Православної Церкви України є претензія на ексклюзивну українськість і на те, що в Україні має бути лише одна Православна Церква.
Це схоже на мантру «єдиної канонічної», від якої Московський патріархат не бажає відмовитися навіть після надання автокефалії і визнання ПЦУ Константинополем.
Ми маємо розплющити очі і побачити, що в Україні є дві юридично українські і канонічно православні Церкви-юрисдикції. Це реальність, яку мають прийняти і з якої мають виходити у баченні майбутнього обидві Церкви.
Взаємне визнання і відмова від політики «злиття і поглинання» є важливою передумовою для успішного діалогу і початку співпраці.
Головне завдання для міжцерковної співпраці
А найважливішою темою для реальної співпраці є припинення війни на Сході України і примирення між учасниками конфлікту, як в середині України, так і миротворення між Росією і Україною. Нам потрібен справедливий мир між народами і Церкви мають всі можливості бути миротворцями, які «синами Божими назвуться».
Якщо цього не відбудеться, Церкви будуть заручниками геополітичних і внутрішньополітичних процесів, і втрачатимуть довіру суспільства і вірних. А те що мої слова не є лише інтелектуальним припущенням, свідчать останні дані соціології про ставлення українців до віри і Церкви.
За даними Центру Разумкова кількість православних в Україні сягнула свого мінімуму з 2000 року, хоча це поки й абсолютна більшість серед інших - 66,9%.
Так само найменшою з 2010 року є кількість віруючих серед українців - 66%. І хоча вона також ще в рази є більшою ніж відсоток невіруючих, церкви мають звернути на це увагу.
Особливо враховуючи, що Церква вже не є абсолютним лідером довіри в суспільстві, як це було протягом багатьох років. Згідно опитування їй довіряють 60,6% українців і це на 5% менше ніж у 2014 році. А за іншими опитуваннями Церква лише на 4-5 місці суспільної довіри після нового Президента, нового Парламенту, Збройних сил і волонтерів.
Так само зменшилася кількість українців, для яких Церква є моральним авторитетом. Суспільство розділилося майже навпіл. Моральним авторитетом вважають Церкву всього 43,2% українців, а не є вона авторитетом вже для 38,7% (при цьому 18,1% важко відповісти на це питання). Для порівняння: у 2013 році співвідношення було - 51,6% на 24,8%.
Тому для Церков в Україні важливим є не тільки вирішення внутрішніх і міжконфесійних проблем, але й реальна участь у вирішенні проблем української держави і українського суспільства. З іншого боку, якщо Церкви не продемонструють позитивний результат вирішення власних проблем, ніхто не буде їх залучати до вирішення проблем держави і суспільства. А це шлях до маргіналізації Церкви і секулярізації суспільства.
