ХРАМНАШ, або Як ділитимемо храми

Питання «Чий Крим?» є найпростішим тестом геополітичних вподобань після окупації півострова Росією, а вислів «Крим - наш» став не тільки мемом, але й відповіддю, яка зовні однаково, але зовсім з різним значенням, звучить з вуст різних груп людей. Громадяни України, і я серед них, разом зі світовою спільнотою вважають Крим тимчасовоокупованою територією України. Мешканці півострова у ці слова вкладають зовсім інший сенс. Окупаційна влада і ура-патріоти держави-агресора - ще інакший. Кримські татари мають власну точку зору, бо Крим - це єдина в світі земля, яку вони можуть назвати своєю. Але, де факто, Крим знаходиться в руках тих, хто його захопив силою. А для тих, хто не згоден і не встиг виїхати, може знайтися місце за Північним полярним колом.

Так само православні віряни в Україні вже майже 30 років, заходячи до храмів, які зовні нічим не відрізняються один від одного, запитують: «Чий храм?» Виявляється, що храми в Україні можуть бути православними трьох видів, а ще й греко-католицькими. Хоча майже третина українців (за даними соціологічних досліджень) не бачить між ними жодної різниці. Всі інші, включно з органами державної реєстрації статутів, за винятком декількох спірних парафій, на сьогодні визначилися чий «храмнаш».  

Але ситуація може радикально змінитися вже в листопаді-грудні. 

Та церква, яка протягом останніх 30 років хизувалася визнанням себе Вселенським православ’ям, тепер не бажає визнавати дії Вселенського патріарха в Україні. Московське церковне «начальство» в дусі «від сов’єтського інформбюро» заявило про «вєроломноє намадєніє», а київський Синод відмовляється від будь-якого діалогу і перемовин. В Почаєві спортивного виду хлопці вдягають футболки з закликами «готуватися до війни», «православні» депутати пророкують Україні громадянську війну, духовенству пропонують створювати загони охорони і вибудовати систему термінового оповіщення парафіян. Таке враження, що всі в Московському патріархаті готуються до війни і силового протистояння.

На цьому фоні заява Мережі Відкритого православ’я з пропозицією «замість війни юрисдикій - мирне співіснування, співпрація і співслужіння» (https://www.facebook.com/groups/mereza/permalink/1987940344837901/) виглядає як заклик Кота Леопольда «Ребята, давайте жить дружно!» з відомого для «тих, кому за…» мільтфільму.

Хоча, як знають ті, хто, все ж таки дивився мультфільм про Кота Леопольда, він виявився не таким наївним, як могло здатися на початку.

Але, якщо вам не подобається порівняння з мультяшними героями, можемо згадати декілька фраз зі Святого Письма. Перша належать самому Христу, який говорив «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». А друга - порада від апостола Павла: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми».

До чого це я? А до того, що релігійне життя - не війна, церква - не армія, вірні - не солдати, священики - не замполіти, єпископи - не генерали, синод - не генштаб, патріархі і митрополити - не головнокомандувачі, а храми - не фортеці в осаді, які обов’язково треба брати штурмом.

Церква має бути спільнотою любові і взаємної поваги.

А ще в Церкві мають бути механізми соборного обговорення і прийняття рішень.

Більш того, реальне церковне життя відбувається на парафіях і в монастирях, а не в кабінетах єпархіальних управлінь і митрополій. І реальна відповідальність за храми і все, що відбувається в них і довкола них, лежить на реальних церковних громадах, які складаються з духовенства і вірних, які приходять до цього храму і підтримують його, в т.ч. і матеріально.

Більш того, саме місцева парафіяльна громада є в Україні і реальною юридичною одиницею. І, як юридична особа, саме церковна громада володіє або користується храмом.

Тому, коли в Москві кажуть «наші храми в Україні», це не має жодного юридичного сенсу і, навіть в церковно-канонічному сенсі потребує зворотньої реакції громад цих храмів накшталт «Кирил - наш патріарх». А всім відомо, що в Україні велика кількість православних громад, які продовжують зараховувати до Московського патріархату, взагалі не поминають Московського патріарха.

Коли єпископ тієї чи іншої церковної області говорить «це мої храми», це також потребує зворотнього підтвердження від духовенства і вірних: «так, це - наш єпископ».

Коли священик говорить «це мій храм», має бути відповідь церковної громади: «так, це наш пастир». А найкраще, коли громада з настоятелем усвідомлює свою суб’єктність і відповідальність, говорячи: «це наш храм».

Але кордони громади чітко не визначені і «це наш храм» говорять всі місцеві жителі, які хрестили в ньому дітей, чи заходять до церкви на Пасху, Різдво чи за святою водою. 

Я вже не кажу про історичні пам’ятки чи загальношановані святі місця і монастирі, про які кожен українець може сказати «це наше». А відповідальність за збереження пам’яток лежить не тільки на церквах, але й на українській державі.

Протягом цього року наше суспільство вивчило декілька нових церковних слів, серед яких найголовніші «автокефалія» (визнана церковна незалежність) і «Томос» на це від Вселенського патріарха. З нетерпінням і радістю, за даними останнього соціологічного опитування, визнання Православної церкви України очікують 31% українців, 21% - проти, а майже 40% - байдуже.

Є у цього питання й юридично-майновий вимір. І знову дуже гостро може постати питання «Чий храм?». 

Головним чином питання «залишатися в Московському патріархаті чи долучатися до визнаної Української церкви?» постане саме перед духовенством і вірними Української православної церкви Московського патріархату. І хоча велике церковне керівництво продовжує декларувати «храминаші», вирішувати це питання доведеться безпосередньо в релігійних громадах, які вже сьогодні, не без допомоги агресивної пропаганди, розділені на непримиренних прихільників і противників автокефалії.

Мене тішить заява Президента, про те, що українська держава захистить право духовенства і вірян як на перехід до Помісної церкви, так і на можливість залишитися в Московському патріархаті. Це означає, що держава, на відміну від 90-х не планує бути нейтральним спостерігачем за силовими міжцерковними розбірками і планує забезпечити правопорядок, дотримання законів і повагу до прав громадян на свободу вибору, в т.ч. і релігійного. 

Але, чи втримається ситуація в правовому полі, і чи втримаються від розпалювання ворожнечі і застосування сили віруючі, залежитеме не тільки від державної влади, але й від того, чи зможуть самі громади знайти несилові варіанти вирішення спірних питань і розв’язання конфліктів. 

Насправді, ми побачимо не спроби однієї церкви захоплювати храми іншої, а ситуації, коли розділення відбудеться всередині парафіяльної громади, коли в одному храмі виникнуть дві громади і кожна буде вважати, що «храмнаш».  

Саме для того, щоб показати, що силовий варіант не є єдиним можливим варіантом розвитку подій, а є й інші варіанти, ми у «Мережі відкритого православ’я» провели опитування (без претензії на соціологічну репрезентативність, але в спільноті, яку можна вважати експертною і зацікавленою) на тему «Якщо після надання Томосу громада УПЦ розділиться на прихільників і противників автокефалії, якій з частин громади має належати храм?».

Нами було запропоновано 5 варіантів відповіді на це питання, але надана можливість членам спільноти і самим додавати власні варіанти. В результаті ми отримали ще 6 шляхів розв’язання дилеми. Саме один з них виявився найпопулярнішим серед тих, хто взяв участь в опитуванні.

Я хочу тут навести усі 11 варіантів відповідей для того, щоб показати, що на противагу силовому розвитку подій, в безальтернативності якого нас намагаються переконати пропагандисти «руського міра» і їх адепти в Україні, насправді існує безліч мирних шляхів вирішення спірних питань, якщо мати добру волю, відмовитися від мови ворожнечі і визнати право іншого на власний вибір.

Для мене важлива не кількість відсотків, які набрала та чи інша відповідь, а кожен з варіантів як можливість і як початок публічного соборного діалогу. 

Також дозволю собі короткі коментарі щодо кожного з варіантів на запитання: «Якщо після надання Томосу громада УПЦ розділиться на прихільників і противників автокефалії, якій з частин громади має належати храм?».

Перший варіант відповіді, який підтримали 31% опитаних:

«1) ввести фіксоване членство в громаді; 2) опитати реальних членів; 3) якщо 2/3 чи більше визначилися - їхня власність, інакше - почергово.»

Коментар: На сьогодні в православних громадах України відсутнє поняття фіксованого членства. Воно може бути введене на рівні окремої громади, але для цього мають бути внесені відповідні зміни до статуту громади. Для того, щоб фіксоване членство було введене для всіх громад, мають відбутися зміни до законодавства. 

Варіант ІІ (29%):

«Почергове служіння обох громад в одному храмі і юридичний договір між двома спільнотами про це».

Коментар: Можливість почергового служіння є в українському законодавстві, але представники Московського патріархату завжди були категорично проти такого варіанту, мотивуючи побоюванням захоплення і неможливістю надавати храм невизнаним «розкольникам». Якщо в Україні буде дві визнані світовим православ’ям церкви, ситуація дещо зміниться. Але, все одно немає впевненості щодо зміни позиції МП, тому цей варіант потребуватиме доброї волі обох частин самої громади і юридичного оформлення домовленостей. 

Варіант ІІІ (12%)

«Храм має перейти у власність громади Української Помісної Церкви, бо саме вона є церквою українського народу».

Коментар: Цей варіант можна вважати найбільш радикальним і небезпечним, бо він не передбачає альтернативи і може спровокувати конфлікти. Але й тут існує мирний варіант: на досвіді Єстонії можемо побачити, що в одній країні існують юрисдикції Московського і Константинопольського патріархатів. При цьому все майно згідно закону належить Єстонській церкві Константинопольського патріархату, яка відмовилася від будь-яких спроб «виселяти» парафії патріархату Московського, які продовжують користуваться храмами на правах символічної аренди.

Варіант ІV (10%)

«Треба враховувати бажання тих, хто реально утримує церковну нерухомість, щоб уникнути "церковного рейдерства"»

Коментар: Дуже слушне зауваження від тих, хто взяв участь в опитуванні. Бо, дійсно, є спільнота або особа, участь якої в будівництві чи оздобленні храму була відчутнішою за інших. В історії православ’я є приклади ктиторських храмів і монастирів. Так само в Україні відродилися не тільки парафіяльні, але й домові храми не тільки на території приватних садиб, але й в установах колективної власності.

Варіант V (7%) 

«Якщо 2/3 членів громади на відкритих зборах проголосували за зміну конфесії - храм переходить їм, якщо лише 50% - почергова служба».

Коментар: Головне питання, як організувати ці відкриті збори (напевно, малися на увазі збори, в яких зможуть взяти участь не тільки постійні парафіяни, але й більш широке коло місцевих жителів). Але як унеможливити автобусні «каруселі», як це бувало під час виборів, або під час захоплень храмів Константинопольського патріархату Московським патріархатом у Франції.

Варіант VІ (4%)

«Це має бути прописано в Угоді про мирне співіснування, співпрацю і співслужіння між громадами».

Коментар: Цей запропонований варіант можна вважати тлумаченням Варіанту ІІ, але з конкретною назвою Угоди в дусі заяв Мережі відкритого православ’я.

Варіант VII (3%)

«Храм має залишитися у власності громади тієї юрисдикції, до якої він і належав. А нова церква нехай будує нові храми».

Коментар: Невелика кількість відсотків цієї відповіді, яка була запропонована серед перших авторами опитування, говорить про те, що та частина громади, яка забажає зміни юрисдикції не буде готова просто піти з храму і будувати новий.

Варіант VIII (2%)

«Храм має відійти до більшості. А меншість нехай шукає інше приміщення».

Коментар: Цей, запропонований авторами опитування і, на перший погляд, абсолютно логічний варіант, також не отримав підтримки. Єдине пояснення, що серед опитаних більшим є запит на мирне співіснування і співслужіння спільнот, ніж на їх повну сепарацію.

Варіант IX (2%)

«Храми, які є культурними пам’тками України чи знаходяться в державних установах повинні перейти до Помісної церкви, а їнші по рішенню громади».

Коментар: Такий невисокий відсоток підтримки, якщо не зважати на те, що варіант було додано не одразу, можна тлумачити, як небажання учасників опитування бачити державу тією інституцією, яка буде вирішувати, кому належить храм, навіть, тоді, коли цей храм є пам’яткою. З іншого боку, значна кількість пам’яток, а особливо храми в державних установах, перебувають саме в державній власності і передані в користування тієї чи іншої громади. Сподіваємося, що саме на прикладах таких храмів держава матиме можливість продемонструвати себе як ефективного модератора у запобіганні і вирішенні конфліктних ситуацій.

Варіант Х (1%)

«Тимчасовий мораторій на перехід храмів до інших юрисдикцій».

Коментар: Цей варіант також був доданий серед останніх. Але, якщо на це не зважати, то можна констатувати, що відкладати питання «Чий храм» до кращих часів ніхто не збирається і доведеться шукати відповідь.

І останній Варіант ХІ (1%)

«Храм має бути у власності тієї частини громади, з якою залишиться священик».

Коментар: Не зважаючи, що це варіант відповіді був запропонований авторами від початку, він виявився найменш популярним. Можливо, це пояснюється тим, що в Мережі відкритого православ’я зібрані люди, які прагнуть відновлення соборності в Церкві, а це означає, що голос громади для них не менш важливий, ніж голос настоятеля. Але, все одно, вважаю, що саме від позиції священика і його вміння бути фасилітатором у спільноті буде залежати, чи вдастся громаді мирно і по-християнські виходити з конфліктних ситуацій.

Пудсумовуючи, дуже хочеться вірити, що за останні 30 років, які пройшли від початку падіння богоборчого атеїстичного режиму, ми чомусь навчилися і наш світогляд став більш християнським, ніж більшовицьким. І ми спроможні сприймати слова «ХРАМНАШ» не як бойовий вигук перед початком битви за нього, а як свідчення того, що храм в той, чи інший спосіб, належить всім, хто до нього приходить. А найголовніше, храм - це дім Божий, де збираються люди, які пам’ятають слова Христа: «По тому дізнаються всі, що ви мої учні, якщо матимете любов між собою». 

А ще варто не забувати, що Церква - це не будівля з каміння, а спільнота з людей. «Бо ви храм Бога Живого, як сказав Бог: Поселюсь серед них і ходитиму, і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм!»

Константинополь вирішив головну проблему українського православ’я. Москва створює її знову.

Головне, що зробив для єдності і спокою православних українців Синод Константинопольського патріархату, це те, що він усіх православних українців визнав православними і прийняв їх у молитовне і євхаристичне спілкування з Церквою Христовою. Таким чином, не тільки відкрився путь до проведення об’єднавчого Собору ієрархів і визнання автокефалії Православної церкви України, але вже сьогодні були зняті усі бар’єри для відновлення єдності між простими віруючими різних юрисдикцій в Україні.

Але, не пройшло й тижня, а Московський патріархат не тільки намагається відновити розділення між православними українцями, але й розриває молитовне і євхаристичне спілкування з Константинопольським патріархатом, провокуючи і заохочуючи до розділення й представників інших Помісних церков.

Коли мене запитують, з ким я? Мені дуже просто відповідати не тільки тому, що я хочу залишатися в єдності зі Вселенським православ’ям і маю шанс бути в єдності з усіма православними українцями, а ще й тому, що дороговказом для мене є не геополітика чи корпоративна дисципліна, а Євангельська заповідь любові і єдності.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться! 

Автокефалія як розлучення

Ви можете простою і зрозумілою мовою пояснити, що відбувається з нашою церквою? Саме таке запитання найчастіше задають люди. 

Звичайно, все можна пояснювати в категоріях геополітики, як це зазвичай роблять медіа. Але є більш біблійний спосіб розповіді про складне простою мовою - притча, в якій використовуються зрозумілі слухачеві образи.

Мені ситуація в українському православ’ї чимось нагадує розлучення у шлюбі. Уявімо собі, що жінка, яка чи то силою і примусом, чи то з власної волі, боячись потрапити в обійми іншого, коли її чоловік далеко, пішла під захист його брата, запросивши його до себе в дім. Але новий союз виявився не таким як здавалося. Менший брат чоловіка забажав її повністю. А потім виявилося, що його бачення шлюбу і відносин в ньому досить специфічне: почалося і насильство, і приниження. Хоча, навіть в такому, нерівному союзі, відбувається не тільки погане. Наприклад, з’являються діти чи зростає спільне господарство (будівлі, вівці тощо). 

І ось в певний момент, за певних обставин, коли з’являється можливість, жінка просить свого володаря відпустити її. 

Отримавши відмову, вона вирішує піти сама і звернутися про допомогу до свого першого чоловіка, шлюб з яким, виявляється, навіть не був розірваний належним чином. Перший чоловік вирішує допомогти, незважаючи на те, що жінка не бажає повертатися і до нього, а хоче бути вільною і жити окремо власним розумом, підтримуючи рівноправні стосунки з обома братами. Звичайно, їй потрібна відпускна від першого чоловіка, щоб її самостійність була законною, а також вона претендує на частину майна, яке частково належало їй відпочатку, а частково було плодом спільного господарювання. 

Чоловік, від якого жінка бажає піти, починає погрожувати і їй, і братові. Його бачення виходу з ситуації таке: «Ти, старший брат, не втручайся, а то ти мені не брат. А ти, жінко, повертайся і все буде як було». Він дотримується принципів московського «домострою», написаного духівником царя Івана Грозного.

Не дивлячись на це, старший брат, який раніше не бажав сваритися з, хоч і молодшим, але більш заможним і сильним, братом, зараз вирішив допомогти своїй колишній дружині. Він розпочинає усі передбачені законом процедури задля того, щоб колишня дружина могла бути вільною і самостійною. І розпочинає з того, що заявляє, що лист до брата, в якому він просив його доглянути свою дружину за його відсутності, втратив чинність. Він також нагадує братові про всі порушення домовленостей і пропонує вирішувати питання мирно і по справедливості.

Але чи має жінка право на розлучення?

Є євангельська, озвучена Христом, причина, яка вбиває шлюб - подружня зрада. А в нашому випадку вона (зрада) очевидна, та ще й в неприродній спосіб, - з атеїстичною владою та її спецслужбами за радянських часів, а зараз з неоімперською ідеологією «руського миру». Та ще й не тільки на стороні, а й прямо вдома, та ще й з залученням самої жінки і її дітей.

А ще є закони і норми сьогоднішнього суспільства, які регулюють процес розлучення та встановлюють правила коммунікації колишніх членів подружжя між собою і з дітьми. До речі, і «домострой», і Євангеліє так само враховують соціальні норми свого часу, хоч і по-різному. 

Так от сьогодні жінка не тільки має право не коритися насильству і вирішувати свою долю власною головою, але це її право захищене законом. А той, хто застосовує силу, здійснює моральний тиск або не поважає її гідність і вибір, має бути зупинений, перевихований або покараний, якщо заходить надто далеко у своїх словах і діях. Сьогодні така поведінка є виключенням і дикунством. А цивілізована практика така, що навіть після розлучення батьки продовжують піклуватися за дітей і спілкуватися між собою. А всі спірні питання вирішують або в діалозі, або в суді.

Гадаю, ви відчули, хто є хто у цій притчі.

Звичайно, нашу історію можна розповісти і в едіповому стилі, і в стилі мати-мачехи. Але ці варіанти, можливо, були б більш точними щодо історичних реалій, але менш зрозумілими і менш схожими на реальність нашого життя, до якої зазвичай апелює притча. 

А, враховуючи, що історія, ще триває, то може бути і її продовження в нових притчах.

Відкрите Православ'я - це...

Загальний контекст (кількісний)

Це може здатися дивним, але за останні 20 років, незважаючи на великі суспільні зміни та місіонерську активність релігійних спільнот, в Україні майже незмінним залишився релігійний ланшафт. За даними Центра Разумкова, який щороку проводить соціологічні дослідження щодо релігійності українців та їх ставлення до питань державно-церковних стосунків, релігійна самоідентифікація українців залишається стабільною (всі зміни на рівні статистичної похибки). Враховуючи, що на рівні невеликих чисел навіть статистична похибка може створювати враження динаміки, я свідомо обрав цифри з досліджень 2016 і 2017 років, які більше відповідають даним інших років.

Віруючими себе вважають 67% українців. З них: 

православні - це 68,2% (у 2000 році таких було 66%); 

греко-католики – 7,8% (7,6%); 

римо-католики – 1% (1%); 

протестанти – 1,9% (2%); 

просто християни – 7% (6,9%);

юдеї – 0,2% (0,3%);

мусульмани – 1,1% (0,7%);

не відносять себе до жодного з релігійних сповідувань (можемо назвати їх “просто віруючими”) – 12,6% (15,3%).

Натомість зміни настроїв, згідно досліджень соціологів, відбуваються всередині Православ’я, принаймні щодо вибору між Київським і Московським Патріархатами (у 2010 році 22% - КП і 34% - МП, а у 2017-му: 38,8% - КП і 17,4% - МП відповідно). Але незмінно третина тих, хто асоціює себе з Православ’ям, продовжують самоідентифікувати себе як “просто православні” (37,9% у 2010 році і 35,7% у 2017).

Так само стабільною залишається статистика зареєстрованих релігійних громад. 

Згідно державної статистики з 34 385 зареєстрованих релігійних громад, православними є 18 879 (12 328 – Московського патріархату і 5 111 – Київського патріархату, що є майже дзеркальною протилежністю даним соціологічних досліджень). Греко-католицьких громад в Україні 3 862. Римо-католицьких спільнот – 934. А протестантських і харизматичних громад – 9 812. Юдейських спільнот – 276, а мусульманських – 242.

Пропорції статистики відрізняється від соціології (особливо в середині Православ’я). Чому? – це окрема тема. Але очевидною є невідповідність між суспільними настроями і самоідентифікацією наявних релігійних громад, що може бути відображенням певних тенденцій.

Загальний контекст (якісний)

Про наявність невідповідностей і внутрішніх конфліктів свідчить і якісний вимір досліджень Центра Разумкова. 

Незважаючи на те, що суспільна довіра до Церкви продовжує бути найвищою (63% українців довіряють Церкві), протягом останніх 17 років кількість українців, які вважають Церкву моральним авторитетом зменшилась з 56,3% до 42,2%. Відповідно з 26,5% до 38,8% зросла кількість людей, для яких Церква не є моральним авторитетом. Цікавим є і регіональні відмінності щодо цього питання. На заході України Церква є моральним авторитетом для 68% українців, в центрі – для 41%, на сході – для 28%, а на півдні – для майже 27%.

Так само неоднорідною є релігійність українців по регіонам – віруючими себе вважають 91,3% українців на заході, 69,9% - в центрі, 59,5 – на сході і лише 42,7% - на півдні. І саме на півдні суттєво збільшилась кількість тих, хто знов, як і 17 років тому, вагається між вірою і невір’ям – з 8,3% до 22,4% протягом останнього року. Так само на півдні збільшилась кількість переконаних атеїстів – з 3,2% до 7,9%. А на сході збільшився відсоток тих, кому релігійні питання байдужі – з 8,2% до 16,3%. Також саме на півдні і сході України найбільше “просто віруючих” (24%), “просто християн” (понад 8%) і “просто православних” (понад 30%). Останні дві категорії віруючих складають помітний відсоток і в центрі України, де розташована і столиця.

Замислитися також спонукає і ставлення українців до різних релігій і конфесій.

77,8% українців позитивно ставляться до Православ’я. Негативно – лише 1,3%. А 13,5% - байдуже. Українців, які позитивно ставляться до Православ’я більше ніж самих православних в Україні (68,2%), а тих, хто в негативі, менше ніж представників інших релігій.

Зовсім іншою виглядає картина ставлення українців (серед яких православні є більшостю) до інших релігій і конфесій.

Найкраще ставлення, після православних, до греко-католиків – 36,4%, і католиків – 30,9%, але в динаміці позитив зменьшується. Негатив всього 4,1% і 5%, але він збільшується. З іншими ситуація ще гірша. Позитив є невеликим і зменьшується щодо протестантів (15%), ісламу (12,6%), юдеїв (12,5%) та євангелистів і харизматів (9,8%). Негатив у останніх перевищує позитив і збільшується у протестантів (16%) і юдеїв (15,4%), а стабільним залишається щодо ісламу (20%) і євангелістів і харизматів (19,6%). Переважним відношенням до інших є байдужість – до католиків (40,3%), греко-католиків (38,4%), протестантів (39,1%), мусульман (37,6%), юдеїв (38,8%) та євангелістів і харизматів (34,8%). Байдужість, звичайно, краще за негатив, але вона зменьшується, як і позитив, а от негатив зростає. 

І з цими тенденціями мала б щось робити саме православна спільнота, бо вона не тільки є найбільшою релігійною спільнотою в Україні, але має усвідомити, що соціологія описує ситуацію всередені Православ’я, яку не дуже помітно за величчю відбудованих храмів і блиском позолочених іконостасів.

Одночасно для українців світоглядно зафіксованим і незмінним протягом останніх років є твердження, що “Людина може бути просто віруючою і не сповідувати якусь конкретну релігію” – 61,5%. Також переважна більшість українців (майже 75%) не заперечують право на існування будь-якої релігії, особливо тих, що проголошують ідеали добра, любові, милосердя і не загрожують існуванню іншої людини. При цьому частка тих, що стверджують, що “Істинною є лише та релігія, яку я сповідую” є невеликою і зменшилася за рік з 9,3% до 6,1%. 

І це означає, що в суспільстві дуже високий рівень толерантності до релігійного вибору іншого, а значить свобода совісті і світогляду в Україні не є декларативною. 

Тренди зовнішні (суспільні) і внутрішні (церковні)

З одного боку ми маємо розуміти, що неможливо відокремити Суспільство, Державу і Церкву один від одного в країні, де переважна більшість громадян є віруючими.

З іншого боку, носіями суспільних трендів є більшість громадян (для цього якраз і існує соціологія), а також представники громадянського суспільства, політичних партій і державної влади. А от носіями внутрішньоцерковних треднів є представники церковної ієрархії і духовенства, яких у 42-мільйонній країні трохи більше ніж 30 тисяч на всі конфесії разом, а також ті, кого можна назвати постійними парафіянами, а таких за даними соціології не більше 20% (і це завдяки традиційності західних регіонів), а за оцінками експертів і того менше (від 6 до 10%).

Тобто загальні (суспільні) тренди – це ставлення до релігії, церкви і їх відносин з суспільством 80-90% українців. А внутрішньоцерковні тренди – це ставлення до тих самих питань 10-20% українців. 

Звичайно, можна сперечатися щодо фаховості цих точок зору і умовності розподілу, але це тема іншої розмови. Зараз нас турбує полярність цих точок зору.

З іншого боку, щодо внутрішніх трендів не існує фахових досліджень (соціологі свідчать про неабиякий спротив релігійних спільнот) і спиратися доводиться на експертну думку фахівців, а також на власний багаторічний досвід перебування одночасно всередині православної релігійної спільноти і в постійному діалозі з громадянським суспільством і науковим середовищем. Абсолютна ж більшість духовенства не помітна і не почута в суспільному просторі, то ж описаний мною внутрішньоцерковний тренд може бути й міфом, але таким, який вкорінений в масовій свідомості більшості українців з обох боків церковної огорожі.

Одже очевидною є невідповідність зовнішних (суспільним) і внутрішніх (церковних) трендів щодо суспільного устрою в цілому і внутрішнього устрою релігійних спільнот, зокрема Православ’я, незалежно від приналежності до Московського чи Київського патріархатів (хоча про більш-менш схожі проблеми говорять і представники інших релігійних спільнот).

Зовнішні (суспільні) тренди	Внутрішні (церковні) тренди
Відкритість	Закритість
Єдність	Розділення
Позаконфесійність	Ексклюзивізм
Плюральність	Догматизованість
Мережевість	Ієрархічність
Демократичність	Фундаменталізм
Толерантність	Ворожнеча (Hate Speech)
Свобода	Тоталітарність

Українське суспільство, яке поступово виходить з радянського тоталітарного минулого і намагається будувати демократичну країну, прагне і вимагає більшої свободи, відкритості, плюральності і толерантності, в т.ч. і від релігійних спільнот. 

Натомість, релігійні спільноти (особливо православні) продовжують бути закритими, жорстко ієрархізованими на зразок середньовічних, імперських і тоталітарних політичних і державних структур. Більш того, відчувається незбагненна ностальгія за перебуванням у радянському атеїстичному гетто. Ієрархі і духовенство старшого покоління відверто не люблять демократію і живляться апокаліптичними міфами щодо західного світу і європейських цінностей. Церковні люди ностальгують за тоталітарною і деспотичною владою, одночасно вибудовуючи власні організаційні структури і відносини всередині них, відверто потураючи людську гідність і забуваючи про Христову заповідь любові. Притаманний Церкві консерватизм дуже часто межує з відвертим фундаменталізмом, традиціоналізм з фарисейством, догматичність з нетерпимістю до того, хто вірує або мислить інакше. Ставлення до інших релігійних спільнот базується на апологітичних (захісних) міфах, які малюють в негативних фарбах, а іноді відверто демонізують представників інших релігій та конфесій. Hate Speech - мова міжконфесійної, а іноді і міжнаціональної ворожнечі, є нормою у конфесійному вихованні вірних, яке базується на власній екслюзивності і зверхності щодо інших. 

В Україні розвивається громадянське суспільство, яке будує мережеві зв’язки. Беручись за спільну справу захисту і розбудови країни українці, які належать до різних релігій і конфесій, створюють позаконфесійні або міжконфесійні об’єднання. Натомість, церкви продовжують бути жорстко ієрархічними структурами, а сам термін “соборності” і “соборноправності” – під підозрою. 

Суспільство бажає єдності церков, але негативно ставиться до розв’язання міжконфесійних конфліктів силовими методами. Але церковна свідомість не мислить іншого, ніж адміністративно-ієрархічний, формату єдності, реалізація якого не можлива в суспільстві, де Церква відділена від Держави та існує свобода совісті, світогляду та віросповідань.

Відкрите Православ’я як можливість

Те що Православ'я тяжіє до консерватизму, а іноді і до фундаменталізму, не є новиною. Але після початку «Перестройки» в СРСР, падіння богоборчого атеїстичного режиму і розпаду комуністичної імперії, коли до віри навернулися мільйони людей, здавалося, що Церква має бути совістю і дороговказом для народу, який виходить з полону рабства до свободи. Саме з такими сподіваннями наприкінці 80-х – напочатку 90-х років ХХ століття до Церкви прийшли люди, які потім протягом 20-25 років займалися релігійною освітою і просвітою, створювали медійні і видавничі проекти, брали участь в діалозі з суспільством. Ці люди стали невід’ємною і дієвою частиною українського Православ’я. Одночасно вони продовжували бути активною і невід’ємною частиною українського громадянського суспільства. Саме в цьому середовищі очевидною стала невідповідність суспільних сподівань щодо Церкви і її внутрішнього потенціалу. 

Після Революції гідності стало очевидним, що надії і сподівання на суспільні зміни неможливі без глибинної світоглядної зміни. Тоді багато говорили про європейські цінності, але для нас це дорівнювало цінностям біблійним і євангельским, які в основі цінностей загальнолюдскіх.

Саме в такому зовнішньому контексті, а також через усвідомлення власної відповідальності за долю своєї Церкви, де очевидно починали брати гору фундаменталістські і ізоляціоністські тенденції (які ще й підігрівалися ззовні ідеями “русского мира” і “політичного православ’я”), а також власного народу, який прагнув змін, але перестав відчувати підтримку і розуміння від ієрархії Церкви, з якою віросповідно не збирався поривати, було сформульовано ідею Відкритого Православ’я як власної самоідентифікації і можливої перспективи для православної спільноти.  

Відкрите Православ’я – це...

Для нас Відкрите Православ’я – це: 

• Православ’я відкрите до суспільства і людей;
• Православ’я відкрите до знань і технологій;
• Православ’я відкрите до діалогу і пошуку відповідей;
• Православ’я відкрите до інших конфесій і релігій;
• Українське православ’я, яке відкрите до Світового Православ’я;
• Православ’я, яке відкривається;
• Православ’я, яке відкриває себе собі. 

Відкрите православ’я – це неієрархічна соборноправна спільнота православних християн з відкритою громадянською позицією, які займаються освітою і просвітою та, спираючись на традиції Православ’я та сучасне знання, намагаються втілювати біблійні цінності у власному житті та спільних проектах.

Неієрархічна не означає антиієрархічна. Це означає свідоме уникання створення паралельних ієрархій чи організаційних структур там, де вже є церковні ієрархії чи відповідні дієві інституції.

Відкрите православ’я не є організацією. Відкрите православ’я це ідея, яку кожен, хто її сприймає, може втілювати у власному житті і у власному проекті.

Відкрите православ’я намагається бути відкритою системою. 

Відкрите православ’я – це мережа людей і проектів. Це об’єднання зусиль і ресурсів кожного заради спільної мети і спільної справи. 

Відкрите православ’я – це простір діалогу і пошуку відповідей. Це намагання формульовати образ майбутнього і спроба втілювати його вже сьогодні.

Відкрите православ’я як реальність

Одним з перших проектів, який намагається втілити ідеї Відкритого православ’я в реальності, став Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості, створений в Києві на початку 2016 року тими, хто формулював ідею Відкритого православ’я.

Відкритий православний університет не дорівнює ідеї Відкритого православ’я. Це лише одна з можливих спроб реалізації цієї ідеї. 

ВПУ не є релігійною організацією і не є конфесійним закладом. 

ВПУ є громадською організацією, яка об’єднує представників різних релігій і конфесії, а також нерелігійних людей, які займаються освітою і просвітою.

ВПУ є майданчиком для діалогу різних заради спільного майбутнього.

ВПУ є просвітницьким проектом, а не класичним університетом, але має освітні програми і співпрацює з українськими та закордонними вишами в царині дистанційної та післядипломної освіти.

Докладніше з Відкритим православним університетом Святої Софії-Премудрості та його проектами можна познайомитися на офіційному сайті, на сторінці у Facebook та YouTube-каналі.

Іншим проектом, який намагався втілити ідеї Відкритого православ’я в медійному просторі, а також був спробою створювати новий образ православного священика в публічному просторі, став телевізійний серіал “Таємний код віри”, який вийшов на найрейтинговішому телевізійному каналі України “1+1” і був розрахований саме на ту аудиторію, яка позитивно ставиться до релігії, але не входить до тих 10-20 відсотків, яких можна вважати “професійними” віруючими. Але і в цьому середовищі проект був помічений і здебільшого сприйнятий позитивно.

Відкрите християнство

Ідея Відкритого православ’я народилася в середовищі православних християн, але була почутою і сприйнятою представниками і інших християнських конфесій. Наприклад, протягом 2017 року в рамках дистанційної освітньої програми ВПУ “Премудрість-онлайн” було записано курс відомого протестантського богослова Михайла Черенкова “Відкритий протестантизм”, друкована версія якого вийшла у серії “Бібліотека відкритого православія” до 500-річчя Реформації.

А в березні 2018 року у Відкритому православному університеті заплановано публічну лекцію від директора Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського о. Войчеха Суровки під назвою “Відкритий католицизм”.

А це свідчить, що ідея відкритості і діалогу між християнами і з суспільством на противагу закритості і конфесійному ексклюзивізму є актуальною не тільки для православних. 

А ще нам потрібен новий формат єдності релігійної спільноти. Нам потрібна така єдність, яка не буде знищувати унікальності кожного. Єдність – це не тільки те, що було в минулому, або має бути у майбутньому. Єдність – це те, що є вже сьогодні, якщо ми спромоглися цю єдність віднайти, осягнути і продемонструвати.

Більш того, якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо відкритість Ісуса Христа до усіх людей і народів.