Український православний екуменізм та єдність українського православ’я у ХХІ століття

Виступ на семінарі в Коледжі Бернардинців (Париж, Франція) 22.05.2025 

Книжковий екуменізм 90-х років ХХ століття

Мій особистий екуменічний досвід розпочався з книг. 

У 1988 році, в рік 1000-річчя Хрещення Русі, до моїх рук потрапила привезена з Фінляндії Біблія, а впродовж двох наступних років я вперше переступив поріг храму і почав навчатися на філософському факультеті Київського університету. 

Саме в той час, завдяки зусиллям католицької благодійної організації «Kirche in Not» до нас почали потрапляти книги брюсельського видавництва «Жизнь з Богом» та YMCA-press, авторів Паризької школи (прот. Сергій Булгаков, Ніколай Бердяєв, прот. Ніколай Афанасьєв, прот. Василій Зеньковський, прот. Александр Шмеман та інші), а також недоступні в СССР книги о. Александра Меня. Серед іншого була й книга «Roma Amor: Беседы с Патриархом Афинагором» Олів’є Клемана, яка справила на мене потужний вплив. І пам’ятаю, як під час свого першого паломництва я благоговійно молився біля його могили в Константинополі (Стамбулі).

Екуменічні заходи до 2000-річчя Різдва Христового

Рим, 2000

Наступним етапом стала підготовка і святкування в світі 2000-річчя Різдва Христового. Мені пощастило у складі делегацій Української Православної Церкви брати участь в офіційних урочистостях в Римі та відвідувати різні ювілейні заходи в католицьких єпархіях Італії.

Саме тоді я помітив особливості пострадянського екуменізму офіційних церковних структур, який був продовженням ще радянської системи. Це можна було б назвати «екуменізмом на експорт», або «екуменічним заробітчанством», в основі якого були двуликість і лицемірство, стимульовані сріблолюбством.

Пізніше я зрозумів, що то не проблема окремих ієрархів, а система «зовнішніх церковних зв’язків» московського патріархату під проводом радянських, а потім російських спецслужб, вихована із розуміння міжхристиянських і міжрелігійних відносин як своєрідного типу дипломатії, розвідки і пропаганди, де церква чи її офіційний представник не є суб’єктом відносин, а виконує завдання держави чи священноначалля. В такій системі Христос, любов чи відкритість зайві і можуть лише заважати.

В якості ілюстрації уявіть, що у 2000 році ви берете участь в ювілейних урочистостях і присутні на папській месі в Соборі Святого Петра, а за рік у 2001 році ви категорично проти візиту до України того самого Папи Іоанна Павла ІІ та його відвідин Софії Київської та Києво-Печерської Лаври. І це не викликає у вас когнітивного дисонансу.

Екуменічне богослів’я Успенських читань

Х Успенські читання, Київ, 2011

В тому таки 2001 році в Києві починає діяти екуменічна ініціатива зовсім іншого рівня і якості. Я маю на увазі Успенські читання — міжнародний богословський екуменічний проєкт організований православними українцями з Києво-Могилянської Академії і видавництва «Дух і Літера» під проводом Костянтина Сігова. Успенські читання з благословення і за безпосердньої участі Блаженнішого митрополита Київського Володимира (Сабодана) збирали найкращих православних і католицьких богословів і мислителів світу, але були ініціативою горизонтальною і академічною. Після смерті митрополита Володимира церковний інтерес до форума згас, пандемія Covid-19 перевела його в онлайн, а повномасштабне вторгнення поставило на паузу.

Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості

Після Революції гідності 2014 року і початку російської агресії проти України, Російська православна церква повністю перетворилася на ідеологічний додаток путинського режиму («служкою путіна» за влучним визначенням нещодавно спочилого Папи Франциска) та проповідницю імперської ідеології «русского міра». В Українській православній церкві після смерті митрополита Володимира було обрано фундаметалістськи і антиекуменічно налаштованого митрополита Онуфрія (Березовського). 

Все це змусило православних священиків і вірян, які впродовж попередніх 25 років займалися просвітою і освітою, замислитися над майбутнім Православ’я в Україні.

Саме тоді з’явилася ідея Відкритого православ’я як форми самоідентифікації та бажаного майбутнього українського православ’я.

Відкрите православ’я мислиться як таке, що відкрито до діалогу з суспільством, з іншими конфесіями і релігіями, з наукою і технологіями. І як українське православ’я, що відкрите до вселенського православ’я.

Лекція у Відкритому православному університеті, 2016

Майданчиком для реалізації такої візії став Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості як позаконфесійна структура і майданчик для просвіти і діалогу. В період з 2016 по 2020 роки Відкритий православний університет реалізував декілька потужних проєктів, регулярно проводив публічні лекції, семінари і круглі столи за участі представників різних релігій і конфесій, науковців та громадських діячів. Одним з проєктів став запис онлайн-курсів, в т.ч. з історії і практик екуменізму, «Премудрість-онлайн», що був реалізований за підтримки Фундації L’OEuvre d’Orient (Франція). Діяльність ВПУ відбувалася здебільшого на території тисячолітньої Софії Київської, на стінах якої зберіглося графіті Анни Ярославни королеви Франції.

Саме в середовищі Відкритого православного університету було сформовано ідею прагнення до нового типу єдності християнської і релігійної спільноти. Єдність, яка не знищує унікальність. Єдність, яка не вимагає одноманітності і не передбачає розбудови єдиних організаційних і ієрархічних структур. Не та єдність, до якої треба повернутися чи яку треба відновити. А та єдність, яка не очікує нас в майбутньому, а вже є сьогодні. Яка існує у Христі для всіх віруючих, яку варто помітити і плекати.

Мережа Відкритого православ’я

На жаль, Україна є країною, яка потребує не тільки міжконфесійного, але й міжюрисдикційного екуменізму.

Українське православ’я розділене з 90-х років ХХ століття. Але, якщо придивитися, суперечки і розділення між православними існували впродовж останніх 500 років. В основі розділення часто були питання адміністративні і бажання, з одного боку, мати власну назалежну автокефальну церкву, а, з іншого боку, бажання імперії підкорити український народ і українську церкву, заперечуючи саму можливість їх існування.

2018 рік приніс шанс вирішити питання єдності українського православ’я за сприяння Матері-Церкви — Константинопольського патріархату.

Я не буду переказувати всю історію надання Православній церкві України Томоса про автокефалію і про шалений спротив, який чинив і чинить на цьому шляху Московський патріархат в Україні і по всьому світові. 

Скажу лише, що ще за декілька місяців до основних подій відбулася неформальна зустріч-круглий стіл духовенства і вірних різних православних юрисдикцій і 23 серпня 2018 року було оприлюднено Заяву Мережі відкритого православ’я, головним меседжем якої щодо міжюрисдикційних відносин було: «Ми пропонуємо замість війни юрисдикцій - мирне співіснування, співпрацю і співслужіння».

Цей заклик тоді не був почутий ієрархією, але залишається актуальним і на сьогодні. 

Екуменізм перших тижнів війни

З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року українська релігійна спільнота спільно і однозначно засудила агресора. Єдина ієрархія, яка воліла мовчати або робила двозначні заяви, була ієрархія Української православної церкви московського патріархату. Доля Московського патріархату в Україні не є темою мого виступу, тому скажу лише, що на рівні духовенства і вірян є як підтверджені випадки співпраці з окупантами, наведення ворожих ракет та пропагування «русского міра», так і публічні заклики до своєї ієрархії розірвати всі зв’язки з москвою. 

Ми ж з перших днів війни організовували молитви, в т.ч. і екуменічні, в Софії Київській перед тисячолітньою берегинею нашого народу - мозаїкою Богородиці «Оранта-Нерушима стіна». 

1 березня я отримав дозвіл, помолився і зробив відео для розповсюдження українською і англійською мовами. 

2 березня в Софії Київській було організовано першу спільну молитву представників Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. 

Молитва у Софії Київській, березень 2022

20 березня ми на горизонтальних зв’язках організували спільну молитву православного, греко-католицького і католицького священників та протестантського пастора з трансляцією на всю країну. 

А 10 квітня за таким зразком була організована молитва глав і представників Церков. Тоді у спільній молитві (спільне читання «Отче наш» та особливі прохання від кожного) брали участь: Блаженнійший Епіфаній, Предстоятель Православної Церкви України; Блаженніший Святослав Шевчук, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви; Єпископ Команський Михаїл, Екзарх Вселенського Патріарха в Україні; Єпископ Віталій Кривицький, Ординарій Києво-Житомирської дієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні; Єпископ Маркос Оганесян, Глава Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви; Леонід Падун, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви.

Відтоді спільні міжконфесійні молитви та спільне відспівування полеглих героїв стало традиційним і відбувається без додаткової модерації з боку державної влади, яка традиційно проводить міжконфесійні молитовні заходи в дні великих державних свят (наприклад, День незалежності України) та поминальних днів (наприклад, День пам’яті жерств Голодомору 1932-33 років).

Ці і подібні молитовні заходи традиційно ігнорує УПЦ Московського патріархату.

Українські та міжнародні релігійні спільноти та місії постійно співпрацюють в гуманітарній сфері, евакуації, допомоги вимушеним переселенцям, роботи з вдовами, сиротами, пораненими, займаються реабілітацією та підтримкою.

Екуменізм капеланського служіння

Під час війни Росії проти України відбулося формування служби військового капеланства, яке спочатку формувалося на волонтерських засадах. Відповідний закон було прийнято в кінці 2021 року напередодні повномасштабного вторгнення.

Служба військового капеланства від початку свого створення є простором міжконфесійної взаємодії і екуменічної молитви. Але про це краще за мене можуть розповісти діючі капелани.

Екуменізм служіння біженцям

Я маю інший досвід. Досвід екуменічної співпраці під час духовної опіки українських біженців, які перебувають в Європі.

Великдень в Равенні (Італія), квітень 2022

Перший раз я виїхав з Києва за кордон під час війни на Великдень, щоб звершити пасхальне богослужіння для біженців в італійській Равенні. Місто і місцева католицька громада надали для цього величний кафедральний собор на честь Воскресіння Христового. На богослужінні було декілька сот українців-біженців, співав хор Національної опери України, митців якого разом з родинами приймав місцевий театр. Все було урочисто і святково, а ми всі плакали під час великоднього богослужіння… 

Потім ще декілька разів я виїжджав до українських біженців в Литву. За сприяння місцевих спільнот ми мали можливість звершувати богослужіння в католицьких і протестантських храмах, а також в літературному музеї містечка Анікщяй. 

Згідно Томоса Православна Церква України не має права створювати парафії за межами України, але, на мою точку зору, для окормлення біженців це й не потрібно. Для духовного окормлення тимчасових біженців не обов’язково створювати закордонні парафії, бо це потребує часу, значних ресурсів, юридичного оформлення, а також ієрархічної структури ПЦУ за межами України. А ще це може створити небажану конкуренцію місцевій християнській спільноті. 

Натомість наші вірні можуть щонеділі відвідувати місцеві християнські спільноти і за допомогою цих спільнот періодично організовувати візити православних священиків для звершення таїнств і духовного спілкування. 

Різдво в Анікщяй (Литва), січень 2023

Впродовж трьох років війни вірні нашої Церкви отримали власний екуменічний досвід. Вони на собі відчули дієву допомогу європейців, які відкрили свої серця і домівки біженцям. За це їм велика подяка. До речі, ми в храмі постійно бачимо в поминальних записках «за здоров’я» західноєвропейські імена і розуміємо, що це люди, які приймають українців.

А ще в перший рік війни багато хто з наших парафіян отримав досвід долучення до місцевих неправославних християнських спільнот, в т.ч. і через участь в таїнстві євхаристії. 

Софійське братство як приклад неофіційного міжюрисдикційного екуменізму

Але давайте повернемося в Україну і відносини між православними. 

В той час, коли ієрархія московського патріархату в Україні відмовляється від будь-якої форми діалогу з Православною церквою України, в середовищі духовенства Української православної церкви, які від початку повномасштабного вторгнення публічно засудили агресора, звернулися до східних патріархів з проханням дати оцінку ідеології «русского міра» і припинили поминання патріарха РПЦ Кіріла за богослужінням, з’явився потужний рух за відокремлення від московської ієрархії та за відновлення єдності Українського православ’я.

Спочатку представників цього руху називали «підписантами», бо вони не зважаючи на тиск, підписували різноманітні листи та звернення.

Врешті-решт в липні 2022 року за сприяння Державної служби етнополітики та свободи совісті в Софії Київській відбулася зустріч духовенства Православної церкви України і Української православної церви, за результатами якої було прийнято Декларацію порозуміння, ідеї якої було покладено в основу створення у травні 2024 року Громадської організації «Софійське братство».

Софійське братство визначає себе як «рух православних в Україні, спрямований на зцілення інституційної кризи церковних спільнот, відновлення євхаристійного спілкування та на розвиток відкритого православ’я».

Впродовж року Софійське братство провело декілька заходів та започаткувало декілька просвітницьких проєктів. Наприклад, 29 квітня я брав участь в роботі круглого столу та панельних дискусіях в межах просвітницько-аналітичного проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», організованого за підтримки фонду Renovabis. На події був особисто присутнім і брав участь в дискусії екзарх Константинопольського патріархату в Україні, духовенство та вірні ПЦУ і УПЦ.

А мені нещодавно, під час чергової події Софійського братства, подарували книгу, яка вийшла у видавництві YMCA-Press ще у 2000 році і упорядником якої виступив Нікіта Струве. Книга називається «Братство Святой Софии. Материалы и документы 1923-1939». Сприймаю появу цієї книги як символічне нагадування про багаторівневий зв’язок між Паризькою і Київською школами філософії і богослів’я, як в минулому, так і в сьогоденні. І, сподіваюся, в майбутньому.

Екуменічна метафізика як підгрунтя для оновлення екуменічного руху

І в підтвердження попередньої думки, хочу завершити подякою Антуану Аржаковському за його фундаментальний труд «Нарис із екуменічної метафізики», який вийшов минулого року в українському перекладі. 

І це не просто про ввічливість до організатора заходу, в якому я маю честь брати участь. Це про розширення горизонту екуменчіного бачення і екуменічної науки. 

Саме після прочитання цієї книги до мого лексикону публічних виступів і дискусій, як в релігійному, так і секулярному середовищі, повернулося слово «екуменізм» і тема екуменізму в його вселюдському, всесвітньому, екологічному і навіть космічному значенні. І це надихає та дає нові перспективи екуменічному руху як в Україні, так і в світі. 

Про невідповідність богослужбового часу Євангелію на Страсному тижні

 Єдиний спосіб повернути часову адекватність богослужінням Страсного Тижня - це повністю розірвати їх зв'язок з добовим колом богослужіть (вечірня, повечірря, полуношниця, ранішня, часи) і вибудувати їх (богослужіння Страсної) у відповідності до євангельського таймінгу і логіки розвитку подій.

Просте повернення вечірньої на вечір, а ранішньої на ранок не вирішить усіх проблем.

А тепер пояснення для тих, хто не зовсім в темі:

- В більшості православних храмів згадка про Таємну вечерю відбувається на літургії Великого четверга зранку, хоч по уставу вона і поєднується з вечірньою. Перенести це богослужіння на вечір не є проблемою, що і роблять в деяких громадах.
- Євангелія Страсної п'ятниці зазвичай читаються на ранішній, яка служиться ввечері четверга. Для мене велике питання, чи потрібно всі Євангелія, які описують події, що відбуваються починаючи з вечора четверга до ранку суботи, читати за один раз.
- Зранку Страсної п'ятниці, коли як мінімум до 2-3 дня Христос ще на Хресті, в багатьох храмах зранку вже виносять Плащаницю (іконописне зображення померлого Христа, історія якого походить від тканини (плащаниці), в яке було загорнуте Його тіло під час погребіння і на якому залишився відбиток Воскреслого).
- Ввечері п'ятниці буде служитися ранішня з чином погребіння Плащаниці. З точки зору євангельської - час вдалий, бо покладення до гробу відбулося до заходу сонця вечора п'ятниці. Але богослужбово це ранішня суботи.
- Літургія суботи зазвичай служиться зранку, хоча за уставом поєднується з вечірньою. На ранок вона переїхала, бо вже склалася традиція звершувати пасхальне богослужіння вночі.
- Хоча пасхальне богослужіння - це за уставом ранішня неділі з літургією. Та й Євангеліє говорить, що мироносиці йдуть до гроба і дізнаються про Воскресіння рано вранці неділі.
Але єдине, що спонукає цьогоріч перейти на адекватний і щодо уставу, і щодо Євангелія режим служити Великоднє богослужіння зранку - це комендантська година, а не бажання бути ближчим до Євангелія чи дотримуватися уставу.

В якості виправдання для себе скажу, що багато років проживав Страсну в медіа-просторі (інтерв'ю, публікації, блоги, запитання-відповіді, онлайн-трансляції тощо) і просторі власних просвітницьких проектів, з паралельним зануренням в світ уставних богослужінь, що й загострило моє відчуття невідповідності, бо зсередини церковної традиції і уставу, закріпленого в богослужбових книгах, цього не видно.

А в якості висновка і перспективи продовжую думати над тим, в якому форматі, зрозумілому і церковному, і більш широкому загалу, можна пройти шлях Страсного тижня не розділяючи, а об'єднуючі ці аудиторії, а також Євангеліє, традицію і сучасність.

Про літургічну творчість в Українській Церкві на початку ХХ століття

Богослужбові відміни в УАПЦ

Кожда Церква виявляє себе найбільше своїм богослужбовим боком, своїм обрядом чи культом, це її сама показова зовнішність. Українська Церква, запевне, є православна і богослужбовий обряд зберегла в собі цілком православний. Але в богослужіння Української Церкви ВПЦР ввела певні відміни, в яких виявляється жива церковна творчість, а Всеукраїнський 1-й Церковний Собор ухвалив взагалі церковну творчість в галузі богослужбовій під доглядом ВПЦР (Всеукраїнської православної церковної ради). 

Безперечно сама смілива відміна, що введена ВПЦР у богослужіння, це була жива українська мова у відправах Божих Служб і треб. Всеукраїнську Церковну Раду дуже лякали, казали: «Як тільки почує людність в церкві "базарну", звичайну мову, підніметься цілий бунт, священників з церкви виженуть». Трапилось якраз навпаки: народ справді ожив, але не для бунту, а від радості і не тільки не виганяв священників, що правили українською мовою, а страшенний пішов попит на українських пан-отців; навіть багато росіян дуже захопились, а галицькі уніяти, що визнавали себе єдино національною церквою, мусіли визнати, що автокефалія з своїм українським богослуженням надто приваблива й для їхніх парафіян. ВПЦР зараз же щільно взялась за переклади на українську мову богослужбових книг. Перекладати приходилось при тяжких умовах: треба було не гаятись, а тим часом грецьких оригіналів не можна було дістати, переклади робились переважно з славʼянського. Крім того особливо для співів треба було рахуватись зі славʼянською розстановкою слів, щоб підходила під ноти славʼянських пісень. Тому ВПЦР завжди вважала свої переклади лише початком вільної творчості в цьому напрямку. Ця творчість уже й почалася була: невідомий поет переклав ірмоси всіх голосів гарними віршами, дуже придатними для голосових співів, і вони вже співаються в багатьох церквах. Заведене ВПЦР читання в голос євхаристичних молитов та інших, що раніш читалось панотцями таємно, пропуск ектеній за оглашенних, звертання до народу з виголосом: «Христос посеред нас» перед «Вірую», винос євхаристичних дарів перед народ під час їх освящення, канти, колядки, — всі такі відміни робили приємне вражіння на нарід й досить відживляли богослужіння. 

З'явились спроби й утворення нових служб, по зразку старих; так митрополит Василь Липківський склав «молебень про єднання Церков» на 1-шу неділю посту, молебень на 1 травня (свято праці), служби на «Другу Покрову» (свято Всесоборного відродження Української ієрархії), Молебень на Першу Покрову (відродження УАПЦ, згідно з ухвалою Всеукраїнського Церковного Собору), на Різдво, і вони ввійшли до вжитку. 

Нарешті були спроби й цілком нового утворення церковних відправ. Такі були дві проповідницьких відправи, що їх склав В. Чехівський: «Служба визволення» і «Слово Хрестне». Це вже були відправи цілком оригінальні, складались з відповідних винятків Св. Письма Старого й Нового Заповітів: диякон закликав нарід слухати Слово Боже, священик читав це слово, а нарід відповідав співами. Служби ці кілька раз відбувались в Софіївському Соборі, як проповідницькі, робили гарні вражіння, хоч по своїй трудності для виконання вимагали гарних виконавців і хору. Запевне, як старі церковні служби утворювались сотнями літ, поки досягли своєї довершеної краси, те ж треба сказати й про нову церковну творчість в цій галузі: вона дійде своєї краси лише тоді, коли, почавшись з часу відродження УАПЦ, не буде припинятись ні ліностю, ні байдужністю, ні злочинною замертвілістю на тому, що зроблено... 

ВПЦР повинна була встановити й деякі нові свята у видатні дні своєї церковно-національної минувшини; вона встановила свято на пошану Всесоборного утворення Української ієрархії і назвала його «Друга Покрова», тому що й відродження Української ієрархії сталося в храмі Пресвятої Богородиці перед її чудовним образом «Непорушний мур» під її покровою в твердій вірі, що Пресвята Богородиця є непереможна покрова й для УАПЦ і її народу.

26 лютого (11 березня) ВПЦР встановила урочистий молитовний спомин Тараса Шевченка — зранку заупокійною Літургією, а ввечері урочистою панахидою.

Історія українського народу і його церкви, запевне, має в собі ще багато подій і осіб, яких варто відзначати всецерковною молитвою. Але це справа майбутнього...

Далеко більшу творчість УАПЦ виявила в церковних співах; тут ВПЦР пощастило мати в свойому складі видатних композиторів. Таким був перш за все славетний композитор Микола Леонтович. Він - син священника з Поділля, був у Києві якраз у час утворення 2-ї ВПЦР, захопився українським церковним рухом, увійшов до складу ВПЦР, склав свою літургію і сам керував хором, виконуючи її 9 травня р. 1919 в Микільському соборі, його співи літургії і потім стали кращою оздобою українських відправ. Крім того він написав багато колядок, кантів; його кант Почаївській Божій Матері («Ой зійшла зоря») краще українізував людність, ніж усякі промови. Від Миколи Леонтовича, що всіма визнаний як великого таланту співець, УАПЦ ждала ще великих творів. На великий жаль, життя цієї чистої, далекої від усякої політики людини злочинно припинили темні політикани на самому початку відродження УАПЦ, застреливши його в січні р. 1921, коли він перебував на святах у свого батька. 

Ще більше встиг зробити для церковних співів УАПЦ другий славетний український композитор протоіерей Кирило Стеценко. Він був син селянина на Богуславщині (маляра), скінчив Софіївську бурсу й Київську семінарію, багато працював для церковних співів і української музики ще до революції. Під час утворення 2-ї ВПЦР о. Кирило Стеценко ввійшов до складу її членів і щиро взявся за співочу справу: він написав кілька літургій, надзвичайно гарну панахиду, багато кантів, колядок. Дуже вдячна йому УАПЦ за його велику працю, ждала від нього ще багато церковної утіхи. Та й тут не судилося... В р. 1920 о. Кирило Стеценко зайняв посаду пан-отця в с. Веприку на Васильківщині і тут у квітні 1922 року помер від тифу.

Багато зробили для піднесення співів в УАПЦ Й інші українські композитори, як-от Козицький, Степовий, Гончаров та інші. Взагалі своїми співами УАПЦ зразу звернула на себе велику увагу людности не лише по містах, а й по селах.

Не можна не згадати ще про одну відміну в богослужінні УАПЦ, яку цілком наново створив протоієрей Софіївського Собору Юрій Красицький. Він народився в м. Липівці 1890 р., був сином справника. Це був світський чоловік і з церквою мав мало спільного, був тільки великий знавець церковної археології, зокрема української. Він дуже захопився українським церковно-визвольчим рухом і після 1-го Всеукраїнського Собору висвятився на священника св. Софії. Ставши пан-отцем, Юрій Красицький замислив утворити цілком окрему галузь богослужіння, так звані Художні відправи, щоб давати насолоду і науку очам людності, викликати в них релігійні почуття зовнішньою оздобою храму й відправ, так би мовити, виставністю їх: на кожде свято він добирав певний одяг. проказував виконавцям певні рухи, оздоблював храм у певний спосіб і в цих способах оздоблення о. Юрій виявив надзвичайний хист; у кожде велике свято храм у нього також голосно промовляв про свято своєю оздобою, як співці своїми співами, пан-отці — своїми промовами. На Різдво він створював прекрасний вертеп: селянська хата з кутьою на столі, хлів, ясла, подвірʼя, криниця — все це надзвичайно гарно й чуло, викликало дійсно у всякого українця святі почуття «Святого Вечора». На Страсті й Великдень він створював «Голгофу», «Гроб Христов», «Воскресіння» - все це художні картини-вистави, що викликали велике зацікавлення й побожність. На свято Успіння о. Юрій створював «Гефсиманську печеру» з гробом Богородиці, надзвичайно побожну, прямо переносив глядачів в обставини давнього східнього похорону. На Введення створив був повну копію єврейського храма, що дивувала навіть євреїв. Оздоба всього храму на Великдень, Зелені свята, Другу Пречисту (Храмове свято) — все було надзвичайне. Ця художня праця о. Юрія викликала велике зацікавлення, можна сказати, всього Києва, та й не тільки його — всі приходили подивитись на художню оздобу храму й виходили з підвищенним релігійним почуттям. О. Юрій своєю художністю ніколи не переходив у пусту театральність, все в нього, всяка дрібниця оздоби, викликало високі релігійні почуття. Сестринство доставляло о. Юрію квіти, парафіяни — пожертви, і праця його була не тільки самою оригінальною, а й дуже привабливою для людності. О. Юрій створював і окремі цілком нові обряди й рухи, згідно свойому художньому надхненню. Так на Чесного Хреста воздвигали за його вказівками не малий, а великий, природних розмірів деревʼяний хрест, оздоблений квітами, електрикою, і це справляло надзвичайне вражіння. На всюношній під Різдво робилися за його вказівками освячення куті, «подорож волхвів» (всередині храму), на прощенну вечірню (перед В. Постом) - урочисте несення Хреста, на Вшестя — обходження з Плащаницею на всюношній і т. і.

Дуже гарно о. Юрій прикрашував панахиду на Шевченківське свято, Св. Престол на Великдень, створював урочисте освячення дарів на Плащаниці (серед церкви) у В. Пʼятницю, на мощах Св. Муч. Макарія (1 травня), обнесення плащаниці Богородиці на Успіння. Все це були надто оригінальні, але дуже гарно продумані і щиро релігійні уявлення. Правда, великі розміри св. Софії давали о. Юрію повну можливість вільно прикладати свою художність, але праця його мала не лише місцеве, а справді всеукраїнське значіння: за його зразком і порадами і всі українські парафії м. Києва робили в себе і вертепи, й голгофи, і знаходили для цього місце і в своїх малих храмах; переносився цей звичай в українські парафії й далеко поза межі Києва, художня оздоба храмів по святах стала звичайною ознакою українських парафій, о. Юрій щодалі все більше робився всеукраїнським керівником церковного мистецтва. Навіть славʼянські парафії, що на початку сильно обурювались цією «театральністю», потім і самі стали переймати її. Запевне, ця цілком нова галузь, так би мовити, обрядового церковного мистецтва, виставної церковної творчости, лише тільки що почалась, мала єдиного талановитого організатора, але вже придбала собі щирих учнів і послідовників і дала великі обрії для цієї галузі церковної творчості в майбутньому, що, може, відібʼється й на церковнім будівництві і взагалі на зовнішній церковній творчості в бік художнього устаткування відправ.

Митрополит Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження Української Церкви. - Венніпеґ: Вид. Вид. накладом фундації Івана Грущака, 1961.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський (1864-1937). Вибрані твори. Том 4. стор. 157-160.

Фото: https://www.facebook.com/photo/?fbid=6644709775615172&set=g.1132824237118234 

«Духовный» чортополох московского патриархата

Этот текст был написан по просьбе одного из зарубежных богословских ресурсов в декабре 2022 года. На русском, т.к. редакции так удобнее было бы перевести на английский, да и русскоязычная версия у ресурса имеется. Однако текст опубликован не был, т.к. показался редакции недостаточно богословским, а скорее политическим и публицистическим. Не спорю, мне и самому казалось, что тексту чего-то недостает, и я не знаю, как объяснить западной аудитории чекистскую природу московского патриархата, без чего невозможно понять логику его действий. 

Текст написан еще до того, как московский патриархат попросили из Киево-Печерской Лавры, до событий в Ивано-Франковске, Хмельницком или на Буковине, о которых сейчас говорят и украинские медиа, и российская пропаганда, и зарубежные теологи и религиеведы.

Вспомнить об этом тексте меня заставило вчерашнее заявление секретаря РНБО Олексия Данилова. 

А еще скажу, что говорить и писать на эту тему я начал не вчера. Вот, хотя бы, мое выступление на Успенских чтениях 2015 года.

«Духовный» чортополох московского патриархата

Чтобы понять заявления и действия нынешнего руководства Московского патриархата, который в России открыто и недвусмысленно поддерживает войну против Украины, а на западную аудиторию говорит о мире, нужно вспомнить его недавнюю историю, о которой мало говорят в христианском мире и которая лишь сегодня становиться объектом внимания исследователей религий и богословов.

Это также поможет понять то, что сейчас происходит с Украинской православной церковью, которая пытается от Московского патриархата отмежеваться. И почему иерархами этой церкви заинтересовалась Служба безопасности Украины (СБУ), после чего появился Указ Президента Украины Владимира Зеленского, вводящий в действие Решение Совета национальной безопасности и обороны Украины (СНБО).

Что нужно знать о Московском патриархате вообще?

Московский патриархат вряд ли можно считать прямым правопреемником дореволюционной Российской православной церкви, о решениях которой на Поместном соборе 1917-18 гг. сегодня помнят разве что в остатках Экзархата приходов русской традиции Константинопольского патриархата в Европе или в Православной церкви Америки (OCA). МП в нынешнем его виде (и организационном, и идейном) создан советской властью по прямому указанию советского диктатора Иосифа Сталина при непосредственном участии советских спецслужб (НКВД/КГБ). У «советской» церкви, кроме религиозных, были и дополнительные функции «государственной безопасности»: контроль за верующими внутри страны и внешняя разведывательная деятельность под прикрытием экуменических и прочих межрелигиозных организаций и «борьбы за мир во всем мире». Для координации этой деятельности в МП был создан ОВЦС (Отдел внешних церковных связей), который в течение многих лет, вплоть до своего избрания патриархом, возглавлял митрополит Кирилл (Гундяев). Все без исключения епископы РПЦ советского времени сотрудничали с КГБ, а те, кто принимал участие в межрелигиозных диалогах, и со службами внешней разведки. 

В 90-х годах ХХ столетия, во времена «перестройки» и распада советской империи казалось, что эта система рухнула. Но… 

В 2000-м году РФ возглавил офицер КГБ/ФСБ Владимир Путин, взявший курс на восстановление советской империи. В том же году, глава ОВЦС МП митрополит Кирилл начал публично продвигать концепт «русского мира». А в 2009 бывший (есть поговорка, что в таких службах «бывших» не бывает) агент КГБ «Михайлов» стал патриархом Московским. 

МП - это церковь Советского союза, идейную суть которой точно выразил российский рок-музыкант Михаил Барзыкин (рок-группа «Телевизор»), когда в 2008 году спел: «Какая вера? Очнись ты! Это - нео-христо-чекисты!» Это трудно перевести на другие языки и понять христианам не имевшим опыта жизни в СССР. «Чекизм» - это двуличие и лукавство, которое сегодня в основе как государственной, так и церковной системы РФ. А христианские символы, одежды и слова - лишь прикрытие.

Московский патриархат - это «мягкая сила» (soft power) имперской идеологии «русского мира», инструмент для распространения пропаганды и специфических наративов о «триедином народе Святой Руси», «бездуховном Западе», «искупительной жертве царя-страстотерпца Николая II», «безблагодатности раскольников», «братоубийственном конфликте», «гонениях на каноническое православие» и т.п. 

Гибридная независимость гибридной церкви

Полномасштабное вторжение российской армии в Украину сделало практически невозможным гибридное балансирование руководства Украинской православной церкви Московского патриархата между патриотически настроенным большинством верующих и духовенства с одной стороны, и кураторами из Москвы - с другой. Приходы массово перестали поминать за богослужением Московского патриарха, что в конце концов были вынуждены поддержать и епископы. Активизировался процесс переходов приходов из УПЦ МП в ПЦУ. Более 400 священников УПЦ МП подписали открытое обращение к Восточным патриархам с требованием церковного суда над патриархом Кириллом и осуждения ереси «русского мира». Духовенство и верующие публично требовали проведения Собора УПЦ МП и полного разрыва с Московским патриархатом. В тоже время под российской оккупацией, кроме Крыма, Донецка и Луганска, полностью или частично оказались еще несколько епархий УПЦ МП на юго-востоке Украины.

Именно в таких условиях 27 мая 2022 года было проведено совещание духовенства УПЦ, переросшее в Собор, который принял решения, которые медиа поспешили назвать разрывом с Москвой.  

Но это оказалось лишь информационной завесой.

На самом деле в официальных решениях этого собора нет ничего ни об осуждении «русского мира», ни о выходе из Московского патриархата. Кстати, изменения в Устав об управлении УПЦ, которые внес этот собор, так и не были официально опубликованы или разъяснены руководством церкви. При этом, тот вариант Устава, который был передан профильному государственному органу, все же содержит указание на каноническую связь УПЦ с Московским патриархатом.   

Одноко этот «собор» воодушевил проукраинскую часть духовенства и верующих, приостановил переходы в ПЦУ и снял напряжение в обществе.

Но туман рассеялся, когда украинские войска начали освобождать свои территории, а Россия решила присоединять оккупированные украинские земли.

Колаборанты потенциальные и реальные

То, что часть иерархии и духовенства УПЦ МП являются потенциальными колаборантами было очевидно давно.

Но потенциальный колаборационизм не является преступлением в демократическом государстве. 

С началом полномасштабной войны сотрудничество с оккупационной администрацией и поддержка колаборантов частью иерархии и духовенства УПЦ МП стало реальностью.

В действительности - это незначительная часть, если считать процент от всего духовенства. Но она заметна. И украинское государство и общество хотело бы услышать адекватную оценку происходящего от руководства УПЦ МП. Но…

Московский патриархат «аннексировал» епархии УПЦ МП в Крыму и на оккупированных территориях. Но в Киевской митрополии на это не обратили внимания.

Общество и медиа видят митрополита города Изюм в Харьковской области, который не был со своей паствой, когда город штурмовали российские войска, но появился, когда они Изюм захватили. Он публично благословил главу колаборационной администрации Харьковской области. Вот только благословение «не сработало» и Изюм был освобожден украинскими войсками. А изюмский митрополит УПЦ МП оказался в России. В Киевской митрополии его почислили на покой без указания причины.

Затем Луганский митрополит, а также архимандриты из Запорожской и Херсонской областей присутствовали в Кремле на «присоединении» этих регионов Украины к Российской Федерации. Но ни Синод УПЦ, ни его спикеры на это практически не обратили внимания, ограничившись безликим заявлением на официальном сайте о том, что священники могут иметь различные политические взгляды. 

Наверное, именно это стало последней каплей, переполнившей чашу терпения украинского государства. Или убедительным аргументом обратить более пристальное внимание на структуры Московского патриархата в Украине.

Служба безопасности Украины провела обыски в некоторых епархиальных управлениях и монастырях МП. На основании решения Совета безопасности и обороны Украины были введены санкции против наиболее одиозных иерархов и явных колаборантов, а также олигарха-спонсора МП в Украине и, по совместительству, диакона Вадима Новинского. Правоохранительные органы начали следствия по фактам разведывательной деятельности и даже корректировки огня оккупантов священниками УПЦ МП.

На начало 2023 года глава Службы безопасности Украины заявил о 50 криминальных делах, вручении 19 подозрений и завершении 5 судебных процессов приговорами. При этом он заявил: «Понятно, что эта среда (иерархия Московского патриархата в Украине) - идеальное поле для функционирования вражеской резидентуры. Поэтому это направление мы качественно отрабатываем».

Пшеница и плевелы 

История с Московским патриархатом в Украине в чем-то напоминает евангельскую притчу о пшенице и плевелах. Лукавые и богоборческие органы советского, а затем и российского, тоталитарного государства насеяли на церковном поле свои плевелы. За десятилетия они разрослись и тесно переплелись с пшеницей верующих. 

И вот теперь приходит украинское государство и не косит это зараженное сорняками поле под корень, а пытается избирательно вырывать наиболее разросшийся чортополох.

Естественно, как и предупреждает Господь в притче, вырывание плевел может повредить и пшеницу. Но примеров незаконных действий, которые бы массово нарушали права верующих, мы пока не наблюдаем.

О «гонениях на православие» кричит российская пропаганда и те, кто продолжает пребывать в орбите нарративов «русского мира».

Мотивация и действия украинского государства по выявления и обезвреживанию российских розведчиков и пропагандистов мне кажутся понятными и законными. 

Однако ни СБУ, ни другие контрразведывательные или правоохранительные органы Украины, в отличии от российских, не будут контролировать церковь или помогать ей развивать свою внутреннюю структуру. В Украине церковь действительно отделена от государства и не является его (государства) инструментом. В Украине церковь скорее является частью гражданского общества и это дает ей шанс.

Действия украинского государства по пресечению деятельности российских агентов и пропагандистов, которые умело маскируются под рясами, это шанс для духовенства и верующих УПЦ, которых условно можно было бы назвать «пшеницей» в этой церковной структуре. От их выбора и их отношения к происходящему будет зависеть будущее их церковной структуры и всего украинского православия. Они могут воспринять действия украинского государства как шанс и повод для очищения и оздоровления церковного организма изнутри, и попробовать вернуться к киевской традиции соборности и выборного епископата и духовенства. Тогда у них есть шанс действительно разорвать с Москвой и ее лукавством, восстановить евхаристическое общение с Вселенским патриархом и ответить на призыв Православной церкви Украины к единству.

Стокгольмский синдром 

К сожалению, то что происходит с частью духовенства и верующих УПЦ МП, больше похоже на Стокгольмский синдром - неосознанное состояние привязанности жертвы к агрессору. Среди ключевых компонентов этого состояния - развитие у заложника позитивных чувств и симпатии к захватившему его террористу; отказ заложников от сотрудничества с полицией, пытающейся их освободить; вера заложников в человечность террориста и, как защитная реакция, принятие ценностей и поведения террориста как нормы.

Россия - государство-террорист, которое пытается вновь сделать Украину своей рабыней, а Московский патриархат - церковь-террорист, которая пытается ложью и манипуляциями удерживать в повиновении себе верующих.

Поэтому, кроме эффективных действий силовых структур по освобождению «духовных заложников», будут нужны просветительские и образовательные программы, разоблачающие «русский мир» и возвращающие православных верующих к Евангелию.