Український православний екуменізм та єдність українського православ’я у ХХІ століття

Виступ на семінарі в Коледжі Бернардинців (Париж, Франція) 22.05.2025 

Книжковий екуменізм 90-х років ХХ століття

Мій особистий екуменічний досвід розпочався з книг. 

У 1988 році, в рік 1000-річчя Хрещення Русі, до моїх рук потрапила привезена з Фінляндії Біблія, а впродовж двох наступних років я вперше переступив поріг храму і почав навчатися на філософському факультеті Київського університету. 

Саме в той час, завдяки зусиллям католицької благодійної організації «Kirche in Not» до нас почали потрапляти книги брюсельського видавництва «Жизнь з Богом» та YMCA-press, авторів Паризької школи (прот. Сергій Булгаков, Ніколай Бердяєв, прот. Ніколай Афанасьєв, прот. Василій Зеньковський, прот. Александр Шмеман та інші), а також недоступні в СССР книги о. Александра Меня. Серед іншого була й книга «Roma Amor: Беседы с Патриархом Афинагором» Олів’є Клемана, яка справила на мене потужний вплив. І пам’ятаю, як під час свого першого паломництва я благоговійно молився біля його могили в Константинополі (Стамбулі).

Екуменічні заходи до 2000-річчя Різдва Христового

Рим, 2000

Наступним етапом стала підготовка і святкування в світі 2000-річчя Різдва Христового. Мені пощастило у складі делегацій Української Православної Церкви брати участь в офіційних урочистостях в Римі та відвідувати різні ювілейні заходи в католицьких єпархіях Італії.

Саме тоді я помітив особливості пострадянського екуменізму офіційних церковних структур, який був продовженням ще радянської системи. Це можна було б назвати «екуменізмом на експорт», або «екуменічним заробітчанством», в основі якого були двуликість і лицемірство, стимульовані сріблолюбством.

Пізніше я зрозумів, що то не проблема окремих ієрархів, а система «зовнішніх церковних зв’язків» московського патріархату під проводом радянських, а потім російських спецслужб, вихована із розуміння міжхристиянських і міжрелігійних відносин як своєрідного типу дипломатії, розвідки і пропаганди, де церква чи її офіційний представник не є суб’єктом відносин, а виконує завдання держави чи священноначалля. В такій системі Христос, любов чи відкритість зайві і можуть лише заважати.

В якості ілюстрації уявіть, що у 2000 році ви берете участь в ювілейних урочистостях і присутні на папській месі в Соборі Святого Петра, а за рік у 2001 році ви категорично проти візиту до України того самого Папи Іоанна Павла ІІ та його відвідин Софії Київської та Києво-Печерської Лаври. І це не викликає у вас когнітивного дисонансу.

Екуменічне богослів’я Успенських читань

Х Успенські читання, Київ, 2011

В тому таки 2001 році в Києві починає діяти екуменічна ініціатива зовсім іншого рівня і якості. Я маю на увазі Успенські читання — міжнародний богословський екуменічний проєкт організований православними українцями з Києво-Могилянської Академії і видавництва «Дух і Літера» під проводом Костянтина Сігова. Успенські читання з благословення і за безпосердньої участі Блаженнішого митрополита Київського Володимира (Сабодана) збирали найкращих православних і католицьких богословів і мислителів світу, але були ініціативою горизонтальною і академічною. Після смерті митрополита Володимира церковний інтерес до форума згас, пандемія Covid-19 перевела його в онлайн, а повномасштабне вторгнення поставило на паузу.

Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості

Після Революції гідності 2014 року і початку російської агресії проти України, Російська православна церква повністю перетворилася на ідеологічний додаток путинського режиму («служкою путіна» за влучним визначенням нещодавно спочилого Папи Франциска) та проповідницю імперської ідеології «русского міра». В Українській православній церкві після смерті митрополита Володимира було обрано фундаметалістськи і антиекуменічно налаштованого митрополита Онуфрія (Березовського). 

Все це змусило православних священиків і вірян, які впродовж попередніх 25 років займалися просвітою і освітою, замислитися над майбутнім Православ’я в Україні.

Саме тоді з’явилася ідея Відкритого православ’я як форми самоідентифікації та бажаного майбутнього українського православ’я.

Відкрите православ’я мислиться як таке, що відкрито до діалогу з суспільством, з іншими конфесіями і релігіями, з наукою і технологіями. І як українське православ’я, що відкрите до вселенського православ’я.

Лекція у Відкритому православному університеті, 2016

Майданчиком для реалізації такої візії став Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості як позаконфесійна структура і майданчик для просвіти і діалогу. В період з 2016 по 2020 роки Відкритий православний університет реалізував декілька потужних проєктів, регулярно проводив публічні лекції, семінари і круглі столи за участі представників різних релігій і конфесій, науковців та громадських діячів. Одним з проєктів став запис онлайн-курсів, в т.ч. з історії і практик екуменізму, «Премудрість-онлайн», що був реалізований за підтримки Фундації L’OEuvre d’Orient (Франція). Діяльність ВПУ відбувалася здебільшого на території тисячолітньої Софії Київської, на стінах якої зберіглося графіті Анни Ярославни королеви Франції.

Саме в середовищі Відкритого православного університету було сформовано ідею прагнення до нового типу єдності християнської і релігійної спільноти. Єдність, яка не знищує унікальність. Єдність, яка не вимагає одноманітності і не передбачає розбудови єдиних організаційних і ієрархічних структур. Не та єдність, до якої треба повернутися чи яку треба відновити. А та єдність, яка не очікує нас в майбутньому, а вже є сьогодні. Яка існує у Христі для всіх віруючих, яку варто помітити і плекати.

Мережа Відкритого православ’я

На жаль, Україна є країною, яка потребує не тільки міжконфесійного, але й міжюрисдикційного екуменізму.

Українське православ’я розділене з 90-х років ХХ століття. Але, якщо придивитися, суперечки і розділення між православними існували впродовж останніх 500 років. В основі розділення часто були питання адміністративні і бажання, з одного боку, мати власну назалежну автокефальну церкву, а, з іншого боку, бажання імперії підкорити український народ і українську церкву, заперечуючи саму можливість їх існування.

2018 рік приніс шанс вирішити питання єдності українського православ’я за сприяння Матері-Церкви — Константинопольського патріархату.

Я не буду переказувати всю історію надання Православній церкві України Томоса про автокефалію і про шалений спротив, який чинив і чинить на цьому шляху Московський патріархат в Україні і по всьому світові. 

Скажу лише, що ще за декілька місяців до основних подій відбулася неформальна зустріч-круглий стіл духовенства і вірних різних православних юрисдикцій і 23 серпня 2018 року було оприлюднено Заяву Мережі відкритого православ’я, головним меседжем якої щодо міжюрисдикційних відносин було: «Ми пропонуємо замість війни юрисдикцій - мирне співіснування, співпрацю і співслужіння».

Цей заклик тоді не був почутий ієрархією, але залишається актуальним і на сьогодні. 

Екуменізм перших тижнів війни

З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року українська релігійна спільнота спільно і однозначно засудила агресора. Єдина ієрархія, яка воліла мовчати або робила двозначні заяви, була ієрархія Української православної церкви московського патріархату. Доля Московського патріархату в Україні не є темою мого виступу, тому скажу лише, що на рівні духовенства і вірян є як підтверджені випадки співпраці з окупантами, наведення ворожих ракет та пропагування «русского міра», так і публічні заклики до своєї ієрархії розірвати всі зв’язки з москвою. 

Ми ж з перших днів війни організовували молитви, в т.ч. і екуменічні, в Софії Київській перед тисячолітньою берегинею нашого народу - мозаїкою Богородиці «Оранта-Нерушима стіна». 

1 березня я отримав дозвіл, помолився і зробив відео для розповсюдження українською і англійською мовами. 

2 березня в Софії Київській було організовано першу спільну молитву представників Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. 

Молитва у Софії Київській, березень 2022

20 березня ми на горизонтальних зв’язках організували спільну молитву православного, греко-католицького і католицького священників та протестантського пастора з трансляцією на всю країну. 

А 10 квітня за таким зразком була організована молитва глав і представників Церков. Тоді у спільній молитві (спільне читання «Отче наш» та особливі прохання від кожного) брали участь: Блаженнійший Епіфаній, Предстоятель Православної Церкви України; Блаженніший Святослав Шевчук, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви; Єпископ Команський Михаїл, Екзарх Вселенського Патріарха в Україні; Єпископ Віталій Кривицький, Ординарій Києво-Житомирської дієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні; Єпископ Маркос Оганесян, Глава Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви; Леонід Падун, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви.

Відтоді спільні міжконфесійні молитви та спільне відспівування полеглих героїв стало традиційним і відбувається без додаткової модерації з боку державної влади, яка традиційно проводить міжконфесійні молитовні заходи в дні великих державних свят (наприклад, День незалежності України) та поминальних днів (наприклад, День пам’яті жерств Голодомору 1932-33 років).

Ці і подібні молитовні заходи традиційно ігнорує УПЦ Московського патріархату.

Українські та міжнародні релігійні спільноти та місії постійно співпрацюють в гуманітарній сфері, евакуації, допомоги вимушеним переселенцям, роботи з вдовами, сиротами, пораненими, займаються реабілітацією та підтримкою.

Екуменізм капеланського служіння

Під час війни Росії проти України відбулося формування служби військового капеланства, яке спочатку формувалося на волонтерських засадах. Відповідний закон було прийнято в кінці 2021 року напередодні повномасштабного вторгнення.

Служба військового капеланства від початку свого створення є простором міжконфесійної взаємодії і екуменічної молитви. Але про це краще за мене можуть розповісти діючі капелани.

Екуменізм служіння біженцям

Я маю інший досвід. Досвід екуменічної співпраці під час духовної опіки українських біженців, які перебувають в Європі.

Великдень в Равенні (Італія), квітень 2022

Перший раз я виїхав з Києва за кордон під час війни на Великдень, щоб звершити пасхальне богослужіння для біженців в італійській Равенні. Місто і місцева католицька громада надали для цього величний кафедральний собор на честь Воскресіння Христового. На богослужінні було декілька сот українців-біженців, співав хор Національної опери України, митців якого разом з родинами приймав місцевий театр. Все було урочисто і святково, а ми всі плакали під час великоднього богослужіння… 

Потім ще декілька разів я виїжджав до українських біженців в Литву. За сприяння місцевих спільнот ми мали можливість звершувати богослужіння в католицьких і протестантських храмах, а також в літературному музеї містечка Анікщяй. 

Згідно Томоса Православна Церква України не має права створювати парафії за межами України, але, на мою точку зору, для окормлення біженців це й не потрібно. Для духовного окормлення тимчасових біженців не обов’язково створювати закордонні парафії, бо це потребує часу, значних ресурсів, юридичного оформлення, а також ієрархічної структури ПЦУ за межами України. А ще це може створити небажану конкуренцію місцевій християнській спільноті. 

Натомість наші вірні можуть щонеділі відвідувати місцеві християнські спільноти і за допомогою цих спільнот періодично організовувати візити православних священиків для звершення таїнств і духовного спілкування. 

Різдво в Анікщяй (Литва), січень 2023

Впродовж трьох років війни вірні нашої Церкви отримали власний екуменічний досвід. Вони на собі відчули дієву допомогу європейців, які відкрили свої серця і домівки біженцям. За це їм велика подяка. До речі, ми в храмі постійно бачимо в поминальних записках «за здоров’я» західноєвропейські імена і розуміємо, що це люди, які приймають українців.

А ще в перший рік війни багато хто з наших парафіян отримав досвід долучення до місцевих неправославних християнських спільнот, в т.ч. і через участь в таїнстві євхаристії. 

Софійське братство як приклад неофіційного міжюрисдикційного екуменізму

Але давайте повернемося в Україну і відносини між православними. 

В той час, коли ієрархія московського патріархату в Україні відмовляється від будь-якої форми діалогу з Православною церквою України, в середовищі духовенства Української православної церкви, які від початку повномасштабного вторгнення публічно засудили агресора, звернулися до східних патріархів з проханням дати оцінку ідеології «русского міра» і припинили поминання патріарха РПЦ Кіріла за богослужінням, з’явився потужний рух за відокремлення від московської ієрархії та за відновлення єдності Українського православ’я.

Спочатку представників цього руху називали «підписантами», бо вони не зважаючи на тиск, підписували різноманітні листи та звернення.

Врешті-решт в липні 2022 року за сприяння Державної служби етнополітики та свободи совісті в Софії Київській відбулася зустріч духовенства Православної церкви України і Української православної церви, за результатами якої було прийнято Декларацію порозуміння, ідеї якої було покладено в основу створення у травні 2024 року Громадської організації «Софійське братство».

Софійське братство визначає себе як «рух православних в Україні, спрямований на зцілення інституційної кризи церковних спільнот, відновлення євхаристійного спілкування та на розвиток відкритого православ’я».

Впродовж року Софійське братство провело декілька заходів та започаткувало декілька просвітницьких проєктів. Наприклад, 29 квітня я брав участь в роботі круглого столу та панельних дискусіях в межах просвітницько-аналітичного проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», організованого за підтримки фонду Renovabis. На події був особисто присутнім і брав участь в дискусії екзарх Константинопольського патріархату в Україні, духовенство та вірні ПЦУ і УПЦ.

А мені нещодавно, під час чергової події Софійського братства, подарували книгу, яка вийшла у видавництві YMCA-Press ще у 2000 році і упорядником якої виступив Нікіта Струве. Книга називається «Братство Святой Софии. Материалы и документы 1923-1939». Сприймаю появу цієї книги як символічне нагадування про багаторівневий зв’язок між Паризькою і Київською школами філософії і богослів’я, як в минулому, так і в сьогоденні. І, сподіваюся, в майбутньому.

Екуменічна метафізика як підгрунтя для оновлення екуменічного руху

І в підтвердження попередньої думки, хочу завершити подякою Антуану Аржаковському за його фундаментальний труд «Нарис із екуменічної метафізики», який вийшов минулого року в українському перекладі. 

І це не просто про ввічливість до організатора заходу, в якому я маю честь брати участь. Це про розширення горизонту екуменчіного бачення і екуменічної науки. 

Саме після прочитання цієї книги до мого лексикону публічних виступів і дискусій, як в релігійному, так і секулярному середовищі, повернулося слово «екуменізм» і тема екуменізму в його вселюдському, всесвітньому, екологічному і навіть космічному значенні. І це надихає та дає нові перспективи екуменічному руху як в Україні, так і в світі.