Верующий вольнодумец, или русский киевлянин

Сегодня день рождения Николая Бердяева (спасибо Константину Сигов за напоминание), религиозного и политического философа, которого принято считать русским философом. Я бы назвал его киевским русским и по происхождению и по духу свободы, которую он воспевал.

Родился Н. Бердяев в Обухове под Киевом, с детства жил в Киеве, учился в Киевском университете, где и был впервые арестован за участие в студенческих беспорядках и сослан в Россию, откуда после большевистской революции был выслан во Францию, где стал всемирноизвестным и умер.

Вот, что он пишет в своей философской автобиографии "Самопознание": "Наша семья, хотя и московского происхождение, принадлежала к аристократии юго-западного края, с очень западными влияниями, которые всегда были сильны в Киеве. Особенно семья моей матери была западного типа, с элементами польскими и французскими. В Киеве всегда чувствовалось общение с Западной Европой".

А на картинках мои любимые цитаты, во многом определяющие тот тип религиозности, который мы сегодня называем открытым православием. Кстати, Бердяев после революции основал "Вольную академию духовной культуры", которая просуществовала 3 года и о которой он писал: "Значение Вольной академии духовной культуры было в том, что в эти тяжёлые годы она была, кажется, единственным местом, в котором мысль протекала свободно и ставились проблемы, стоявшие на высоте качественной культуры. Мы устраивали курсы лекций, семинары, публичные собрания с прениями..." (ничего не напоминает?

Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

)

А еще на всю жизнь запомнил, как во время последнего (для меня) выступления и достаточно эмоциональных прений на заседании Священного Синода я услышал в свой адрес от председательствующего митрополита удивленно-утверждающе-предостерегающее: "Так Вы вольнодумец?!" Он ведь даже не понял, что для меня это комплемент, ведь в голове моментально промелькнуло: "Да, верующий вольнодумец"

P.S. Этот текст я сохранил себе в блог на память из Facebook, где комментарий Владимира Волковского побудил меня взять с полки еще одну книгу Бердяева. Выношу наш диалог сюда:

Wołodymyr Wołkowski

Мой любимый философ и один из трех моих духовных отцов...

Wołodymyr Wołkowski

А еще хочу сказать, что у него моя любимая метафизика - свобода первенствует бытию, Бог не есть бытие, Бог есть свобода, das Ungrund, без-основность. 

Ну и "Истоки и смысл русского коммунизма" - мой любимый русофобский текст )))

Не говоря уже от том, что его брат - украинофил.

Георгій Коваленко

Wołodymyr Wołkowski

, "Истоки и смысл русского коммунизма", пожалуй первая книга Бердяева изданная в 1990-м еще в СССР массовым тиражем (в моем экземпляре значится "доп.тираж 100 000"!) и поразившая меня, тогда студента первого курса философского ф-та, ясностью понимания автором коммунизма как политической религии и сродности коммунизма с фашизмом (книга задуманная в 1933!!!, вышла в 1937-м!!!). Пошел, взял ее с полки, открыл наугад и прочел вот такое, подчеркнутое мною ещё в 1990-м: "Сталинизм, т.е. коммунизм периода строительства, перерождается незаметно в своеобразный русский фашизм. Ему присущи все особенности фашизма: тоталитарное государство, государственный капитализм, национализм, вождизм и, как базис, - милитаризованная молодежь... По объективному своему смыслу происходящий процесс есть процесс интеграции, собирание русского народа под знаменем коммунизма".

Wołodymyr Wołkowski

Георгій Коваленко

 и это для меня доказательство идеальной прозорливости, а значит, качество философской системы - идеально точный анализ.

Україна - не Еритрея, а Московський патріархат - не Ефіопський, або Хіба так було можна?

Нещодавно прочитав книгу «Християни Сходу» Паскаля Ґольніш. Чудова книга, яка розповідає про трагічне сьогодення і історію християн Сходу, більшість яких стали послідовниками Христа ще до навернення Римської імперії. Автор нагадує нам про існування древніх церков і мільйонів християн в зоні збройних конфліктів і політичної нестабільності на Близькому Сході і в Африці (Єгипет, Сирія, Ірак, Іран, Лівія, Ливан…), в країнах, які ми традиційно вважаємо мусульманськими. Історії християн, які продовжують сповідувати свою віру як маргіналізована і гонима меншість заслуговують на нашу повагу, щире захоплення і, як мінімум, молитовну підтримку. 

Але є в Африці й країни, де християни продовжують бути більшістю. Одна з таких - Еритрея, про існування якої я взагалі нічого не знав, як не знав і про автокефалію Еритрейської церкви. І тут, відштовхнувшись від згадки про цю церкву у Ґольніша, я занурився у Вікіпедію та інші доступні джерела. І ось що знайшов…

Еритрея (держава) здобула свою незалежність від Ефіопії, де християни також є більшістю, в 1991-1993 роках після референдуму. Зараз триває військовий конфлікт за спірні території між 112 мільйонною Ефіопією і 6 мільонною Еритреєю. 

Це загальнополітичний контекст. Але існує і церковний.

Ефіопська православна (так-так, саме «православна», хоча в нашому греко-слов’янському православному світі її у кращому випадку називають древлє-православною або дохалкидонською) церква отримала свою автокефалію від Коптської православної церкви Египту, яка в свою чергу була заснована святим апостолом Марком у 42 (!) першого століття після Різдва Христового, тобто через 9 (!!) років після Христового воскресіння.

Так ось, після здобуття незалежності Еритреї від Ефіопії, уряд Еритреї і Еритрейська церква звернулися про надання автокефалії не до Ефіопської церкви, яка зрозуміло була проти, а до Коптської церкви, яка свого часу надавала автокефалію церкві Ефіопській. Автокефалію було надано. 

І тут починається найцікавіше, що позитивно і по-християнськи відрізняє Африку від «Русского міра». 

Ефіопська церква визнала автокефальний статус Церкви Еритреї, хоча вона заперечила проти того, як Коптська церква надавала його. В результаті усі три церкви залишаються в повному спілкуванні між собою та з іншими церквами східного православ’я.

Виявляється, що замість демонстративного і одностороннього розриву Московським патріархатом відносин з Константинопольською Матіррю-Церквою та впертого і безпідставного невизнання Православної Церкви України, було і є можливим пропоноване ще влітку 2018 року «Мережою відкритого православ’я» мирне співіснування і співслужіння в Україні різних православних юрисдикцій. 

Але, нажаль, Московський патріархат не Ефіопський, а Україна - не Еритрея. 

Один з найвідоміших афоризмів про християнську єдність належить Київському митрополитові ХІХ століття

Напевно всі чули фразу: «Перегородки, які набудували люди в церкві, не доходять до неба…». Але далеко не всі знають, що належить вона митрополиту Київському Платону Городецькому (1803-1891), який похований у Софійському соборі Києва. 

І обставини, за яких вона була сказана, мають безпосереднє відношення до міжхристиянського діалогу. Про це згадує у своїх мемуарах «Путь моей жизни» (Париж, 1947) митрополит Євлогій (Георгієвський):

«До речі, митрополиту Платонові належать слова, які зберегли свою життєдайну силу до наших днів: «Перегородки, які набудували люди в церкві, не доходять до неба…» Сказані вони були за наступних обставин. Владика Платон в м. Коростишеві Київської губернії, проїжджаючи повз костел, помітив дещо незвичне: дзвін дзвонів… і ксенз на порозі стоїть з хрестом в руці. Владика вийшов з екіпажу, зайшов до костелу, помолився і сказав ксьонзу, що радий його вітанню, і промовив вищенаведені пам’ятні слова. Цей прояв братнього християнського єднання мав неприємні наслідки для обох: і католицьке, і православне духовне начальство було цією зустріччю незадоволене…»

Але цей вчинок і ці слова зилишилися в історії, а в ХХ сторіччі стали всесвітньовідомим афоризмом і гаслом екуменічного руху.

Митрополит Київський Платон Городецький (1803-1891)

Місце поховання митрополита Платона у Софії Київській

Мовою оригіналу:

«Кстати упомяну, что митрополиту Платону (Городецкому) принадлежат слова, которые сохранили жизненную силу до наших дней: "Перегородки, которые настроили люди в церкви, не доходят до неба..." Произнесены они были при следующих обстоятельствах. Владыка Платон в г. Коростышеве Киевской губернии, проезжая мимо костела, вдруг заметил нечто необычайное: звон колоколов... и ксендз на пороге стоит с крестом в руке. Он вышел из экипажа, вошел в костел, помолился и сказал ксендзу, что рад его приветствию, и произнес вышеприведенные памятные слова. Это проявление братского христианского единения повлекло неприятность для обоих: и католическое и православное духовное начальство было этой встречей недовольно…» 

митр. Евлогий Георгиевский. Путь моей жизни. Париж, 1947.

P.S. Сьогодні цей афоризм зазвичай звучить так: "Перегородки між церквами не доходять до неба", а особисто я ще люблю додавати, що вони "не доходять" і до людей ;)

В воскресение на Андрея умер Андрей из «Воскресения»

RIP

Андрей Сапунов (солист группы "Воскресение") умер сегодня (13 декабря 2020 г.) в воскресение, в день святого апостола Андрея Первозванного (в свой день ангела).

Символично и грустно.

Во блаженном успении вечный покой...

"Звон, звон, звон...

Малиновые реки

Испокон

Вовеки..."

Голос Сапунова один из самых узнаваемых и, одновременно, практически не отличимый от голосов авторов песен (Алексея Романова и Константина Никольского), которые он исполнял в составе группы «Воскресение». Особенно это касается Никольского, который позже записал все свои песни отдельно от «Воскресения». Но это будет потом, а в 1981-1982 на наших бабинных магнитофонах, в наших наушниках и из наших окон, «Ветерок», «Музыкант» и «Ночная птица» звучали голосом Сапунова. Помню, как мы, восьмиклассники, провожали наших одноклассниц после моего дня рождения и кричали уснувшему городу «Забытую песню несет ветерок»…

Что касается Романова, то написанные им песни, но исполняемые Сапуновым, продолжают ассоциироваться с последним, т.к. автор сам эти песни не пел (по крайней мере до 2016 года). У него свои хиты, где он сам поет как никто другой.

Но есть у Сапунова и своя, написаная вне (точнее между) «Воскресениями», песня, которую можно считать его главным хитом. Это «Звон». Здесь музыка Сапунова, а слова Александра Слизунова. 

После распада в 1982-м «Воскресение» возродилось в 1994-м. Были перезаписаны старые песни (кроме песен Никольского) и написано несколько новых. Тут Сапунов написал несколько хитов на слова Александра Бутузова - того, который читал Экзюпери между песнями «Машины времени» в программе «Маленький принц» 1979 года.

В 2016 Сапунов ушел из «Воскресения». Основным поводом считается его отказ ехать на гастроли в оккупированный Крым и возникшие на этой почве разногласия с Романовым. Однако, думаю, подлинные причины глубже. Как глубже были тексты и голос, который их доносил до нас, и человек, которому этот голос принадлежал.

А сегодня, вспоминая Андрея Сапунова, я составил свой ТОП-10 исполняемых им песен. 

 

Для тех, у кого Apple Music, я составил подборку из этих песен. 

Для остальных - список воспроизведения на YouTube.

Тут же позволю себе процитировать некоторые, особенно тронувшие меня в юности фразы, которые не утратили актуальности и сегодня. 

1979-1982

Один взгляд назад (Ветерок) (К. Никольский)

«Забытую песню несет ветерок

В задумчивых травах звеня,

Но помню, что есть на земле уголок

Где радость любила меня

…

Может не совсем я забыл

Время когда радость меня любила,

Может быть один взгляд назад

Мне откроет в будущее глаза».

Музыкант (К. Никольский)

«Повесил свой сюртук на спинку стула музыкант

Расправил нервною рукой на шее чёрный бант

Подойди скорей поближе, чтобы лучше слышать

Если ты ещё не слишком пьян

О несчастных и счастливых, о добре и зле

О лютой ненависти и святой любви

Что творится, что творилось на твоей земле

Всё в этой музыке — ты только улови».

Ночная птица (К. Никольский)

«О чём поет ночная птица

Одна в осенней тишине,

О том, с чем скоро разлучится

И будет видеть лишь во сне.

О том, что завтра в путь неблизкий,

Расправив крылья, полетит,

О том, что жизнь глупа без риска,

И правда всё же победит».

Сон (А. Романов)

«Снилось мне, что впервые за много лет

Счастье почему - то улыбнулось мне.

Призрачное счастье в суматохе лет.

Жаль, что это только снилось мне…

Снилось мне, что печали кончаются,

Люди одинокие встречаются.

Встретятся, молчат и улыбаются.

Жаль, что это только снилось мне…».

Я ни разу за морем не был (А. Романов)

«Может я не совсем понимаю

Явной выгоды тайных измен.

Отчего-то я чаще теряю,

Ничего не имея взамен».

Я привык бродить один (Солдат вселенной) (А. Романов)

«И я бежал из ледяного плена.

Слишком мало на земле тепла.

Но я не сдался, я солдат Вселенной

В мировой войне Добра и Зла».

Случилось (А. Романов)

«А мир пожалуй стоит изменить,

Пусть станем мы добрей и старомодней.

Доверчивей, наивнее любить

И искренней, а стало быть свободней».

1993

Звон (А. Сапунов - А. Слизунов)

«Звон, звон, звон...

Малиновые реки

Испокон

Вовеки…»

2003

Мне говорили (А. Сапунов - А. Бутузов)

«Мне говорили, просто и внятно:

"Жизнь - это пятна, это понятно?"

Я говорил: "Да, это мне ясно,

Где было чисто, там станет грязно

…

Мне говорили неоднократно,

И между прочим, и между делом.

Мне говорили, что жизнь - это пятна,

Черные пятна, на чистом и белом».

Листопад (А. Сапунов - А. Бутузов)

«Листопад навевает скуку

Предлагая в тоске спасенье

Как во сне возникают звуки

На кленовом холсте осеннем

Улетают из неба птицы

И уносят с собою небо

Научиться бы мне молиться

И любить научится мне бы

…

А дороги уходят в небыль

Пелена застилает лица

Научиться учиться мне бы

Научиться бы мне молится

И водицею из колодца

Мне напиться бы, до упаду

Чтоб о зиму не исколоться

Не осыпаться листопадом».

20.10.1956. - 13.12.2020.

Церква і короновірус (пізнавальна соціологія)

Щороку знахожу цікаві ньюанси у соціології від Центру Разумкова, які змушують замислитися. Там багато цікавого і важливого, але як людина, яка аналізує ці дослідження щороку, волію зосереджуватися на ньюансах. Все інше буде у новинах.

Храми і короновірус

Спочатку висновки:

- більшість українців не відвідувало храми під час весняного локдауну і не відвідує їх зараз;

- більшість українців за те, щоб в храмах суворо дотримувалися епідеміологічних норм, або взагалі, щоб храми були закритими (хоча тут є регіональні відмінності).

Тепер цифри і ньюанси:

Відвідування богослужінь.

- На запитання "Як часто Ви відвідуєте богослужіння?" абсолютна більшість українців відповідає позитивно і якщо приплюсувати найбільш популярні відповіді (раз на тиждень, раз на місяць і на великі свята), то отримаємо 88%. 

Але я б сприймав це як бажане, а не як дійсне, бо:




Але цифри стають цікавішими, коли ми подивимося на регіональні та конфесійні ньюанси.

За останні десять років майже на 12% зменшилося тих, хто вважає для себе Церкву моральним авторитетом і майже на 13% збільшилося тих, хто Церкву моральним авторитетом не вважає. І тепер суспільство ділиться майже навпіл: 44,5% на 39,7%. Цю тенденцію я помітив ще рік тому, але цьогоріч звернув увагу на те, що ситуація на Заході і Сході країни кардинально відмінна.

- На запитання "Чи відвідували Ви богослужіння минулої неділі?" 81,7% українців відповіли "Ні" і лише 17,7% - "Так".

- На запитання "Чи відвідували Ви церкву під час жорсткого карантину у березні-травні?" 67,5% відповіли "Ні", 25,6% - "Так, але значно рідше", і лише 6,7% відповіли "Так, відвідував так само, як і до карантину" (наскільки я розумію - це й ті, хто відвідує і раз на місяць, і на великі свята).

Як мають функціонувати храми?

45% українців вважають, що "храми і молитовні будинки під час короновірусної пандемії мають функціонувати тільки з обмеженнями та суворим дотриманням усіх санітарних правил".

36% вважає, що взагалі "під час пандемії храми і молитовні будинки не повинні відчинятися, бо це небезпечно".

І лише 11,8% вважають, що "храми і молитовні будинки мають бути відчиненими, щоб люди могли помолитися за здоров'я своє та інших.

Є тут і цікавий регіональний ньюанс.

За варіант, що храми мають бути відкритими з дотриманням усіх санітарних норм, більшість українців на Заході (59,9%) і в Центрі (50,5%). На Сході таких 31,3%, а на Півдні - 27,9%. 

А от за те, що храми мають бути взагалі зачиненими більшість українців на Півдні (62,9%) і на Сході (48,1%). На Заход за закриття храмів 20,7%, а в Центрі - 29,1%.

Греко-католики - онлайн, православні - поза зоною досяжності?

87% українців не дивилися онлайн-трансляції богослужінь під час пандемії.

Дивилися лише 12,9%. А те, що не змогли відповісти на це запитання лише 0,1% опитаних свідчить про те, що про онлайн-трансляції з церков під час пандемії знали всі.

На відміну від Центра, Півдня і Сходу України, де кількість онлайн-парафіян не первищує 5%, на Заході дивилися онлайн-богослужіння 39,4% українців. 

Ще цікавіше з конфесійною приналежністю. Відсоток православних, які хоча б раз більш ніж за півроку трансляцій звернули на них увагу, не перевищує 15% (ПЦУ - 14,4%, МП - 8%). При цьому у греко-католиків ситуація кординально інша: 55,7% брали участь в онлайн-відправах, а серед тих, хто цього не робив (44%), неприпустим такій формат для себе вважає лише 5,2%. В той час для православних МП онлайн-формат є неприпустимим для 22,6% вірян (для порівняння у ПЦУ таких 16,8%). 

Що це означає? Як мінімум те, що з березня місяці з тих 86% православних, які відвідували храм хоча б раз на місяць, 70% не відвідали ані реального, ані віртуального храму.

На втіху, можу сказати лише те, що якщо порівняти відсоток православних і греко-католиків серед українців (відповідно 62,3% і 9,6%), то виходить, що від загальнонаціональної віруючої «аудиторії», яка все ж таки дивилася богослужіння, 8% - це православні, а 7,5% - це греко-католики. Дуже непогана «доля» у порівнянні з іншими трансляціями у неділю зранку ;) 

А тепер про ньюанси, помітні лише тоді, коли ти уважно слідкуєш за процесами

"Чи є для Вас сьогодні Церква моральним авторитетом?"

На Заході вважають Церкву моральним авторитетом 76,6% українців, а не вважають лише 12,7%.

А от на Сході моральним авторитетом для себе Церкву вважають лише 23,1%, а не вважають аж 67,3%.

На Півдні країни ситуація схожа зі Сходом, а в Центрі така, як і в середньому по країні. 

Виявляється, що вважати моральним авторитетом для себе і довіряти або позитивно ставитися, це зовсім різні речі.

Бо традиційно довіряють Церкві 60% українців, а позитивно ставляться, принаймні до Православ'я - 75,8%. Та й віруючими себе вважають - 67,9% наших співгромадян.

Загальна аналітика і результати дослідження на сайті Центру Разумкова

У день першої зустрічі з Блаженнішим я отримав пророцтво, пов’язане з його смертю...

Цей текст був написаний 23 листопада 2015 року до 80-річчя Блаженнішого Митрополита Володимира і через рік після його смерті. Тоді це було опубліковано в блозі на ТСН і на "Православії в Україні". І ось сьогодні, в день 85-річчя БМВ (як ми називали його позаочі і в робочій переписці), я згадав про цей текст, бо прямо переді мною той самий малюнок. А ще з'ясувалося, що цього дуже особистого тексту не було в моєму особистому блозі. Тепер є. 

Багато людей будуть згадувати і розповідати про нього. Не буду оригінальним і запропоную власну історію першої зустрічі, під час якої був натяк і на день прощання з Блаженнішим.

Було це на Трійцю 1993-го. Ми, троє друзів-студентів філософського факультету Київського університету, за традицією, прийшли на велике свято в Лавру. Один із нас готувався до іспиту під деревом на оглядовому майданчику за Трапезним храмом. Другий малював (до речі, про пророчий зміст цього малюнку, який зберігся в мене і до цього дня, я розповім пізніше). А я пішов у храм і вперше потрапив на богослужіння, яке звершував Блаженніший Митрополит Володимир.

На той час паралельно з університетом я вже навчався в семінарії, викладав «Історію релігій» у школі, збирав церковну бібліотеку і чув багато різних проповідників. Але та проповідь мене надзвичайно вразила: вона була проста і водночас глибока. Її слова давали привід для роздумів студентові і при цьому торкалися серця старенької бабусі, яка стояла поруч у переповненому храмі. До того ж тоді хвороба ще не скувала рухів Блаженнішого, і перед нами на амвоні стояв яскравий і емоційний проповідник, який говорив мудрі речі простою мовою.

Це була проповідь про Блаженного Августина, який ходив берегом моря, розмірковуючи про таїну Святої Трійці – одну з найглибших і незбагненних богословських таємниць Християнства. І ось він побачив хлопчика, який викопав ямку і носив до неї воду, що набирав у морі. «Що ти робиш?» – запитав його Августин. «Намагаюся вичерпати море», – відповів хлопчик. «Але це неможливо!» – вигукнув філософ. «Так само неможливо вичерпати таїну Святої Трійці», – відповів юнак, і Августин зрозумів, що це ангел, через якого Бог дає йому просту відповідь на складне запитання. А ще це називають апофатичним (негативним, заперечним) богослов'ям.

Мій товариш подарував мені свій малюнок олівцем з видом Дальніх печер Лаври з дзвінницею Різдва-Богородичного храму в центрі композиції і підписом «День Святой Троицы. 6.06.93».

І тільки в день погребіння Блаженнішого Митрополита Володимира я зрозумів, що в той момент, коли я вперше в житті слухав його проповідь, мій друг намалював місце, де Блаженнішого буде поховано...

***

Наостанок розповім власну таїну спілкування з Блаженнішим Митрополитом Володимиром.

Хтось із журналістів під час інтерв'ю після смерті митрополита запитав мене: «А як він із Вами спілкувався – на "Ви" чи на "ти"?» І я не зміг відповісти, бо ніколи за 20 років знайомства, останні 13 з яких пройшли безпосередньо під його проводом в режимі майже щоденного спілкування (я був його прес-секретарем і речником Церкви), я не звертав уваги на те, звертався митрополит до мене на "Ви" чи на "ти".

Я почав пригадувати, як це було, і зрозумів, що якщо Блаженніший говорив мені "Ви", то це було як "ти", а якщо він звертався до мене на "ти", то це було як на "Ви".

Остаточної відповіді на це запитання я не маю і сьогодні, але, напевно, вона і не потрібна. Це буде мій апофатичний досвід спілкування з ним.

Тому сьогодні, в день 80-річчя Блаженнішого Митрополита Володимира, я не хотів би говорити про нього в минулому часі, бо у Бога немає мертвих, у Бога – всі живі. Многая літа, Блаженніший Владико!

Карантин вихідного дня: чому церквам не варто радіти

Мене дивує радість тих, хто поспішає ділитися новиною: храми не закривають!

Напевно, навіть вони забули, що в Україні храми не закривали навіть під час повного локдауну навесні (хіба що деякі на території музеїв-заповідників). Храми були відкриті для індивідуального відвідування. І богослужіння не припинялися. Але звершувалися вони з обмеженням кількості вірян, з онлайн-трансляціями, і у форматі, який би забезпечував епідеміологічну безпеку присутніх. З тих пір в одних храмах нічого не змінилося: і маска на обличчі, і особливий спосіб причастя, і поклоніння без цілування перед хрестом і іконами вже стали традиційними. А в інших вже ніхто і не звертає уваги ані на кількість людей, ані на маски на підборідді, ані на виціловування святинь. Як і в суспільстві, в церквах є ті, хто дотримується правил, встановлених урядом і церковною ієрархією, і є ті, хто не турбується ані про себе, ані про людей.

Але що тоді може змінитися в період «карантину вихідного дня», якщо про храми уряд і не згадував. На відміну від весни, змінитися може ставлення суспільства до церков. Бо, для тих, кого закриють на вихідні і тих, хто звик щонеділі ходити не на літургію, а на ринок, в кіно, чи в ресторан, наша радість з приводу «а нас не закривають!» викликає запитання і роздратування.

І тому зовнішня комунікація церков має бути іншою.

Ми маємо не за себе радіти, а співчувати і допомагати ближнім. Наприклад, як «служителі культу» бути солідарними зі служителями культури і підтримувати їх вимоги працювати і в вихідні з дотриманням необхідних заходів безпеки. 

Як ті, хто щонеділі збираються на Трапезу Господню, ми можемо допомогти рестораторам, замовляючи на вихідних їжу додому собі або тим, хто не має такої можливості, і публічно закликати до цього вірян.

А ще, маючи навичку постувати, що означає вміти обмежувати себе самому, ми маємо не радіти і не хвилюватися через обмеження від держави, а самим ще раз нагадати духовенству і вірним, як мають звершуватися богослужіння під час карантину вихідного дня до кінця листопада.

А ще варто розробити рекомендації щодо звершення богослужінь та інших традиційних святкувань в період від Миколая до Різдва, а то й до Водохреща. Правильні рішення і правильна комунікація з суспільством дозволять нам і гідно провести весь цикл різдвяно-новорічних свят, і зберегти здоров’я і життя громадян.

P.S. А ще помітив, що абривіатура карантину вихідного дня КВД, чимось мені нагадує КВН.