Богослужбові відміни в УАПЦ
Кожда Церква виявляє себе найбільше своїм богослужбовим боком, своїм обрядом чи культом, це її сама показова зовнішність. Українська Церква, запевне, є православна і богослужбовий обряд зберегла в собі цілком православний. Але в богослужіння Української Церкви ВПЦР ввела певні відміни, в яких виявляється жива церковна творчість, а Всеукраїнський 1-й Церковний Собор ухвалив взагалі церковну творчість в галузі богослужбовій під доглядом ВПЦР (Всеукраїнської православної церковної ради).
Безперечно сама смілива відміна, що введена ВПЦР у богослужіння, це була жива українська мова у відправах Божих Служб і треб. Всеукраїнську Церковну Раду дуже лякали, казали: «Як тільки почує людність в церкві "базарну", звичайну мову, підніметься цілий бунт, священників з церкви виженуть». Трапилось якраз навпаки: народ справді ожив, але не для бунту, а від радості і не тільки не виганяв священників, що правили українською мовою, а страшенний пішов попит на українських пан-отців; навіть багато росіян дуже захопились, а галицькі уніяти, що визнавали себе єдино національною церквою, мусіли визнати, що автокефалія з своїм українським богослуженням надто приваблива й для їхніх парафіян. ВПЦР зараз же щільно взялась за переклади на українську мову богослужбових книг. Перекладати приходилось при тяжких умовах: треба було не гаятись, а тим часом грецьких оригіналів не можна було дістати, переклади робились переважно з славʼянського. Крім того особливо для співів треба було рахуватись зі славʼянською розстановкою слів, щоб підходила під ноти славʼянських пісень. Тому ВПЦР завжди вважала свої переклади лише початком вільної творчості в цьому напрямку. Ця творчість уже й почалася була: невідомий поет переклав ірмоси всіх голосів гарними віршами, дуже придатними для голосових співів, і вони вже співаються в багатьох церквах. Заведене ВПЦР читання в голос євхаристичних молитов та інших, що раніш читалось панотцями таємно, пропуск ектеній за оглашенних, звертання до народу з виголосом: «Христос посеред нас» перед «Вірую», винос євхаристичних дарів перед народ під час їх освящення, канти, колядки, — всі такі відміни робили приємне вражіння на нарід й досить відживляли богослужіння.
З'явились спроби й утворення нових служб, по зразку старих; так митрополит Василь Липківський склав «молебень про єднання Церков» на 1-шу неділю посту, молебень на 1 травня (свято праці), служби на «Другу Покрову» (свято Всесоборного відродження Української ієрархії), Молебень на Першу Покрову (відродження УАПЦ, згідно з ухвалою Всеукраїнського Церковного Собору), на Різдво, і вони ввійшли до вжитку.
Нарешті були спроби й цілком нового утворення церковних відправ. Такі були дві проповідницьких відправи, що їх склав В. Чехівський: «Служба визволення» і «Слово Хрестне». Це вже були відправи цілком оригінальні, складались з відповідних винятків Св. Письма Старого й Нового Заповітів: диякон закликав нарід слухати Слово Боже, священик читав це слово, а нарід відповідав співами. Служби ці кілька раз відбувались в Софіївському Соборі, як проповідницькі, робили гарні вражіння, хоч по своїй трудності для виконання вимагали гарних виконавців і хору. Запевне, як старі церковні служби утворювались сотнями літ, поки досягли своєї довершеної краси, те ж треба сказати й про нову церковну творчість в цій галузі: вона дійде своєї краси лише тоді, коли, почавшись з часу відродження УАПЦ, не буде припинятись ні ліностю, ні байдужністю, ні злочинною замертвілістю на тому, що зроблено...
ВПЦР повинна була встановити й деякі нові свята у видатні дні своєї церковно-національної минувшини; вона встановила свято на пошану Всесоборного утворення Української ієрархії і назвала його «Друга Покрова», тому що й відродження Української ієрархії сталося в храмі Пресвятої Богородиці перед її чудовним образом «Непорушний мур» під її покровою в твердій вірі, що Пресвята Богородиця є непереможна покрова й для УАПЦ і її народу.
26 лютого (11 березня) ВПЦР встановила урочистий молитовний спомин Тараса Шевченка — зранку заупокійною Літургією, а ввечері урочистою панахидою.
Історія українського народу і його церкви, запевне, має в собі ще багато подій і осіб, яких варто відзначати всецерковною молитвою. Але це справа майбутнього...
Далеко більшу творчість УАПЦ виявила в церковних співах; тут ВПЦР пощастило мати в свойому складі видатних композиторів. Таким був перш за все славетний композитор Микола Леонтович. Він - син священника з Поділля, був у Києві якраз у час утворення 2-ї ВПЦР, захопився українським церковним рухом, увійшов до складу ВПЦР, склав свою літургію і сам керував хором, виконуючи її 9 травня р. 1919 в Микільському соборі, його співи літургії і потім стали кращою оздобою українських відправ. Крім того він написав багато колядок, кантів; його кант Почаївській Божій Матері («Ой зійшла зоря») краще українізував людність, ніж усякі промови. Від Миколи Леонтовича, що всіма визнаний як великого таланту співець, УАПЦ ждала ще великих творів. На великий жаль, життя цієї чистої, далекої від усякої політики людини злочинно припинили темні політикани на самому початку відродження УАПЦ, застреливши його в січні р. 1921, коли він перебував на святах у свого батька.
Ще більше встиг зробити для церковних співів УАПЦ другий славетний український композитор протоіерей Кирило Стеценко. Він був син селянина на Богуславщині (маляра), скінчив Софіївську бурсу й Київську семінарію, багато працював для церковних співів і української музики ще до революції. Під час утворення 2-ї ВПЦР о. Кирило Стеценко ввійшов до складу її членів і щиро взявся за співочу справу: він написав кілька літургій, надзвичайно гарну панахиду, багато кантів, колядок. Дуже вдячна йому УАПЦ за його велику працю, ждала від нього ще багато церковної утіхи. Та й тут не судилося... В р. 1920 о. Кирило Стеценко зайняв посаду пан-отця в с. Веприку на Васильківщині і тут у квітні 1922 року помер від тифу.
Багато зробили для піднесення співів в УАПЦ Й інші українські композитори, як-от Козицький, Степовий, Гончаров та інші. Взагалі своїми співами УАПЦ зразу звернула на себе велику увагу людности не лише по містах, а й по селах.
Не можна не згадати ще про одну відміну в богослужінні УАПЦ, яку цілком наново створив протоієрей Софіївського Собору Юрій Красицький. Він народився в м. Липівці 1890 р., був сином справника. Це був світський чоловік і з церквою мав мало спільного, був тільки великий знавець церковної археології, зокрема української. Він дуже захопився українським церковно-визвольчим рухом і після 1-го Всеукраїнського Собору висвятився на священника св. Софії. Ставши пан-отцем, Юрій Красицький замислив утворити цілком окрему галузь богослужіння, так звані Художні відправи, щоб давати насолоду і науку очам людності, викликати в них релігійні почуття зовнішньою оздобою храму й відправ, так би мовити, виставністю їх: на кожде свято він добирав певний одяг. проказував виконавцям певні рухи, оздоблював храм у певний спосіб і в цих способах оздоблення о. Юрій виявив надзвичайний хист; у кожде велике свято храм у нього також голосно промовляв про свято своєю оздобою, як співці своїми співами, пан-отці — своїми промовами. На Різдво він створював прекрасний вертеп: селянська хата з кутьою на столі, хлів, ясла, подвірʼя, криниця — все це надзвичайно гарно й чуло, викликало дійсно у всякого українця святі почуття «Святого Вечора». На Страсті й Великдень він створював «Голгофу», «Гроб Христов», «Воскресіння» - все це художні картини-вистави, що викликали велике зацікавлення й побожність. На свято Успіння о. Юрій створював «Гефсиманську печеру» з гробом Богородиці, надзвичайно побожну, прямо переносив глядачів в обставини давнього східнього похорону. На Введення створив був повну копію єврейського храма, що дивувала навіть євреїв. Оздоба всього храму на Великдень, Зелені свята, Другу Пречисту (Храмове свято) — все було надзвичайне. Ця художня праця о. Юрія викликала велике зацікавлення, можна сказати, всього Києва, та й не тільки його — всі приходили подивитись на художню оздобу храму й виходили з підвищенним релігійним почуттям. О. Юрій своєю художністю ніколи не переходив у пусту театральність, все в нього, всяка дрібниця оздоби, викликало високі релігійні почуття. Сестринство доставляло о. Юрію квіти, парафіяни — пожертви, і праця його була не тільки самою оригінальною, а й дуже привабливою для людності. О. Юрій створював і окремі цілком нові обряди й рухи, згідно свойому художньому надхненню. Так на Чесного Хреста воздвигали за його вказівками не малий, а великий, природних розмірів деревʼяний хрест, оздоблений квітами, електрикою, і це справляло надзвичайне вражіння. На всюношній під Різдво робилися за його вказівками освячення куті, «подорож волхвів» (всередині храму), на прощенну вечірню (перед В. Постом) - урочисте несення Хреста, на Вшестя — обходження з Плащаницею на всюношній і т. і.
Дуже гарно о. Юрій прикрашував панахиду на Шевченківське свято, Св. Престол на Великдень, створював урочисте освячення дарів на Плащаниці (серед церкви) у В. Пʼятницю, на мощах Св. Муч. Макарія (1 травня), обнесення плащаниці Богородиці на Успіння. Все це були надто оригінальні, але дуже гарно продумані і щиро релігійні уявлення. Правда, великі розміри св. Софії давали о. Юрію повну можливість вільно прикладати свою художність, але праця його мала не лише місцеве, а справді всеукраїнське значіння: за його зразком і порадами і всі українські парафії м. Києва робили в себе і вертепи, й голгофи, і знаходили для цього місце і в своїх малих храмах; переносився цей звичай в українські парафії й далеко поза межі Києва, художня оздоба храмів по святах стала звичайною ознакою українських парафій, о. Юрій щодалі все більше робився всеукраїнським керівником церковного мистецтва. Навіть славʼянські парафії, що на початку сильно обурювались цією «театральністю», потім і самі стали переймати її. Запевне, ця цілком нова галузь, так би мовити, обрядового церковного мистецтва, виставної церковної творчости, лише тільки що почалась, мала єдиного талановитого організатора, але вже придбала собі щирих учнів і послідовників і дала великі обрії для цієї галузі церковної творчості в майбутньому, що, може, відібʼється й на церковнім будівництві і взагалі на зовнішній церковній творчості в бік художнього устаткування відправ.
Митрополит Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження Української Церкви. - Венніпеґ: Вид. Вид. накладом фундації Івана Грущака, 1961.
Митрополит УАПЦ Василь Липківський (1864-1937). Вибрані твори. Том 4. стор. 157-160.
Фото: https://www.facebook.com/photo/?fbid=6644709775615172&set=g.1132824237118234
Немає коментарів:
Дописати коментар