Церква і коронавірус

Все частіше запитують: А що буде Церква робити з епідемією коронавірусу? І як Церква планує убезпечити своїх вірних від можливості зараження під час спільної молитви, причастя, цілування ікон та хреста тощо?

По-перше, Церква буде робити те, що і робить завжди, - молитися і піклуватися про людей: здорових і хворих.

По-друге, не треба плутати Церкву, яку іноді образно називають «лікарнею для душі» зі справжньою лікарнею, де лікують тіло і вірусні інфекції. А це означає, що Церква щодо інфекційних небезпек буде виконувати та поширювати ті настанови, які даватимуть фахівці. 

Звичайно, знайдуться й ті, хто буде закликати не коритися таким настановам і нічого не боятися, бо «з нами Бог». Хоч, я і не впевнений, що Бог чудодійно має обов’язково охороняти їх від вірусів, але щиро бажаю, щоб було «по вірі їхній». Але, якщо хоча б одна релігійна громада стане осередком розповсюдження хвороби, ситуація як в церквах, так і в суспільстві зміниться радикально. І Церква, як спільнота любові не тільки до Бога, але й до ближнього, має бути до цього готовою. 

Важливо розуміти, що не Церква збирає людей, а люди збираються в Церкву як зібрання вірних. А це означає, що той віруючий, який відчуває захворювання, має бігти не до церкви, а до лікарні. Саме відповідальність вірних не тільки за власне, але й за здоров’я своїх братів і сестер по вірі має уберегти наші спільноти від того, щоб бути осередками розповсюдження захворювання. Для того, щоб помолитися за своє здоров’я не обов’язково наражати на небезпеку захворіти інших парафіян та священиків. А для того, щоб за вас молилася ваша церковна спільнота є безліч способів попросити про це дистанційно за допомогою телефону або інтернету (наприклад, в нашій Громаді для цього існує спеціальний чат і група у Facebook).

Але відповідальність лежить і на священноначаллі Церкві і духовенстві. Саме від духовенства держава і люди очікують зрозумілих і адекватних порад і дій. А це означає, що час згадати про лікарняне капеланське служіння. В церкві достатньо священиків, які мають багаторічний досвід служіння в лікарнях, в т.ч. і інфікційних. Їх досвід має бути узагальнений і розповсюджений серед парафіяльного духовенства. І, якщо запропонувати парафіянам утриматися від цілувань один одного, руки священика, ікон чи хреста, не є проблемою, головним питанням буде те, яким чином причащати вірних. Ситуація ускладнюється тим, що у нас тільки що розпочався Великий піст, а це традиційно час масових сповідей і причастя. А причащаємося ми, православні, традиційно з однієї Чаші. Тому це питання потребуватиме спільного опрацювання фахівцями з літургіки і лікарняного служіння. В мене, як у священика, який виріс на літургічному богослів’ї і має досвід 25 років служіння, звичайно є власне бачення і пропозиції, але це для окремої публікації.

А ще Церква має піклуватися не тільки про безпеку зібрань на своїй території, але й про заповідане Христом жертовне служіння ближньому. Саме християни мають бути «добрими самарянами» як для тих, хто захворіє, так і для тих, хто потерпатиме від проблем, які виникатимуть у разі пандемії. Саме християни мають показати, що вони не бояться ані смерті, ані смертоносних вірусів. Але не заради того, щоб героїчно померти, а для того щоб перемогти смерть заради життя. 

А це можливо лише у разі поєднання віри і відповідальності, молитви і дії, зусиль волонтерів-християн і професійних лікарів-епідеміологів. 

І не панікуємо. По-перше, на сьогодні ми маємо лише епідеміологічні загрози підсилені інтересом медіа до цієї теми, а не світову пандемію. А, по-друге, паніка ще нікому не допомогала.

Православні церкви України: стабільно нерозв’язаний конфлікт

Кожного разу протягом ХХ століття, коли Україна проголошувала свою незалежність, або хоча б послабляла владу Москви, на наших землях виникав рух за церковну автокефалію і проголошувалася Українська автокефальна православна церква. Але

Московський патріархат нікуди не зникне

Московський патріархат в Україні, починаючи з 1658 року, існує за будь-якої влади. Навіть тієї, що знаходиться у стані війни з Московською державою, яка лише змінює назви - Московське царство, Російська імперія, Радянський союз, Російська федерація. Московський патріархат в Україні існував навіть за часів нациської окупації.

А от коли територія України переходить під повний контроль Московської держави, незалежні від Московського патріархату інституції знищувалися повністю. Так було з Українською автокефальною православною церквою у 1927 році. Так було з УАПЦ у 1944 році, а також з Українською греко-католицькою церквою у 1946 році. До речі, Московський патріархат до цих пір не засудив дії радянської влади щодо повної ліквідації УГКЦ, репресій щодо її єпископату і духовенства, та не збирається перепрошувати за власну співучасть у цьому та багатьох інших злочинах. 

Тому немає нічого дивного, що за непідконтрольної Москві української влади, сьогодні в Україні існують паралельно і в єдиному правовому полі і Православна церква України і Московський патріархат. Не тільки минула українська влада, яка симпатизувала і допомагала в створенні ПЦУ, але й керівництво ПЦУ, і всі експерти-релігієзнавці, однозначно говорили, що має бути забезпечене право релігійних громад як змінювати юрисдикцію, так і залишатися в Московському патріархаті. Всі мають бути рівними перед законом і право на свободу совісті і віросповідання має бути забезпечено.

Але, так само очевидним для нас є, що у разі повної окупації України новою Російською імперією, яка відроджується на наших очах, ні про яку свободу совісті, віросповідання чи можливості вільно обирати собі релігійний центр підпорядкування, для нас, вірних ПЦУ, не йтиметься. Подивіться на те, як ліквідовуються парафії і структури Київського патріархату і Греко-католицької церкви в окупованому Криму і на окупованій частині Донбасу. А ще згадайте історію Свідків Єгови і мусульман Хізб ут-Тахрір.

Я не буду переповідати історію і хронологію подій чергового відродження автокефального руху і вперше в історії нашої Церкви підтвердження Томосом Константинопольського Патріархату її автокефалії. Все це відбувалося і відбувається на наших очах протягом останніх 30 років (1989-2019).

Скажу лише важливе. Від самого початку і до сьогодні Московський патріархат і Російська держава жорстко протистоять цьому процесові як в Україні, так і по світу. Застосовуються не тільки церковні, але й дипломатичні, економічні, політичні і навіть військові методи, щоб заблокувати або загальмувати цей процес.

Релігійний тоталізатор

Сьогодні більшість православних в Україні зосередилися на кількості переходів громад і протидії цим переходам. Мені це нагадує спортивні змагання, де всі слідкують за рахунком. Але, на відміну від спорту, у кожного власні правила, власний рахунок на власному табло і жодного бажання fair play.

ПЦУ сьогодні говорить, що до неї перейшли понад 500 громад Московського патріархату. Московський патріархат говорить, що таких громад не більше 50 і не визнає ані данних, які публікуються в медіа, ані данних департаменту у справах рілігій при Міністерстві культури, який займається державною статистикою. Нажаль, проблема цієї статистики в тому, що держава фіксує лише кількість зареєстрованих чи перереєстрованих статутів, а не кількість реальних громад. І зовсім не фіксує кількість вірян чи настрої в суспільстві. 

Згідно статистики (нажаль, ще не опубліковані дані за 2019 рік), Московський патріархат має понад 12 000 зареєстрованих релігійних громад, а Православна Церква України, якщо зробити суму парафій колишнього Київського патріархату, УАПЦ і дані про переходи за версією журналістів - понад 7 000 парафій.

Натомість, соціологія дає зовсім іншу картину. Згідно даних Центра Разумкова, який протягом 20 років мониторить ситуацію в сфері церковно-державних відносин і релігійну самоідентифікацію українців, в середовищі українців, які вважають себе православними, є неухильна динаміка щодо зменшення тих, хто вважає себе вірним Московського патріархату і збільшення тих, хто вважає себе вірним Київського патріархату. Але протягом 20 років третина православних стабільно ідентифікувала себе як «просто православні».

Картина змінилася минулого року, напередодні отримання Томосу Православною Церквою України. Опитування 2018 року, вперше за всю історію показало, що віруючих однієї з православних конфесій більше ніж «просто православних». Вірними УПЦ КП наприкінці 2018 року себе вважали 42,6% православних українців, 34,8% традиційно вважали себе «просто православними» і лише 19,1% - вірними УПЦ МП. І це був аванс довіри до процесу об’єднання українських православних церков, двигуном якого був колишній Київський патріархат.

Але, що ми бачимо через рік?

Оприлюденене восени 2019 нове соціологічне дослідження Центра Разумкова показує, що українці, які вважають себе православними, вже не на третину, а майже на половину ідентифікують себе як «просто православні». Всього за рік, їх кількість зросла майже на 12% - аж до 46,6%. При цьому Московський патріархат втратив лише трохи меньш ніж 3% своїх симпатиків і його вірними серед православних українців себе вважають 16,3%. Вірними новоствореної ПЦУ себе вважають 20,3%, а до УПЦ КП себе ще відносять 11,9%. Але, якщо навіть просто скласти до купи ці цифри, вийде всього 32,2%, а це значить, що надії 14,4% православних українців щодо новоствореної Церкви протягом року не виправдалися. 

Але, все одно за соціологією серед українців вірними автокефальної помісної церкви себе вважають вдвічи більше ніж вірними Московського патріархату. Тобто дані соціологічних досліджень дзеркально протилежні щодо даних державної статистики реєстрації статутів. Аналіз причин таких результатів - це окрема тема для обговорення і ми у Відкритому православному університеті обговорювали її з представниками органів влади, соціологами, філософами-релігієзнавцями і представниками церков.

Сьогодення і перспективи Православних церков в Україні

Якщо говорити про ситуацію між православними в Україні сьогодні, то її краще характеризувати як стабільну, ніж як конфліктну. Стабільно невирішену, я б сказав.

Якщо ж ми, все ж таки, використовуємо термін «конфлікт», то це стабільно нерозв’язаний конфлікт (такі конфлікти ще називають «замороженими»).

А якщо ми можемо говорити про стабільну, хоч і конфліктогенну, ситуацію, то можемо вже й розпочинати діалог, щодо її покращення чи навіть розв’язання.

Саме тому я буду говорити про позитиви, небезпеки і перспективи для обох сторін.

Почну з Московського патріархату в Україні.

Завдяки внутрішній мобілізації і зовнішній допомозі Московський патріархат в Україні зберіг стабільність своєї структури. Утримав за собою абсолютну більшість свого єпископату, духовенства, храмів і всі монастирі.

Можливо, це ще й тому, що жодних справжніх «гонінь» на Московський патріархат в Україні, як про це говорить російська пропаганда, і не було.

Більш того, Московський патріархат мав можливість використовувати і використовує усі можливості демократичного устрою української держави і її, хоч і не досконалої, але існуючої політичної і правової системи, для захисту своїх інтересів і прав.

Небезпекою є те, що внутрішня стабільність досягаєтся завдяки демонізації інших конфесій і української держави, а також використанням у медіа і соціальних мережах, які направлені на внутрішньоцерковну аудиторію, маніпулятивних пропагандистських інформаційних текхнологій. Нажаль, виробництво і розповсюдження fake-news стало нормою для інформаційних структур створених і афільованих з МП. Я вже не кажу про відсутність заповіданої Христом любові і свідоме розпалювання ворожнечі в серцях своїх вірних.

Але, зважаючи на те, що нова влада в Україні, сьогодні декларує «рівновіддалене» ставлення до різних церков і конфесій, а очільники держави є людьми публічно нерелігійними, Московський патріархат може перестати мислити себе у «оточеній ворогами фортеці» і це дає надію на відновлення діалогу між православними юрисдикціями в Україні, а потім і між Москвою і Константинополем в православному світі.

Нажаль, цьому заважатиме агресивна неоімперська політика Росії, яка в т.ч. і вустами свого Патріарха (а не тільки політичного керівництва країни) заперечує право українців мати власну державу і визначати її зовнішньополітичний вектор розвитку, називатися окремим народом і мати власну, незалежну від МП церкву.

Нажаль, відновленню діалогу і розв’язанню конфлікту в дусі любові і справедливості заважає і ідеологія релігійного ексклюзивізму, яку сповідує керівництво МП в Україні, відмовляючись не тільки від діалогу з ПЦУ і греко-католиками, але й згортаючи і ставлячи під сумнів міжконфесійний екуменічний діалог як такий.

Саме тут я хочу перейти до сьогодення і перспектив Православної Церкви України.

ПЦУ є церквою яка виходить з ізоляції, з гетто, де її довгий час утримував Московський патріархат. 

І це стосується не тільки зв’язків з іншими помісними Православними Церквами, але й більш широкого загальнохристиянського екуменічного діалогу.

Досить показово, що у нещодавно створеній Синодом ПЦУ Комісії з міжхристиянських зв’язків більшість складають люди, які вийшли з Московського патріархату і багато років займалися екуменічною діяльністю.

Якщо говорити про проблеми Православної Церкви України, то здебільшого це проблеми росту і становлення нової структури. Перш за все її центрального апарату управління. Проблема в тому, що основу ПЦУ склав Київський патріархат і його адміністративні структури. 

Коли я ближче і уважні придивився, то зрозумів, що патріарх Філарет розбудовував Київський патріархат за зразками Московської патріархії зразка «до 1990 року», коли він був в ній однією з ключових фігур і кандидатом на Патріаршество.

Саме тому, я бачу більше позитиву в тій кризі, яка виникла всередині ПЦУ навесні 2019 року, коли 92-річний патріарх Філарет відмовився від того, щоб бути «почесним патріархом», спробував «відкликати» свій підпис під документами Собору, який створив ПЦУ, робить заяви про «недостатню» автокефалію ПЦУ і хоче відновити Київський патріархат. З усього єпископату ПЦУ Філарета підтримали лише 2 єпископи колишнього Київського патріархату, які є громадянами РФ, і близько 10 парафій по всій Україні. 

Керівництво ПЦУ не вживає до «почесного патріарха», як його продовжують називати, жодних заборон. Навпаки, було підтверджене його пожиттєве право служити у Володимирському соборі Києва і використовувати резиденцію Київської патріархії. У відповідь Філарет розпочав висвячувати нових єпископів і робити гучні заяви в ЗМІ. 

Звичайно, це створює напруження і дискредитує ПЦУ, але, повторюся, я вбачаю в цьому позитивну складову, бо у нового Предстоятеля і його оточення є шанс вибудовувати інший тип церковного управління, позбавлений вад радянського авторитарного минулого, яке тепер асоціюється з патріархом Філаретом не тільки для тих, хто знав його як патріаршого екзарха України і митрополита Київського Московського патріархату.  

Також проблемою для Православної Церкви України є претензія на ексклюзивну українськість і на те, що в Україні має бути лише одна Православна Церква.

Це схоже на мантру «єдиної канонічної», від якої Московський патріархат не бажає відмовитися навіть після надання автокефалії і визнання ПЦУ Константинополем.

Ми маємо розплющити очі і побачити, що в Україні є дві юридично українські і канонічно православні Церкви-юрисдикції. Це реальність, яку мають прийняти і з якої мають виходити у баченні майбутнього обидві Церкви.

Взаємне визнання і відмова від політики «злиття і поглинання» є важливою передумовою для успішного діалогу і початку співпраці.

Головне завдання для міжцерковної співпраці

А найважливішою темою для реальної співпраці є припинення війни на Сході України і примирення між учасниками конфлікту, як в середині України, так і миротворення між Росією і Україною. Нам потрібен справедливий мир між народами і Церкви мають всі можливості бути миротворцями, які «синами Божими назвуться».

Якщо цього не відбудеться, Церкви будуть заручниками геополітичних і внутрішньополітичних процесів, і втрачатимуть довіру суспільства і вірних. А те що мої слова не є лише інтелектуальним припущенням, свідчать останні дані соціології про ставлення українців до віри і Церкви.

За даними Центру Разумкова кількість православних в Україні сягнула свого мінімуму з 2000 року, хоча це поки й абсолютна більшість серед інших - 66,9%.

Так само найменшою з 2010 року є кількість віруючих серед українців - 66%. І хоча вона також ще в рази є більшою ніж відсоток невіруючих, церкви мають звернути на це увагу. 

Особливо враховуючи, що Церква вже не є абсолютним лідером довіри в суспільстві, як це було протягом багатьох років. Згідно опитування їй довіряють 60,6% українців і це на 5% менше ніж у 2014 році. А за іншими опитуваннями Церква лише на 4-5 місці суспільної довіри після нового Президента, нового Парламенту, Збройних сил і волонтерів.

Так само зменшилася кількість українців, для яких Церква є моральним авторитетом. Суспільство розділилося майже навпіл. Моральним авторитетом вважають Церкву всього 43,2% українців, а не є вона авторитетом вже для 38,7% (при цьому 18,1% важко відповісти на це питання). Для порівняння: у 2013 році співвідношення було - 51,6% на 24,8%. 

Тому для Церков в Україні важливим є не тільки вирішення внутрішніх і міжконфесійних проблем, але й реальна участь у вирішенні проблем української держави і українського суспільства. З іншого боку, якщо Церкви не продемонструють позитивний результат вирішення власних проблем, ніхто не буде їх залучати до вирішення проблем держави і суспільства. А це шлях до маргіналізації Церкви і секулярізації суспільства.

Різдвяні Святки від 25/12 до 7/01

«Різдвяною» просвітою я займаюся вже багато років. 

Колись у 2010-му ми організовували перший в Києві різдвяний ярмарок на Майдані під гаслом «Від Миколая до Різдва». 

В той самий час з благословення Блаженнішого митрополита Володимира ми почали звершувати різдвяні літургії 25 грудня для працівників румунського посольства, бо у православних румун Різдво відзначають саме в цей день. 

З 2016-го, коли було створено Відкритий православний університет, ми почали проводити Open Christmas і це вже стало традицією. 

Головною нашою ідеєю було і є: не відмовляючись від власних традицій святкування Різдва 7 січня, наповнити різдвяними сенсами і новими традиціями 25 грудня, коли Різдво святкує світ (в т.ч. і більшість православних Церков світу), а також бути гостинними господарями для тих, у кого свято саме цього дня. 

У 2017-му рішенням Верховної Ради 25 грудня стало вихідним. 

А з отриманням Томосу для Православної Церкви України розпочалася нова історія незалежного самоврядування (суть автокефалії саме в цьому), в т.ч. і щодо 25 грудня. По-перше, з відкриттям в Києві ставропігії Константинопольського патріархату в Андріївській церкві автоматично різдвяне богослужіння буде звершуватися саме 25 грудня, бо Константинопольський патріархат живе за ново-юліанським календарем. По-друге, Православна Церква України устами Предстоятеля вже задекларувала свою відкритість до обговорення цього питання, але не планує поспішати і скоріше за все обере стратегію дозволити тим, хто бажає, святкувати 25 грудня, а тим, хто не бажає зміни календаря, святувати 7 січня. Такою позицією одразу скористалися православні в Луцьку, які звернулися до місцевого митрополита і отримали дозвіл на різдвяне богослужіння 25 грудня. Хоча для традиційної більшості українців, парафій і монастирів різдвяним днем залишається 7 січня. 

Але ми маємо одну важливу церковну традицію, за допомогою якої можемо по-справжньому об’єднати і ці дві дати, і дві традиції - сучасну і стародавню.

Я маю на увазі Різдвяні Святки - дні святкування Різдва, бо за традицією великі свята православні відзначають протягом декількох днів, а то і тижнів.

Традиційно Різдвяними Святками називається період від Різдва до Богоявлення - з 7 по 19 січня. Але чи відповідає це реальності? Особливо в містах, де вже 8-9 січня всі виходять на роботу і про релігію і традиції згадають лише 19-го, щоб посвятити води і зануритися до ополонки. А де ж Святки? Частково традиція залишається в середовищі семінаристів, родинах священиків і оточенні архієреїв. Але й тут після святкування архідиякона Стефана 9 січня, привітання архієрея у кафедральному соборі, святкове релігійне життя оживає хіба що на Василя 14-го, а потім 18-19 січня на Водохрещу-Богоявлення.

То, можливо, варто замислитися над тим, щоб перенести Різдвяні Святки на період з 24-25 грудня до 7-8 січня. Саме тут у всіх вихідні і канікули. Є можливість завітати в гості до друзів і відвідати родичів. Саме тут час співати різдвяні колядки і новорічні щедрівки, грати театралізовані вертепи і влаштовувати новорічні казкові карнавали. Бо в період між двома різдвяними днями й Новий рік виглядає як той, що черговий від Різдва Христового (або «нової (християнської) ери»).

Я очікую запитання: А як же піст, коли святкуємо? 

А хіба Святки (святі дні) - це коли їмо все без розбору і п’ємо не знаючи міри? Можливо, саме для нас, православних, буде більш благочестивішим святкувати і колядувати в піст, щоб зосередитися на вшануванні Христа і провести ці святі дні в святості і радості без штучного розігріву.

Плюс, спокійно і з любов’ю дивися на тих, хто не постує, пам’ятаючи слова апостола, що «їжа нас не наближає і не віддаляє від Бога», а також те, що, якщо «хтось їсть, нехай не зневажає, того, хто не їсть, а той, хто не їсть, нехай не засуджує, то, хто їсть».   

Тож давайте, врешті-решт, зрозуміємо, що святкуємо ми не дату, а подію. І Різдво у нас не католицьке, і не православне; не польське, і не українське; не за новим, і не за старим стилем, а РІЗДВО воно ХРИСТОВЕ. То чому б нам його не святкувати не тільки і 25 грудня, і 7 січня, але й весь період з 25 грудня по 7 січня.

Христос народився! Славімо Його!

Химерні тварини і химерні люди

Химерні тварини і химерні люди.

Саме такою є перспектива поєднання в одному ембріоні клітин тварини і людини, яке вже було здійснене в Китаї іспанськими вченими з американського університету (людина-мавпа) і в Японії (людина-миша) цьогоріч. 

І хоча законодавці намагаються стримувати цей процес, а вчені запевняють, що вони тільки починають вивчати можливість вирощувати людські органи для трансплантології, щось мені підказує, що стародавні міфи і казки, а також персонажи фантастики і фентезі, починаючи з Франкенштейна з романа Мері Шеллі (1818), доктора Моро з романа Герберта Веллса (1896), професора Преображенського і Шарікова з роману Михаїла Булгатова (1925) аж до героїв Marvel, можуть стати реальністю. 

Так само, як поступово реальністю стають кіборги (людина-машина) і штучний інтелект.

Та й від гететично-модифікованих організмів до генетично-модифікованих людей - один крок.

Тому, розуміючи, що юридичні заборони і церковні анафеми не здатні зупинити ці процеси, варто вже сьогодні розпочинати філософські і богословські діалоги щодо біоетичних проблем, пов’язаних з розвитком сучасної науки і технологій. Можливо, саме в діалозі і співпраці науковців, богословів і філософів без претензій і з повагою до аргуменів сторін, ми зможемо зробити майбутнє наших нащадків більш людяним, ніж його описують антиутопії і кіберпанк.

НЕукраїнський день родини, або Православний день закоханих?

Хто і коли запровадив в Україні День родини 8 липня?

Президент Янукович своїм указом у 2011 році. Незадовго до цього (у 2008 році) цей день став святковим в РФ.

Чому 8 липня?

Тому, що в цей день церковне святкування на честь Петра і Февронії Муромських (Росія).

Чи можна вважати Петра і Февронію покровителями традиційної родини?

Скоріш за все - ні, або лише частини родин. По-перше, тому, що їх історія - це скоріше історія кохання (?), яке перемогло соціальні і суспільні перепони і забобони. Княжий син одружився на дівчині з простої родини, яка його зцілила і... примусила (!) одружитися, хоч він спочатку і не дуже хотів. А потім була історія його відмови від влади заради дружини, кара місту і благання містян повернутися. До того ж дітей в цій родині, нажаль, не було. То, що з цієї історії можна розповідати дітям і молодим подружжям?!!!

І хіба ми (українські церкви і українська держава) не можемо знайти справжніх покровителів для традиційної родини?

Візьмемо хоча б біблійні родини, приклади яких згадуємо під час вінчання: Адама і Єву (яким Господь ще в раю дав заповідь плодитися і множитися); Авраама і Сарру (абсолютна більшість українців належить до аврамічних релігій і вважають цю родину праотцями усіх віруючих) та інші родини старозавітних патріархів; або новозавітні родини Захарії і Єлизавети (батьків Івана Хрестителя); Іоакіма і Анну (батьків Божої Матері). Та й саме т.зв. Святе Сімейство: Йосим, Діва Марія і Ісус, хіба не приклад для родин, особливо тих, де батько не рідний, але гідний.

Але, якщо вже хочемо наших, українських, покровителів родини, то давайте вшановувати святого князя Ярослава Мудрого і його дружину Інгігерду (в хрещенні Ірину, в чернецтві Анну і також святу Православної Церкви), які мали багато дітей, виховали їх, видали заміж і одружили так, що Ярослава можна називати "тестем всієї Європи". Є і інші родини наших святих гідних уваги і наслідування їх прикладу.

Або не будемо вигадувати велосипеда і будемо відзначати День родини разом з усім світом, 15 травня, як це встановила ООН. А ще щороку ООН пропонує світові не тільки святкувати, але й разом розмірковувати над тими викликами, які маємо сьогодні в наших родинах, шукаючи шляхи їх вирішення.

P.S. Я свідомо не поширював цей блог 8 липня, щоб не псувати настрій тим, хто вітав один одного, робив сюжети в медіа і писав про свої родини у соціальних мережах. Але фундамент, на якому ми будуємо нашу державу і наші родини має від початку бути міцним і правдивим.

P.S.S. До речі, в тій самій Росії далеко не всі православні в захваті від сенсів цього свята.

Шевченко - не Ленін! Христос - не ідол!

Я був на виставці Олександра Грехова в Національному музеї Тараса Шевченка і не тільки бачив його роботи на власні очі, але й прочитав пояснення під ними, які дають зрозуміти які моменти в житті чи в творчості Шевченка роблять його схожими з улюбленими героями сучасної масової культури. Я дуже зрадів, коли побачив ці роботи на колонах станції метро "Тараса Шевченка". І дуже засмутився, коли прочитав в новинах про знищення робіт вандалом і погрози розправою автору, які призвели до скасування вже запланованих виставок. 

Тепер я хочу в кімнаті сина повісити плаката Шевченка (класичний Кобзар з гарними ілюстраціями в нього на полиці вже є) у образі Гаррі Поттера і прочитати разом пояснення:
«Мені 13-й минало… я пас дементорів за селом».
Незважаючи на ранню втрату батьків, і Тарас, і Гаррі отримали можливість реалізувати свої таланти у найпрестижніших начальних закладах (Гоґвортс та Імператорська академія мистецтв у Петербурзі).
Гаррі Поттер — чарівник, борець зі злом та головний герой знаменитої серії фентезійних романів англійської письменниці Джоан Ролінг та серії фільмів, знятих за її книгами".

І що це за націоналісти такі, які стають на заваді популяризації Шевченка серед дітей, молоді і шанувальників сучасного мистецтва? Невже вони бажають створити з Кобзаря бронзового ідола накшталт Леніна? Вони або не жили в радянському союзі, або, навпаки, були виховані саме за радянськими лекалами і не бачать абсурду в тому, щоб замість одного пам'ятника поставити інший, або навіть, як це було зроблено в одному містечку на кордоні Житомирської і Рівненської областей, зрізати у пам'ятника голову вождя пролетаріату і прикрутити замість неї голову Кобзаря. 

Я добре пам'ятаю, як у 1989 році нас, шанувальників хард-року, навернула до поєзії Кобзаря, любов до якої нам відбили у радянській школі, пісня "Суботів" у виконанні гурту "Кому вниз". Чим виконання поезія Шевченка у готік-році відрізняється від зображення його у образі KISS, Девіда Боуї, чи Елвіса Преслі?
До речі, раджу всім, хто любить різноманітну сучасну музику, знайти і послухати музичні збірки на вірші Шевченка у різних стилях від реггей до високої класики. Наприклад "Kobzar Forever", "Кобзар. Нові акценти", "Ш200. Альтернативний Шевченко" або "Нова пісення Шевченкіана", яка була частиною культурного спротиву антиукраїнському режимові під час Революції Гідності і символічно, що запис цього концерту відбулася в київському будинку радіо 18-19 лютого 2014-го.

Мені дуже б хотілося, щоб справжні українські націоналісти підтримали і захистили Олександра, а також виступили ініціаторами його виставки у Львові. Чи передвибочий піар важливіший за справедливість? 

Переглянути усі роботи, прочитати пояснення до кожної з них, щоб скласти власне враження щодо них, можна тут >>> 

P.S. А щоб упередити коментарі накшталт "А якби так зобразили Христа?", скажу, що я дуже люблю і читав з дітьми "Хроніки Нарнії" Льюїса, де образ Спасителя впізнається через Лева Аслана, а також із задоволенням слухаю пісні сучасних виконавців з релігійним підтекстом і маю власну підбірку з понад 100 подібних пісень, серед яких є відверто критичні. І мої релігійні почуття не ображає сучасне мистецтво, яке використовує релігійні образи і сужети. А коли сучасні митці свідомо намагається мене образити, я не ображаюся і не кличу у захисники вандалів, а молюся словами Христа під час розп'яття: "прости їм, Господи, бо не відають, що творять"...

Від УПЦ до ПЦУ (Кейс нашої Громади)

Мені не подобається, що процес відновлення єдності Українського Православ’я почали називати і вимірювати «переходом» громад. Наша Громада, завжди була києвоцентричною і в єдності з Вселенським Православ’ям. Тепер, завдяки визнанню Вселенським патріархатом української автокефалії ми маємо можливість долучитися до єдності і з Православною Церквою України. Ми б залюбки залишалися в єдності і з нашими братами і сестрами з Московського патріархату, але, на жаль, їх керівництво це забороняє. Це, якщо коротко. 

Але, впевнений, є ті, кому буде цікавою історія в деталях (або «кейс», як говорять сучасні освітяни) нашої Громади.

Літургія і кава

Одразу варто зазначити, що ми маємо справу не з класичною парафією храму, а справді з Громадою, яка є спільнотою людей, об’єднаних вірою і спільним служінням літургії в недільні дні і свята, а також післябогослужбовим і позабогослужбовим спілкуванням, а, іноді, і реалізацією спільних просвітницьких, медійних, освітніх, суспільно-важливих, соціальних та інших проектів, які ніколи не позиціонувалися як проекти Громади, але дуже часто як ідеї народжувалися за кавою після недільної літургії.

З 2011 року наша Громада звершувала богослужіння на першому поверсі багатоповерхівки в приміщенні, яке Громаді не належало, а надавалося в користування адміністрацією православного родинного центру. Це було дуже зручно, бо серед членів Громади багато родин з дітьми.

Києвоцентричність і вселенськість

Але, для того, щоб зрозуміти мій і нашої Громади шлях до сьогоднішньої єдності з Православною Церквою України, варто згадати 90-ті і перше десятиліття 2000-х. Саме тоді свідомість православних вірних Української православної Церкви, особливо тих, хто мав можливість особисто спілкуватися з Блаженнішим митрополитом Володимиром (Сабоданом), формувалася на двох основних засадах: києвоцентричності і вселенськості. Києвоцентричність виявлялася в тому, що духовним центром нашої Церкви ми завжди вважали Київ, а її Предстоятелем - митрополита Київського. Одночасно ми вважали себе невід’ємною частиною Вселенського (всесвітнього) Православ’я і зв’язок з ним був важливою складовою нашої ідентичності. Прагнення до автокефалії для нас було природнім, так само як важливим було визнання нашої церкви Вселенським (світовим) православ’ям.

Майдан і відкрите православ’я

Дуже багато змінилося в нашій країні після Революції гідності, анексії Криму і війни на Донбасі. Так само багато змінилося в нашій церкві після смерті Блаженнішого митрополита Володимира і обрання нового предстоятеля.

Саме в цей складний для країни період до нашої Громади долучилося багато нових людей. Ми перестали бути здебільшого Громадою великих родин з маленькими дітьми. До нас долучилися медійники, державні і громадські діячі, які вважали себе вірними церкви, але не сприймали її гибридної промосковської позиції. 

Одразу після анексії Криму наша Громада припинила поминання «патріарха Московського і всієї Русі» за богослужінням. В цьому вчинку не було нічого героїчного, бо справжній героїзм проявляли воїни добровольчих батальонів, захисники ДАП і волонтери. Але це не тільки дозволило нам не відчувати внутрішнього дисонансу, але й збільшило кількість наших парафіян, які бажали бути в «канонічній, але не московській» церкві.

Восени 2014-го, мною була зроблена публічна заява, що я жодним чином не належу до Московського патріархату, а лише до Української православної церкви. Ця заява навіть була предметом емоційного обговорення на останньому для мене у якості голови Синодального відділу Синоді УПЦ. Було обговорення цього і в декількох ефірах і інтерв’ю, де потрібно було доводити, що самоідентифікація людини чи Громади не менш важлива, ніж юридична чи канонічна приналежність. 

Паралельно в ті дні в середовищі людей, які з 90-х займалися церковною просвітою і були занепокоєні фундаменталістськими тенденціями нового керівництва церкви, народилася концепція Відкритого православ’я, спробою втілення якої стало створення у 2016 році на території і за сприяння Національного заповідника «Софія Київська» Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості. Але це інша, хоч і не менш цікава, історія, до якої в той чи інший спосіб долучалися члени нашої Громади. 

Докладніше про Відкрите православ’я тут 

Заяви і поминання

Квітень 2018-го несподівано приніс надію не тільки на визнання Вселенським православ’ям автокефалії української Церкви, але й можливості якісних змін, на які сподіваються і вірні церкви, і українське суспільство в цілому. Протягом літа ми багато говорили про це за кавою після літургії, під час якої молилися за єдність українського православ’я.

В кінці серпня, напередодні Дня незалежності і Архієрейського собору Константинопольського патріархату, ми разом зі священиками і вірянами з різних юрисдикцій і регіонів України оприлюднили Мережу Відкритого православ’я і, розуміючи, що шлях до повної єдності православних українців буде непростим, зробили спільну заяву, запропонувавши «замість війни юрисдикцій - мирне співіснування, співпрацю і співслужіння». 

Ми дуже раділи рішенню Синоду Константинопольського патріархату від 11 жовтня, яке не тільки відкрило шлях до проведення Об’єднавчого собору, але й вирішило головну проблему православних українців останніх 30 (або навіть 100) років. Вселенський патріархат визнав усіх православних українців, незалежно від того в якій з трьох православних юрисдикцій вони приймали таїнства, православними вірними, священиками і єпископами.

Найближчої неділі на Покрову ми в Громаді вже поминали «владику і отця нашого» Вселенського патріарха Варфоломія, а в Мережі відкритого православ’я зробили заяву, що «Навіть якщо Московський патріархат прийме рішення про повний розрив з Константинополем, ми, духовенство і вірні Української православної церкви, цього не приймемо і залишимося в молитовному і євхаристичному єднанні як з Вселенським православ‘ям, так і з тим духовенством і вірними МП, які будуть до цього відкриті, а також з ієрархією і вірними майбутньої Помісної православної церкви України, яких визнає Константинопольський патріархат».

На жаль, 15 жовтня на своєму Синоді у Мінську Московський патріархат не тільки відкинув надану Константинополем можливість відновлення єдності Українського православ’я, але й оголосив про свій розрив з Константинопольським патріархатом. Слідом за московським керівництвом аналогічні рішення були прийняті Синодом, а потім зібраним замість зустрічі з Президентом Собором єпископів Московського патріархату в Україні. 

Але наша Громада продовжила поминання як Вселенського патріарха, так і митрополита Київського Онуфрія.

15 грудня відбувся Об’єднавчий собор Православної Церкви України, на якому було обрано Блаженнішим предстоятелем митрополита Єпіфанія.

Наступного дня за богослужінням ми поминали Вселенського патріарха, митрополита Єпіфанія і продовжили поминання митрополита Онуфрія. Це було логічним ще й тому, що традиційно для нашої Громади за богослужінням були гості і друзі. Тієї неділі це був відомий священик зі Сполучених Штатів, священик з півдня України, священик з Білорусі, який не співслужив, але якому все було цікаво, а ще декілька християн-європейців, один з яких створює просвітницькі проекти в Росії, а інша - соціальні проекти на Сході України.

Але поминання очільника МП в Україні викликало не тільки хвилю нерозуміння в соцмережах, але й спротив частини нашої Громади. Довелося наступної неділі проводити збори і все пояснювати. Бо, окрім послідовно декларованого бажання єдності усіх православних, в нас була ще й своя логіка - логіка, яку можна було зрозуміти лише зсередини нашої Громади. В нашій Громаді вже понад 10 років є другий священик, якого ми всі любимо і поважаємо. І ось його велика родина, в якій декілька священиків, закликала його залишатися в одній з ними церковній структурі. Тому, саме поминання і митрополита Єпіфанія, і митрополита Онуфрія, давало нам можливість співлужити разом.

Але це можна було побачити і зрозуміти тільки зсередини Громади. А назовні потрібне було втілення в реальні дії тих принципів, які були задекларовані влітку і восени. Головні з них: визнання Православної Церкви України нашою Громадою і співслужіння з ієрархією цієї Церкви.

Єдність і розділення

Саме тому я з радістю відгукнувся на запрошення 7 січня на Різдво (і на другий день після підписання Томосу) бути учасником першого богослужіння Предстоятеля ПЦУ у Київському Соборі Святої Софії.

Наша Громада сприйняла це з надхненням, але буквально через день наш другий священик отримав попередження від ієрархії Московського патріархату, що у разі, якщо він співслужитиме зі мною, то автоматично буде заборонений у служінні МП.

Найближчої неділі я вже служив один і провів збори Громади, поставивши на голосування питання: «Чи бажаєте Ви, щоб наша Громада долучилася до єдності з Православною Церквою України?» Те саме запитання було поставлено й у Facebook-чаті нашої Громади. В результаті голосування проти проголосувала лише одна людина, п’ятеро - утрималися, а понад 50 постійних членів Громади підтримали бажання єдності з ПЦУ. Частина Громади свідомо не брала участь у голосуванні, бажаючи залишатися в єдності з усіма або з інших власних причин.

Тепер поставало питання, як ділити приміщення, в якому Громада звершувала богослужіння. Ми мали попередні домовленості з адміністрацією, що у разі розділення Громади, та частина, яка залишиться в УПЦ МП, буде звершувати богослужіння на великі свята, якщо вони випадатимуть у будні дні, а та частина, яка буде в єдності з ПЦУ, буде звершувати богослужіння по неділях. Але скористатися цими домовленостями нам не довелося. 

Дізнавшись про нашу ситуацію, предстоятель ПЦУ митрополит Єпіфаній запропонував нашій Громаді долучитися до спільноти парафіян храму святого благовірного князя Ярослава Мудрого, що в Теплій Софії. Цікаво, що ця спільнота почала звершувати богослужіння в Софії Київський в той самий день 2016-го, коли відбулася презентація Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості. А храм розташований на першому поверсі будівлі, на другому поверсі якої проходять публічні лекції Відкритого православного університету. 

Одночасно ми звернулися до священноначалля Київської митрополії УПЦ МП з проханням-пропозицією призначити нашого другого священика настоятелем парафії Віри, Надії, Любові і матері їх Софії і, у разі виконання нашого прохання, ми пообіцяли залишити приміщення і все необхідне для богослужіння. Обидві сторони дотрималися слова.

І ось цієї неділі значна частина нашої Громади вперше молилися за літургією в Теплій Софії, а інша частина зібралася разом в старому приміщенні. Ми з розумінням і повагою ставимося до вибору кожного з членів Громади. І ми віримо, що, навіть тоді, коли ми звершуємо богослужіння не разом і в різних місцях, ми продовжуємо бути єдиними у Христі, хоча звичайним оком цього і не побачити.

То коли наша Громада стала частиною Православної Церкви України?

Можна говорити, що ми завжди були частиною саме цієї Церкви, бо завжди були києвоцентричними і в єдності з Вселенським православ’ям.

Можна сказати, що це відбулося у 2014-му, коли ми припинили поминання московського патріарха і публічно заявили, що не належимо до МП.

Можна вважати, що це відбулося тоді, коли ми підтримали рішення Константинополя щодо українського православ’я і не підтримали рішень МП щодо розриву з Вселенським патріархатом.

Такою датою може бути той день, коли ми радісно рецепіювали рішення Об’єднавчого собору, який утворив ПЦУ, і коли ми вперше почали поминати за богослужінням новообраного предстоятеля митрополита Єпіфанія як «владику нашого».

А ще такими днями можна вважати моє перше співслужіння з митрополитом Єпіфанієм на Різдво в Софії Київській, або спільну молитву нашої Громади з місцевою парафією Теплої Софії.

Єдність Православ’я в Україні. 2.0

Але ми свідомо не говоримо про «перехід» нашої Громади, хоча де-факто він і відбувся. 

Ми продовжуємо наголошувати, що ми долучаємося до єдності, і мета процесу, який розпочався в українському православ’ї завдяки рішенням Вселенського патріарха, це єдність всіх православних українців (єпископів, священиків і вірян) між собою і у Христі. І ми робитимемо все, щоб наблизити той день, коли знов будемо співслужити і причащатися разом з нашими братами і сестрами, православними українцями, які за різних причин залишатимуться в єдності з ієрархією Московського патріархату в Україні.

А поки ми закликаємо священноначалля Московського патріархату припинити розпалювати ворожнечу між православними українцями і не забороняти співслужіння священикам УПЦ і ПЦУ. 

Священнослужителів обох православних юрисдикцій ми закликаємо до взаємного визнання і усіх можливих форм взаємодії, співпраці і співслужіння заради спільного свідчення євангельської любові і служіння ближньому.

Православним українцям обох юрисдикцій ми радимо відвідувати богослужіння і святині в храмах і монастирях як ПЦУ, так і УПЦ, спілкуючись з парафіянами і закликаючи священиків до єдності. 

Справжня єдність - це єдність між людьми і громадами, які об’єднуються довкола Христа і Євангелія. І у цієї єдності може бути багато вимірів і форм. 

А шлях нашої Громади - це лише один з тисяч можливих варіантів. Бо кожна спільнота унікальна, бо перебуває в унікальних умовах і складається з унікальних особистостей. І нам було б дуже цікаво дізнатися про досвід інших громад.