вівторок, 4 лютого 2020 р.

Православні церкви України: стабільно нерозв’язаний конфлікт

Кожного разу протягом ХХ століття, коли Україна проголошувала свою незалежність, або хоча б послабляла владу Москви, на наших землях виникав рух за церковну автокефалію і проголошувалася Українська автокефальна православна церква. Але

Московський патріархат нікуди не зникне

Московський патріархат в Україні, починаючи з 1658 року, існує за будь-якої влади. Навіть тієї, що знаходиться у стані війни з Московською державою, яка лише змінює назви - Московське царство, Російська імперія, Радянський союз, Російська федерація. Московський патріархат в Україні існував навіть за часів нациської окупації.

А от коли територія України переходить під повний контроль Московської держави, незалежні від Московського патріархату інституції знищувалися повністю. Так було з Українською автокефальною православною церквою у 1927 році. Так було з УАПЦ у 1944 році, а також з Українською греко-католицькою церквою у 1946 році. До речі, Московський патріархат до цих пір не засудив дії радянської влади щодо повної ліквідації УГКЦ, репресій щодо її єпископату і духовенства, та не збирається перепрошувати за власну співучасть у цьому та багатьох інших злочинах. 

Тому немає нічого дивного, що за непідконтрольної Москві української влади, сьогодні в Україні існують паралельно і в єдиному правовому полі і Православна церква України і Московський патріархат. Не тільки минула українська влада, яка симпатизувала і допомагала в створенні ПЦУ, але й керівництво ПЦУ, і всі експерти-релігієзнавці, однозначно говорили, що має бути забезпечене право релігійних громад як змінювати юрисдикцію, так і залишатися в Московському патріархаті. Всі мають бути рівними перед законом і право на свободу совісті і віросповідання має бути забезпечено.

Але, так само очевидним для нас є, що у разі повної окупації України новою Російською імперією, яка відроджується на наших очах, ні про яку свободу совісті, віросповідання чи можливості вільно обирати собі релігійний центр підпорядкування, для нас, вірних ПЦУ, не йтиметься. Подивіться на те, як ліквідовуються парафії і структури Київського патріархату і Греко-католицької церкви в окупованому Криму і на окупованій частині Донбасу. А ще згадайте історію Свідків Єгови і мусульман Хізб ут-Тахрір.

Я не буду переповідати історію і хронологію подій чергового відродження автокефального руху і вперше в історії нашої Церкви підтвердження Томосом Константинопольського Патріархату її автокефалії. Все це відбувалося і відбувається на наших очах протягом останніх 30 років (1989-2019).

Скажу лише важливе. Від самого початку і до сьогодні Московський патріархат і Російська держава жорстко протистоять цьому процесові як в Україні, так і по світу. Застосовуються не тільки церковні, але й дипломатичні, економічні, політичні і навіть військові методи, щоб заблокувати або загальмувати цей процес.

Релігійний тоталізатор

Сьогодні більшість православних в Україні зосередилися на кількості переходів громад і протидії цим переходам. Мені це нагадує спортивні змагання, де всі слідкують за рахунком. Але, на відміну від спорту, у кожного власні правила, власний рахунок на власному табло і жодного бажання fair play.

ПЦУ сьогодні говорить, що до неї перейшли понад 500 громад Московського патріархату. Московський патріархат говорить, що таких громад не більше 50 і не визнає ані данних, які публікуються в медіа, ані данних департаменту у справах рілігій при Міністерстві культури, який займається державною статистикою. Нажаль, проблема цієї статистики в тому, що держава фіксує лише кількість зареєстрованих чи перереєстрованих статутів, а не кількість реальних громад. І зовсім не фіксує кількість вірян чи настрої в суспільстві. 
Згідно статистики (нажаль, ще не опубліковані дані за 2019 рік), Московський патріархат має понад 12 000 зареєстрованих релігійних громад, а Православна Церква України, якщо зробити суму парафій колишнього Київського патріархату, УАПЦ і дані про переходи за версією журналістів - понад 7 000 парафій.

Натомість, соціологія дає зовсім іншу картину. Згідно даних Центра Разумкова, який протягом 20 років мониторить ситуацію в сфері церковно-державних відносин і релігійну самоідентифікацію українців, в середовищі українців, які вважають себе православними, є неухильна динаміка щодо зменшення тих, хто вважає себе вірним Московського патріархату і збільшення тих, хто вважає себе вірним Київського патріархату. Але протягом 20 років третина православних стабільно ідентифікувала себе як «просто православні».
Картина змінилася минулого року, напередодні отримання Томосу Православною Церквою України. Опитування 2018 року, вперше за всю історію показало, що віруючих однієї з православних конфесій більше ніж «просто православних». Вірними УПЦ КП наприкінці 2018 року себе вважали 42,6% православних українців, 34,8% традиційно вважали себе «просто православними» і лише 19,1% - вірними УПЦ МП. І це був аванс довіри до процесу об’єднання українських православних церков, двигуном якого був колишній Київський патріархат.
Але, що ми бачимо через рік?
Оприлюденене восени 2019 нове соціологічне дослідження Центра Разумкова показує, що українці, які вважають себе православними, вже не на третину, а майже на половину ідентифікують себе як «просто православні». Всього за рік, їх кількість зросла майже на 12% - аж до 46,6%. При цьому Московський патріархат втратив лише трохи меньш ніж 3% своїх симпатиків і його вірними серед православних українців себе вважають 16,3%. Вірними новоствореної ПЦУ себе вважають 20,3%, а до УПЦ КП себе ще відносять 11,9%. Але, якщо навіть просто скласти до купи ці цифри, вийде всього 32,2%, а це значить, що надії 14,4% православних українців щодо новоствореної Церкви протягом року не виправдалися. 
Але, все одно за соціологією серед українців вірними автокефальної помісної церкви себе вважають вдвічи більше ніж вірними Московського патріархату. Тобто дані соціологічних досліджень дзеркально протилежні щодо даних державної статистики реєстрації статутів. Аналіз причин таких результатів - це окрема тема для обговорення і ми у Відкритому православному університеті обговорювали її з представниками органів влади, соціологами, філософами-релігієзнавцями і представниками церков.

Сьогодення і перспективи Православних церков в Україні

Якщо говорити про ситуацію між православними в Україні сьогодні, то її краще характеризувати як стабільну, ніж як конфліктну. Стабільно невирішену, я б сказав.
Якщо ж ми, все ж таки, використовуємо термін «конфлікт», то це стабільно нерозв’язаний конфлікт (такі конфлікти ще називають «замороженими»).
А якщо ми можемо говорити про стабільну, хоч і конфліктогенну, ситуацію, то можемо вже й розпочинати діалог, щодо її покращення чи навіть розв’язання.
Саме тому я буду говорити про позитиви, небезпеки і перспективи для обох сторін.

Почну з Московського патріархату в Україні.

Завдяки внутрішній мобілізації і зовнішній допомозі Московський патріархат в Україні зберіг стабільність своєї структури. Утримав за собою абсолютну більшість свого єпископату, духовенства, храмів і всі монастирі.
Можливо, це ще й тому, що жодних справжніх «гонінь» на Московський патріархат в Україні, як про це говорить російська пропаганда, і не було.
Більш того, Московський патріархат мав можливість використовувати і використовує усі можливості демократичного устрою української держави і її, хоч і не досконалої, але існуючої політичної і правової системи, для захисту своїх інтересів і прав.
Небезпекою є те, що внутрішня стабільність досягаєтся завдяки демонізації інших конфесій і української держави, а також використанням у медіа і соціальних мережах, які направлені на внутрішньоцерковну аудиторію, маніпулятивних пропагандистських інформаційних текхнологій. Нажаль, виробництво і розповсюдження fake-news стало нормою для інформаційних структур створених і афільованих з МП. Я вже не кажу про відсутність заповіданої Христом любові і свідоме розпалювання ворожнечі в серцях своїх вірних.

Але, зважаючи на те, що нова влада в Україні, сьогодні декларує «рівновіддалене» ставлення до різних церков і конфесій, а очільники держави є людьми публічно нерелігійними, Московський патріархат може перестати мислити себе у «оточеній ворогами фортеці» і це дає надію на відновлення діалогу між православними юрисдикціями в Україні, а потім і між Москвою і Константинополем в православному світі.

Нажаль, цьому заважатиме агресивна неоімперська політика Росії, яка в т.ч. і вустами свого Патріарха (а не тільки політичного керівництва країни) заперечує право українців мати власну державу і визначати її зовнішньополітичний вектор розвитку, називатися окремим народом і мати власну, незалежну від МП церкву.
Нажаль, відновленню діалогу і розв’язанню конфлікту в дусі любові і справедливості заважає і ідеологія релігійного ексклюзивізму, яку сповідує керівництво МП в Україні, відмовляючись не тільки від діалогу з ПЦУ і греко-католиками, але й згортаючи і ставлячи під сумнів міжконфесійний екуменічний діалог як такий.

Саме тут я хочу перейти до сьогодення і перспектив Православної Церкви України.

ПЦУ є церквою яка виходить з ізоляції, з гетто, де її довгий час утримував Московський патріархат. 
І це стосується не тільки зв’язків з іншими помісними Православними Церквами, але й більш широкого загальнохристиянського екуменічного діалогу.

Досить показово, що у нещодавно створеній Синодом ПЦУ Комісії з міжхристиянських зв’язків більшість складають люди, які вийшли з Московського патріархату і багато років займалися екуменічною діяльністю.
Якщо говорити про проблеми Православної Церкви України, то здебільшого це проблеми росту і становлення нової структури. Перш за все її центрального апарату управління. Проблема в тому, що основу ПЦУ склав Київський патріархат і його адміністративні структури. 
Коли я ближче і уважні придивився, то зрозумів, що патріарх Філарет розбудовував Київський патріархат за зразками Московської патріархії зразка «до 1990 року», коли він був в ній однією з ключових фігур і кандидатом на Патріаршество.
Саме тому, я бачу більше позитиву в тій кризі, яка виникла всередині ПЦУ навесні 2019 року, коли 92-річний патріарх Філарет відмовився від того, щоб бути «почесним патріархом», спробував «відкликати» свій підпис під документами Собору, який створив ПЦУ, робить заяви про «недостатню» автокефалію ПЦУ і хоче відновити Київський патріархат. З усього єпископату ПЦУ Філарета підтримали лише 2 єпископи колишнього Київського патріархату, які є громадянами РФ, і близько 10 парафій по всій Україні. 
Керівництво ПЦУ не вживає до «почесного патріарха», як його продовжують називати, жодних заборон. Навпаки, було підтверджене його пожиттєве право служити у Володимирському соборі Києва і використовувати резиденцію Київської патріархії. У відповідь Філарет розпочав висвячувати нових єпископів і робити гучні заяви в ЗМІ. 
Звичайно, це створює напруження і дискредитує ПЦУ, але, повторюся, я вбачаю в цьому позитивну складову, бо у нового Предстоятеля і його оточення є шанс вибудовувати інший тип церковного управління, позбавлений вад радянського авторитарного минулого, яке тепер асоціюється з патріархом Філаретом не тільки для тих, хто знав його як патріаршого екзарха України і митрополита Київського Московського патріархату.  

Також проблемою для Православної Церкви України є претензія на ексклюзивну українськість і на те, що в Україні має бути лише одна Православна Церква.
Це схоже на мантру «єдиної канонічної», від якої Московський патріархат не бажає відмовитися навіть після надання автокефалії і визнання ПЦУ Константинополем.

Ми маємо розплющити очі і побачити, що в Україні є дві юридично українські і канонічно православні Церкви-юрисдикції. Це реальність, яку мають прийняти і з якої мають виходити у баченні майбутнього обидві Церкви.
Взаємне визнання і відмова від політики «злиття і поглинання» є важливою передумовою для успішного діалогу і початку співпраці.

Головне завдання для міжцерковної співпраці

А найважливішою темою для реальної співпраці є припинення війни на Сході України і примирення між учасниками конфлікту, як в середині України, так і миротворення між Росією і Україною. Нам потрібен справедливий мир між народами і Церкви мають всі можливості бути миротворцями, які «синами Божими назвуться».

Якщо цього не відбудеться, Церкви будуть заручниками геополітичних і внутрішньополітичних процесів, і втрачатимуть довіру суспільства і вірних. А те що мої слова не є лише інтелектуальним припущенням, свідчать останні дані соціології про ставлення українців до віри і Церкви.

За даними Центру Разумкова кількість православних в Україні сягнула свого мінімуму з 2000 року, хоча це поки й абсолютна більшість серед інших - 66,9%.
Так само найменшою з 2010 року є кількість віруючих серед українців - 66%. І хоча вона також ще в рази є більшою ніж відсоток невіруючих, церкви мають звернути на це увагу. 
Особливо враховуючи, що Церква вже не є абсолютним лідером довіри в суспільстві, як це було протягом багатьох років. Згідно опитування їй довіряють 60,6% українців і це на 5% менше ніж у 2014 році. А за іншими опитуваннями Церква лише на 4-5 місці суспільної довіри після нового Президента, нового Парламенту, Збройних сил і волонтерів.
Так само зменшилася кількість українців, для яких Церква є моральним авторитетом. Суспільство розділилося майже навпіл. Моральним авторитетом вважають Церкву всього 43,2% українців, а не є вона авторитетом вже для 38,7% (при цьому 18,1% важко відповісти на це питання). Для порівняння: у 2013 році співвідношення було - 51,6% на 24,8%. 

Тому для Церков в Україні важливим є не тільки вирішення внутрішніх і міжконфесійних проблем, але й реальна участь у вирішенні проблем української держави і українського суспільства. З іншого боку, якщо Церкви не продемонструють позитивний результат вирішення власних проблем, ніхто не буде їх залучати до вирішення проблем держави і суспільства. А це шлях до маргіналізації Церкви і секулярізації суспільства.



Немає коментарів:

Дописати коментар