пʼятниця, 14 вересня 2018 р.

Відкрите Православ'я - це...

Загальний контекст (кількісний)
Це може здатися дивним, але за останні 20 років, незважаючи на великі суспільні зміни та місіонерську активність релігійних спільнот, в Україні майже незмінним залишився релігійний ланшафт. За даними Центра Разумкова, який щороку проводить соціологічні дослідження щодо релігійності українців та їх ставлення до питань державно-церковних стосунків, релігійна самоідентифікація українців залишається стабільною (всі зміни на рівні статистичної похибки). Враховуючи, що на рівні невеликих чисел навіть статистична похибка може створювати враження динаміки, я свідомо обрав цифри з досліджень 2016 і 2017 років, які більше відповідають даним інших років.
Віруючими себе вважають 67% українців. З них: 
православні - це 68,2% (у 2000 році таких було 66%); 
греко-католики – 7,8% (7,6%); 
римо-католики – 1% (1%); 
протестанти – 1,9% (2%); 
просто християни – 7% (6,9%);
юдеї – 0,2% (0,3%);
мусульмани – 1,1% (0,7%);
не відносять себе до жодного з релігійних сповідувань (можемо назвати їх “просто віруючими”) – 12,6% (15,3%).
Натомість зміни настроїв, згідно досліджень соціологів, відбуваються всередині Православ’я, принаймні щодо вибору між Київським і Московським Патріархатами (у 2010 році 22% - КП і 34% - МП, а у 2017-му: 38,8% - КП і 17,4% - МП відповідно). Але незмінно третина тих, хто асоціює себе з Православ’ям, продовжують самоідентифікувати себе як “просто православні” (37,9% у 2010 році і 35,7% у 2017).
Так само стабільною залишається статистика зареєстрованих релігійних громад. 
Згідно державної статистики з 34 385 зареєстрованих релігійних громад, православними є 18 879 (12 328 – Московського патріархату і 5 111 – Київського патріархату, що є майже дзеркальною протилежністю даним соціологічних досліджень). Греко-католицьких громад в Україні 3 862. Римо-католицьких спільнот – 934. А протестантських і харизматичних громад – 9 812. Юдейських спільнот – 276, а мусульманських – 242.
Пропорції статистики відрізняється від соціології (особливо в середині Православ’я). Чому? – це окрема тема. Але очевидною є невідповідність між суспільними настроями і самоідентифікацією наявних релігійних громад, що може бути відображенням певних тенденцій.

Загальний контекст (якісний)
Про наявність невідповідностей і внутрішніх конфліктів свідчить і якісний вимір досліджень Центра Разумкова. 
Незважаючи на те, що суспільна довіра до Церкви продовжує бути найвищою (63% українців довіряють Церкві), протягом останніх 17 років кількість українців, які вважають Церкву моральним авторитетом зменшилась з 56,3% до 42,2%. Відповідно з 26,5% до 38,8% зросла кількість людей, для яких Церква не є моральним авторитетом. Цікавим є і регіональні відмінності щодо цього питання. На заході України Церква є моральним авторитетом для 68% українців, в центрі – для 41%, на сході – для 28%, а на півдні – для майже 27%.
Так само неоднорідною є релігійність українців по регіонам – віруючими себе вважають 91,3% українців на заході, 69,9% - в центрі, 59,5 – на сході і лише 42,7% - на півдні. І саме на півдні суттєво збільшилась кількість тих, хто знов, як і 17 років тому, вагається між вірою і невір’ям – з 8,3% до 22,4% протягом останнього року. Так само на півдні збільшилась кількість переконаних атеїстів – з 3,2% до 7,9%. А на сході збільшився відсоток тих, кому релігійні питання байдужі – з 8,2% до 16,3%. Також саме на півдні і сході України найбільше “просто віруючих” (24%), “просто християн” (понад 8%) і “просто православних” (понад 30%). Останні дві категорії віруючих складають помітний відсоток і в центрі України, де розташована і столиця.
Замислитися також спонукає і ставлення українців до різних релігій і конфесій.
77,8% українців позитивно ставляться до Православ’я. Негативно – лише 1,3%. А 13,5% - байдуже. Українців, які позитивно ставляться до Православ’я більше ніж самих православних в Україні (68,2%), а тих, хто в негативі, менше ніж представників інших релігій.
Зовсім іншою виглядає картина ставлення українців (серед яких православні є більшостю) до інших релігій і конфесій.
Найкраще ставлення, після православних, до греко-католиків – 36,4%, і католиків – 30,9%, але в динаміці позитив зменьшується. Негатив всього 4,1% і 5%, але він збільшується. З іншими ситуація ще гірша. Позитив є невеликим і зменьшується щодо протестантів (15%), ісламу (12,6%), юдеїв (12,5%) та євангелистів і харизматів (9,8%). Негатив у останніх перевищує позитив і збільшується у протестантів (16%) і юдеїв (15,4%), а стабільним залишається щодо ісламу (20%) і євангелістів і харизматів (19,6%). Переважним відношенням до інших є байдужість – до католиків (40,3%), греко-католиків (38,4%), протестантів (39,1%), мусульман (37,6%), юдеїв (38,8%) та євангелістів і харизматів (34,8%). Байдужість, звичайно, краще за негатив, але вона зменьшується, як і позитив, а от негатив зростає. 
І з цими тенденціями мала б щось робити саме православна спільнота, бо вона не тільки є найбільшою релігійною спільнотою в Україні, але має усвідомити, що соціологія описує ситуацію всередені Православ’я, яку не дуже помітно за величчю відбудованих храмів і блиском позолочених іконостасів.

Одночасно для українців світоглядно зафіксованим і незмінним протягом останніх років є твердження, що “Людина може бути просто віруючою і не сповідувати якусь конкретну релігію” – 61,5%. Також переважна більшість українців (майже 75%) не заперечують право на існування будь-якої релігії, особливо тих, що проголошують ідеали добра, любові, милосердя і не загрожують існуванню іншої людини. При цьому частка тих, що стверджують, що “Істинною є лише та релігія, яку я сповідую” є невеликою і зменшилася за рік з 9,3% до 6,1%. 
І це означає, що в суспільстві дуже високий рівень толерантності до релігійного вибору іншого, а значить свобода совісті і світогляду в Україні не є декларативною. 

Тренди зовнішні (суспільні) і внутрішні (церковні)
З одного боку ми маємо розуміти, що неможливо відокремити Суспільство, Державу і Церкву один від одного в країні, де переважна більшість громадян є віруючими.
З іншого боку, носіями суспільних трендів є більшість громадян (для цього якраз і існує соціологія), а також представники громадянського суспільства, політичних партій і державної влади. А от носіями внутрішньоцерковних треднів є представники церковної ієрархії і духовенства, яких у 42-мільйонній країні трохи більше ніж 30 тисяч на всі конфесії разом, а також ті, кого можна назвати постійними парафіянами, а таких за даними соціології не більше 20% (і це завдяки традиційності західних регіонів), а за оцінками експертів і того менше (від 6 до 10%).
Тобто загальні (суспільні) тренди – це ставлення до релігії, церкви і їх відносин з суспільством 80-90% українців. А внутрішньоцерковні тренди – це ставлення до тих самих питань 10-20% українців. 
Звичайно, можна сперечатися щодо фаховості цих точок зору і умовності розподілу, але це тема іншої розмови. Зараз нас турбує полярність цих точок зору.
З іншого боку, щодо внутрішніх трендів не існує фахових досліджень (соціологі свідчать про неабиякий спротив релігійних спільнот) і спиратися доводиться на експертну думку фахівців, а також на власний багаторічний досвід перебування одночасно всередині православної релігійної спільноти і в постійному діалозі з громадянським суспільством і науковим середовищем. Абсолютна ж більшість духовенства не помітна і не почута в суспільному просторі, то ж описаний мною внутрішньоцерковний тренд може бути й міфом, але таким, який вкорінений в масовій свідомості більшості українців з обох боків церковної огорожі.
Одже очевидною є невідповідність зовнішних (суспільним) і внутрішніх (церковних) трендів щодо суспільного устрою в цілому і внутрішнього устрою релігійних спільнот, зокрема Православ’я, незалежно від приналежності до Московського чи Київського патріархатів (хоча про більш-менш схожі проблеми говорять і представники інших релігійних спільнот).

Зовнішні (суспільні) тренди
Внутрішні (церковні) тренди
Відкритість
Закритість
Єдність
Розділення
Позаконфесійність
Ексклюзивізм
Плюральність
Догматизованість 
Мережевість
Ієрархічність
Демократичність
Фундаменталізм
Толерантність
Ворожнеча (Hate Speech)
Свобода
Тоталітарність

Українське суспільство, яке поступово виходить з радянського тоталітарного минулого і намагається будувати демократичну країну, прагне і вимагає більшої свободи, відкритості, плюральності і толерантності, в т.ч. і від релігійних спільнот. 
Натомість, релігійні спільноти (особливо православні) продовжують бути закритими, жорстко ієрархізованими на зразок середньовічних, імперських і тоталітарних політичних і державних структур. Більш того, відчувається незбагненна ностальгія за перебуванням у радянському атеїстичному гетто. Ієрархі і духовенство старшого покоління відверто не люблять демократію і живляться апокаліптичними міфами щодо західного світу і європейських цінностей. Церковні люди ностальгують за тоталітарною і деспотичною владою, одночасно вибудовуючи власні організаційні структури і відносини всередині них, відверто потураючи людську гідність і забуваючи про Христову заповідь любові. Притаманний Церкві консерватизм дуже часто межує з відвертим фундаменталізмом, традиціоналізм з фарисейством, догматичність з нетерпимістю до того, хто вірує або мислить інакше. Ставлення до інших релігійних спільнот базується на апологітичних (захісних) міфах, які малюють в негативних фарбах, а іноді відверто демонізують представників інших релігій та конфесій. Hate Speech - мова міжконфесійної, а іноді і міжнаціональної ворожнечі, є нормою у конфесійному вихованні вірних, яке базується на власній екслюзивності і зверхності щодо інших. 
В Україні розвивається громадянське суспільство, яке будує мережеві зв’язки. Беручись за спільну справу захисту і розбудови країни українці, які належать до різних релігій і конфесій, створюють позаконфесійні або міжконфесійні об’єднання. Натомість, церкви продовжують бути жорстко ієрархічними структурами, а сам термін “соборності” і “соборноправності” – під підозрою. 
Суспільство бажає єдності церков, але негативно ставиться до розв’язання міжконфесійних конфліктів силовими методами. Але церковна свідомість не мислить іншого, ніж адміністративно-ієрархічний, формату єдності, реалізація якого не можлива в суспільстві, де Церква відділена від Держави та існує свобода совісті, світогляду та віросповідань.

Відкрите Православ’я як можливість
Те що Православ'я тяжіє до консерватизму, а іноді і до фундаменталізму, не є новиною. Але після початку «Перестройки» в СРСР, падіння богоборчого атеїстичного режиму і розпаду комуністичної імперії, коли до віри навернулися мільйони людей, здавалося, що Церква має бути совістю і дороговказом для народу, який виходить з полону рабства до свободи. Саме з такими сподіваннями наприкінці 80-х – напочатку 90-х років ХХ століття до Церкви прийшли люди, які потім протягом 20-25 років займалися релігійною освітою і просвітою, створювали медійні і видавничі проекти, брали участь в діалозі з суспільством. Ці люди стали невід’ємною і дієвою частиною українського Православ’я. Одночасно вони продовжували бути активною і невід’ємною частиною українського громадянського суспільства. Саме в цьому середовищі очевидною стала невідповідність суспільних сподівань щодо Церкви і її внутрішнього потенціалу. 
Після Революції гідності стало очевидним, що надії і сподівання на суспільні зміни неможливі без глибинної світоглядної зміни. Тоді багато говорили про європейські цінності, але для нас це дорівнювало цінностям біблійним і євангельским, які в основі цінностей загальнолюдскіх.
Саме в такому зовнішньому контексті, а також через усвідомлення власної відповідальності за долю своєї Церкви, де очевидно починали брати гору фундаменталістські і ізоляціоністські тенденції (які ще й підігрівалися ззовні ідеями “русского мира” і “політичного православ’я”), а також власного народу, який прагнув змін, але перестав відчувати підтримку і розуміння від ієрархії Церкви, з якою віросповідно не збирався поривати, було сформульовано ідею Відкритого Православ’я як власної самоідентифікації і можливої перспективи для православної спільноти.  

Відкрите Православ’я – це...

Для нас Відкрите Православ’я – це: 
  • Православ’я відкрите до суспільства і людей;
  • Православ’я відкрите до знань і технологій;
  • Православ’я відкрите до діалогу і пошуку відповідей;
  • Православ’я відкрите до інших конфесій і релігій;
  • Українське православ’я, яке відкрите до Світового Православ’я;
  • Православ’я, яке відкривається;
  • Православ’я, яке відкриває себе собі. 

Відкрите православ’я – це неієрархічна соборноправна спільнота православних християн з відкритою громадянською позицією, які займаються освітою і просвітою та, спираючись на традиції Православ’я та сучасне знання, намагаються втілювати біблійні цінності у власному житті та спільних проектах.

Неієрархічна не означає антиієрархічна. Це означає свідоме уникання створення паралельних ієрархій чи організаційних структур там, де вже є церковні ієрархії чи відповідні дієві інституції.

Відкрите православ’я не є організацією. Відкрите православ’я це ідея, яку кожен, хто її сприймає, може втілювати у власному житті і у власному проекті.

Відкрите православ’я намагається бути відкритою системою. 
Відкрите православ’я – це мережа людей і проектів. Це об’єднання зусиль і ресурсів кожного заради спільної мети і спільної справи. 

Відкрите православ’я – це простір діалогу і пошуку відповідей. Це намагання формульовати образ майбутнього і спроба втілювати його вже сьогодні.

Відкрите православ’я як реальність
Одним з перших проектів, який намагається втілити ідеї Відкритого православ’я в реальності, став Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості, створений в Києві на початку 2016 року тими, хто формулював ідею Відкритого православ’я.
Відкритий православний університет не дорівнює ідеї Відкритого православ’я. Це лише одна з можливих спроб реалізації цієї ідеї. 
ВПУ не є релігійною організацією і не є конфесійним закладом. 
ВПУ є громадською організацією, яка об’єднує представників різних релігій і конфесії, а також нерелігійних людей, які займаються освітою і просвітою.
ВПУ є майданчиком для діалогу різних заради спільного майбутнього.
ВПУ є просвітницьким проектом, а не класичним університетом, але має освітні програми і співпрацює з українськими та закордонними вишами в царині дистанційної та післядипломної освіти.
Докладніше з Відкритим православним університетом Святої Софії-Премудрості та його проектами можна познайомитися на офіційному сайті, на сторінці у Facebook та YouTube-каналі.

Іншим проектом, який намагався втілити ідеї Відкритого православ’я в медійному просторі, а також був спробою створювати новий образ православного священика в публічному просторі, став телевізійний серіал “Таємний код віри”, який вийшов на найрейтинговішому телевізійному каналі України “1+1” і був розрахований саме на ту аудиторію, яка позитивно ставиться до релігії, але не входить до тих 10-20 відсотків, яких можна вважати “професійними” віруючими. Але і в цьому середовищі проект був помічений і здебільшого сприйнятий позитивно.

Відкрите християнство
Ідея Відкритого православ’я народилася в середовищі православних християн, але була почутою і сприйнятою представниками і інших християнських конфесій. Наприклад, протягом 2017 року в рамках дистанційної освітньої програми ВПУ “Премудрість-онлайн” було записано курс відомого протестантського богослова Михайла Черенкова “Відкритий протестантизм”, друкована версія якого вийшла у серії “Бібліотека відкритого православія” до 500-річчя Реформації.
А в березні 2018 року у Відкритому православному університеті заплановано публічну лекцію від директора Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського о. Войчеха Суровки під назвою “Відкритий католицизм”.
А це свідчить, що ідея відкритості і діалогу між християнами і з суспільством на противагу закритості і конфесійному ексклюзивізму є актуальною не тільки для православних. 
А ще нам потрібен новий формат єдності релігійної спільноти. Нам потрібна така єдність, яка не буде знищувати унікальності кожного. Єдність – це не тільки те, що було в минулому, або має бути у майбутньому. Єдність – це те, що є вже сьогодні, якщо ми спромоглися цю єдність віднайти, осягнути і продемонструвати.

Більш того, якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо відкритість Ісуса Христа до усіх людей і народів. 


понеділок, 14 травня 2018 р.

Автокефалія як шанс

Після початку агресії з боку Росії, для мене питання “Чи потрібна автокефалія Українській Православній Церкві?” звучить так само як питання “Чи потрібна незалежність Україні?” після путчу ГКЧП у 1991 році. Бо, як “самостійність” України у складі СРСР була лише декларативною, так само декларативною є і “незалежність і самостійність” Української Православної Церкви в складі Московського Патріархату, який не тільки підтримує, але й генерує неоімперські ідеї “руського міра” для Кремля.
Як СНД не змогла стати реальною співдружністью незалежних держав, так і Московський Патріархат залишився церквою Радянського Союзу, де місце УПЦ МП – бути церквою УРСР.
Але мене турбує інша паралель, яку сьогодні ніхто не бажає помічати.
Коли ми голосували за оспівану і омріяну поколіннями наших пращурів незалежність України, нам здавалося, що одразу після її проголошення “згинуть наші вороженьки як роса на сонці” і життя водночас зміниться на краще. Нам здавалося, що це фінал багаторічної боротьби, але виявилося, що це одночасно початок багаторічної і важкої роботи над розбудовою країни, яка триває і донині. І “вороженьки” нікуди не зникли. Але ми чітко усвідомлюємо необхідність по краплині вичавлювати з самих себе рабів, декомунізувати не тільки площі наших міст, але й свідомість, вибудовувати правову і політичну систему країни тощо. 
Те саме й з автокефалією Української Церкви. Автокефалія – це не мета, а засіб реалізації справжньої мети для нашої Церкви. Проголошення автокефалії – це не фінальний трофей, здобуття якого дивним чином змінить обличчя нашого Православ’я і моральність нашого суспільства. Це лише шанс звільнити нашу Церкву від радянського, імперського, тоталітарного і наповнити її євангельським і християнським. Тому вже сьогодні варто розпочинати розмірковувати над тим, яким бути українському православному християнству у ХХІ столітті. І саме це питання має постати перед Собором Української Православної Церкви, яка прийматиме від Вселенського Патріарха Томос (Грамоту) про Автокефалію Українського Православ’я.
За останні 30 років відбулося відродження храмів і ієрархічних структур, але чи відбулося відродження Церкви, про яку говорив Христос, писали апостоли і богослови від перших століть і до наших часів? 
Відроджено тіло Церкви, але чи є це тіло Христовим, чи наповнено воно духом Євангельської любові і істини? Чи схожі наші ієрархи на апостолів і святителів? Чи схожі наші монахи на преподобних? Чи схожі наші віруючі на християн? Чи схожі наші парафії на християнські спільноти?
Саме тому, знову постають питання: Що є Церква? Якою вона має бути? Якою є її місце і функція в сучасному світі і в нашій країні? Що значить бути православним християнином? 
І від відповідей на ці питання, які маємо дати ми, православні українці і наші ієрархи, залежить не менше, ніж від рішення Вселенського Патріарха.

Далі буде... 

пʼятниця, 14 серпня 2015 р.

Святковий піст: майже три Спаса і одна Пречиста



Успенський піст хоч і багатоденний, але не тривалий. Всього 2 тижні без м’яса, риби і молока. Але наповнений релігійними (і не тільки) святами, які любить і шанує Україна.
Наш народ назвав Спасами літні свята на честь Спасителя. Їх у нас три. І усі три майже під час Успенського посту. Перший Спас – в день початку посту 14 серпня, Другий Спас – 19 серпня, а Третій Спас на другий день після закінчення посту – 29 серпня. А сам піст присвячений Успінню Пречістої Діви Марії, яке ми святкуємо 28 серпня і це – Перша Пречиста.
І це цілий вир традицій, освячень і, найголовніше, сенсів.

Перший Спас (14 серпня) – свято на честь Хреста Господнього, який за традицією, започаткованою ще у Візантії, виноситься в цей день для поклоніння і молитви про зцілення від хвороб і епідемій. Повна церковна назва цього дня – Винесення Чесних Древ Животворящого Хреста Господнього. А в народі цей день називають Медовим Спасом, бо саме в цей день освячується мед нового врожаю. А ще в цей день – пам’ять старозавітних мучеників Маковеїв. Саме тому цей день ще називають Маковієм і приносять на освячення мак і зілля. Варто знати, що святі мученики за віру у Єдиного Бога до маку не мають жодного відношення.  Але традиція вже склалася і є народною прикрасою свята.

Другий Спас (19 серпня) – свято Преображення Господнього, коли ми згадуємо євангельську подію на горі Фавор, де Господь преобразився перед своїми учнями і де перед ними з’явилися старозавітні праведні пророки Мойсей і Ілля. В народі цей день називають Виноградним, або Яблучним, Спасом, бо за церковною східною традицією в цей день освячують виноград нового врожаю, з якого, в тому числі, роблять вино, яке потім використовують для Богослужіння і Таїнства Причастя. Незважаючи на те, що зараз в наших широтах (а також на ринках і в супермаркетах) вже давно є виноград, наш люд несе до храму на освячення яблука та інші фрукти. Існує традиція, яка сформувалася під впливом бажання вберегти людей від отруєнь недозрілими фруктами, не вживати яблука до Спаса. Але клімат настільки змінився, що частина яблук вже, навіть, відходить. Тому здебільшого зберігається традиція освячувати фрукти, а не утримуватися від їх споживання у свій час.

Третій Спас (29 серпня) – свято на честь Нерукотворного образа Господа нашого Ісуса Христа. В народі цей день називають Хлібним Спасом, бо до цього дня зазвичай закінчувалися жнива і люди дякували Богові за новий врожай, а також освячували зерно, з якого, між іншим, випікають не тільки «насущний хліб», але й Хліб для Богослужіння і Таїнства Причастя.

Перша Пречиста (28 серпня) – свято на честь Успіння Божої Матері і день завершення посту. До речі усі три українські православні Лаври є Успенськими: і Києво-Печерська, і Почаївська, і Святогірська.

А восени ще відсвяткуємо Другу Пречисту (21 вересня) - свято Різдва Божої Матері та Третю Пречисту (14 жовтня) – свято Покрова Божої Матері і день Українського війська.

А ще під час Успенського посту вся Україна святкуватиме День Незалежності (24 серпня). Але зараз це свято не тільки під час посту, але й під час війни. Тому усі ми, а особливо наші воїни, маємо бути на посту. Та молитися за мир і перемогу над загарбниками, а також за упокій та блаженне успіння усіх загиблих воїнів і мирних мешканців; за зцілення поранених та вирішення проблем, спричинених війною та економічною кризою.

І хай нам допоможе у цьому Всемилостивий Бог і Спаситель наш. І хай з нами перебуває милість і покров Пречистої Богородиці.

понеділок, 11 травня 2015 р.

Чи є Христос у Facebook?

Християнська спільнота і спілкування в ній в добу розвитку комунікаційних технологій



Виступ на круглому столі під час ХІV Міжнародних Успенських читань за темою «Спілкування-communio-koinonia: витоки, шляхи осмислення і втілення» (Київ, 24 вересня 2014 року).

Дозвольте розпочати зі спогадів про Блаженнішого Митрополита Володимира, який був людиною спілкування. Атмосферу цього спілкування неможливо передати словами. Наприклад, невдовзі після його відходу до Господа я, даючи коментар одному з видань, не зміг пригадати, він звертався до мене на «ти», чи на «ви», хоча, як прес-секретарю, мені доводилося спілкуватися з Блаженнішим майже в щоденному режимі багато років поспіль. І, якщо це було «ви», то це було, як «ти». Якщо це було на «ти», то це було, як на «ви». Для мене це – загадка. Я вже ніколи не зможу її, напевно, вирішити для себе. А ще, я не зможу відповісти на питання, це було спілкування, скажімо так, робоче чи особисте. Ці спогади безпосередньо стосуються сьогоднішньої теми.
Блаженніший Митрополит Володимир – це людина комунікації. Людина місіонерства та проповіді. Вперше я його почув у 1993 році, коли був студентом філософського факультету КНУ. Ми втрьох з друзями прийшли на Трійцю до Лаври. Один наш товариш вчив білети з філософії на оглядовому майданчику за Трапезним храмом. Другий малював, і тільки в день смерті Блаженнішого я зрозумів, що у мене є малюнок місця, де буде похований Блаженніший Митрополит Володимир, написаний в той момент, коли я вперше слухав його проповідь. Та його проповідь мене вразила, бо була вона зрозуміла і мені, студенту, і, вважаю, професору, і простій бабусі, яка стояла поруч зі мною в переповненому храмі. Я не буду переповідати цю проповідь, я просто ділюся враженнями.
З іншого боку, саме в епоху Блаженнішого Митрополита Володимира, Церква намагалася розвивати комунікативні, інформаційні проекти і користуватися цими технологіями, тому показово, що саме інтернет-сайт нашої Церкви був першим православним інтернет-ресурсом в країні. І сталося це у березні 1998 року, після того, як Предстоятель особисто прочитав усі матеріали цієї «інтернет-книги про УПЦ для всього світу» та благословив її запуск.
І на завершення хочеться пригадати, як під час проголошення Святогірського монастиря на Донбасі Лаврою, Блаженніший Митрополит зупинив Хресну ходу, щоб підійти до преси. Було достатньо підійти і просто сказати на вухо: «Ваше Блаженство, камери ліворуч». І зупинилася хресна хода. Митрополит, розуміючи ту роботу журналістів, яким потрібно робити сюжети, в яких немає ще години чи півтори на продовження спостереження за богослужінням, спокійно підійшов до камер, дав 2 хвилини коментаря, і Хресна хода продовжилась.

А зараз я повертаюся до своєї теми, яка звучить таким чином: «Християнська спільнота і спілкування в добу розвитку комунікативних технологій». Так сталося, що спочатку була задекларована назва російською мовою «Христианская община и общение в век развития коммуникативных технологий», і це дало мені можливість, форматуючи свою доповідь, звернути увагу на цікаву річ. Ми маємо два однокорінних слова: «община» і «общение». Тому, формулюючи назву українською, я свідомо обрав не «християнська громада і спілкування», а «християнська спільнота і спілкування», залишивши єдиний корінь. Але є ще третій термін – «комунікативні технології», «комунікація». Це також спілкування і спільнота. Тому можливий ще один варіант назви, який поєднав би терміни інакше: «Християнська комуна і спілкування в добу розвитку комунікативних технологій».  Але, на жаль, мені не вдалося ані в російському, ані в українському варіанті наочно поєднати усі три поняття: спільнота, спілкування і комунікація. Вони мали б бути однокорінними, бо є спорідненими сенсом. Але, якщо висловлюватися традиційно, то маємо: «християнська громада», «спілкування» і «комунікація». Але в глибині ми будемо намагатися ці всі речі наблизити один до одного та поєднати.
Почнемо з комунікації в християнській спільноті. Напевно, приклад першохристиянської комунікації – це Послання апостолів до християнських громад. Тобто, нічого нового, в тому, що ми використовуємо комунікаційні технології, на сьогоднішній день немає. Тому що апостол Павел саме за допомогою комунікації з громадами, зі спільнотами, фактично розбудовував Соборну Всесвітню Церкву і взагалі християнську спільноту. Але для нас важливо розуміти, що Послання – це спосіб комунікації, це не мета життя християнської спільноти. Це спосіб спілкування. І тут я б виокремив декілька способів (видів) спілкування. 

Головний – спілкування у Христі, це те, до чого ми прагнемо в Церкві і в християнській спільноті, спілкуватися з Христом і спілкуватися у Христі.
Другий вид спілкування – спілкування про Христа. Фактично, наукова діяльність, богословська діяльність, просвітницька діяльність, місіонерство, більшою мірою, це – спілкування про Христа.
І можна виокремити спілкування без Христа.
Нажаль, ми дуже багато бачимо навколо себе, в тому числі і в християнській спільноті, спілкування без Христа. І сучасні засоби комунікації дають нам можливість спілкуватися, але частіше, навіть церковні люди, навіть християни, спілкуються не про Христа, а без Христа. Але я б не протиставляв ці два види спілкування, навпаки, я б додав, що спілкування без Христа має вестися по-християнськи. В цьому – завдання християнина. Навіть про речі, не повязані з Христом, ми маємо говорити по-християнськи.
Ось, наприклад, сучасна політична ситуація в Україні, дала багато слів і висновків з вуст християн, де немає Христа, де немає християнського світогляду, де немає християнського сприйняття реальності. А навпаки, ми бачимо, коли навіть люди вдягнені у християнські одежі, насправді говорять, як політики, говорять як люди на вулиці. В українській мові є таке висловлювання, як базарні баби. І тому, напевно, навіть коли я сюди йшов, я свідомо не одягнув рясу, щоб не відволікати від контексту і сконцентрувати увагу саме на сенсі того, що говориться.

Якщо говорити про комунікацію, то багато років тому, якраз коли створювався перший сайт, була проведена перша міжнародна інтернет-конференція на тему, що таке інтернет, навіщо він потрібен. А декілька місяців тому ці тексти, у вигляді реферату, з’явилися в мережі. Було цікаво перечитати. Тоді була висловлена думка, яка по суті не змінилася з тих пір, але змінилися в ній акценти. Саме тоді було сказано, що засоби масової інформації є зоною місіонерської відповідальності Церкви, а засоби масової комунікації – це можливість реалізувати церковну Соборність. На сьогоднішній день, за ці майже 20 років, що минули з того часу, засоби масової інформації все більше й більше стають засобами комунікації. Можливо, навіть більше, ніж просто інформації. І ми переживаємо добу не лише розвитку гаджетів, а й можливостей, і соціальних мереж як нового способу комунікації. І Церква має використовувати ці комунікативні можливості для втілення в сучасному світі тих завдань, які ставляться перед Церквою Христом і Святими Апостолами.

Розглянемо два виміри Соборності (зовнішній і внутрішній): Соборність як Вселенськість (всесвітність), і Соборність як зустріч і єднання у Христі підчас Євхаристії, тобто повнота церковності в кожній євхаристичній громаді.
Можна розглядати Соборність у вселенському (всесвітньому) вимірі як зовнішню щодо церковної громади. Але комунікативний принцип діє як між громадами, так і в середині громади. Тому, розпочнемо не з найбільшого, а з найменшого, з християнської спільноти, з християнської громади. Я говорю про конкретну громаду, парафію, яка звершує свою Євхаристію чи в храмі, чи десь в іншому місці, як вже буває і в Києві. Наприклад, моя громада звершує Євхаристію в їдальні дитячого садочка. І в неділю ця їдальня дитячого садочка перетворюється на Трапезу Господню. А в будні дні, коли свято, то ми маємо закінчити богослужіння до 9 години, щоб дітки 3-6 років, які прийшли в дитячий садочок, мали можливість і причаститися, і не спізнитися зі сніданком. Так от, саме на прикладі цієї громади я хотів би поговорити про можливості комунікативних технологій  щодо спілкування всередині громади. Майже всі ми користуємося Facebook, і ця соціальна мережа  дає нам можливості комунікації і в середині громади. По-перше, можливість створити групу, і ця група може бути групою парафіян, і в цій групі може відбуватися спілкування. З іншого боку, на власній сторінці Facebook, коли друзів дуже багато, їх можна об’єднувати у списки за певними атрибутами, один з яких може бути «парафія». Таким чином, ми можемо отримати окрему стрічку Facebook-новин від парафіян. Це не обовязково новини про релігійне життя, але це поле для спілкування і поле для пізнання один одного в різних аспектах життя. Я впевнений, що як першохристиянська громада (спільнота), так і сьогоднішня християнська спільнота (парафія) базується на спілкуванні. Не лише спілкуванні довкола Євхаристичної чаші, але і спілкуванні звичайному, людському. І цьому допомагає не лише та кава, яку ми п’ємо після богослужіння, але і в тому числі спілкування за допомогою сучасних комунікативних технологій (наприклад, соціальних мереж).
З іншого боку, можна створити Facebоok-подію для парафіян. Наприклад, через те, що у нас не звичайна парафія, у нас буде два храмових свята. День святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері іх Софії цього року буде у вівторок. Одна група парафіян, це люди, які приходять у неділю, інша група людей, це батьки і діти, які ходять до садочка. Так от, щоб повідомити своїх парафіян, що для «недільної» громади літургія храмового свята буде у неділю, і ми її присвятимо не лише воскресному дню, а й святим мученицям, покровителькам нашої громади. А для батьків та дітей храмове свято буде в той день, який нам дає церковний календар. Щоб повідомити про це тих, хто не був на службі минулої неділі, я стоврив event у Facebook і запросив своїх парафіян.
Інша річ, про яку хотілося б поговорити, це досвід молитовної групи, яка організовується також за допомогою інструментів того ж самого Facebook. Понад 10 років ми з моїми друзями кожен Великий піст читаємо Псалтир за згодою. Ця традиція дуже сподобалася нашим парафіянам, серед яких людей, воцерковлених з дитинства, не дуже багато. Але багато тих, хто користується соціальними мережами. Тому, для координації читання Псалтирі ми використовуємо Facebook-спільноту, і в цій спільноті кожен може написати своє додаткове молитовне прохання, слідкувати за графіком читань та отримати відповідь на запитання.
Так само, коли почалися події в Україні, віруючі почали гуртувалися у молитовні спільноти за допомогою соціальних мереж, де об’єднувалися в молитві за мир в Україні, де можна знайти тексти молитовні. І це приклад того, як допомагають молитовному спілкуванню сучасні комунікативні технології.
З іншого боку, загальновідомо, що найпоширеніший гаджет і комунікатор – це телефон, а не комп’ютер. У декілька разів у світі більше телефонів, ніж планшетів, ноутбуків чи стаціонарних комп’ютерів разом взятих. І я знаю священиків, навіть поважного віку, які використовують смс-розсилки для своїх знайомих і парафіян з цитатами та нагадуваннями про свята.
Напевно, це тільки архієреї продовжують особисто підписувати пасхальні і різдвяні вітання один одному на паперових носіях. А я вже багато років вітаю всіх виключно за допомогою електронних засобів комунікації. Смс-вітання та смс-відповіді на привітання – це для мене на сьогоднішній день найбільш реальний спосіб привітати зі святами. Так само, все частіше за допомогою смс просять про молитву, або повідомляють про час народжувати дитину, чи про те, що людина в скруті і їй потрібна підтримка, та в інших життєвих ситуаціях, коли християнам потрібен обмін інформацією. Нещодавно ми були на перегляді фільму «Небеса реальні», який розчулює. І там було показано, як громада дуже швидко об’єдналася в молитві за допомогою сучасної комунікації. Що було далі, ті, хто бачив фільм, знають.
Сучасна комунікація потрібна і на рівні православної спільноти в цілому. Два роки, ще в рамках Інформаційно-просвітницького відділу, ми започаткували новий проект. Це портал church.ua, де ми намагалися зробити таким чином, щоб у кожного церковного об’єкта в реальності був один об’єкт віртуальної реальності. І всі об’єкти мають бути об’єднані в єдину мережу. Якщо є парафія, в неї має бути сайт, на відповідній інтернет-платформі. Є сайти кожного монастиря, вони вже створені, кожної єпархії, кожного Кафедрального собору, кожного Синодального відділу. Так само ми прив’язувалися до об’єктів-людей. Наприклад, в цій системі є сайти кожного архієрея. До того ж, нашою метою була створити не лише сайти об’єктів, а й сайтидіяльності. На сьогоднішній день ще до цього не дійшло, але сподіваємося, що люди, яким ми передаємо управління цими ресурсами, використають закладену можливість. Там все «прив’язано» до Google Maps. З одного боку, дуже просто прив’язувати об’єкти, монастир чи Кафедральний собор, але не так  просто прив’язувати діяльність. Але діяльність звершується в об’єктах. Коли людина заходить на сайт Церкви, їй дуже важко розібратися в нашій ієрархії, їй потрібно вирішити свою проблему. Якщо це проблема, пов’язана з допомогою, людині потрібна карта благодійності. Якщо це проблема, пов’язана з вихованням дітей, чи релігійною освітою чи іншими церковними служіннями, їх так само можна втілити у цій мережі сайтів.
Наша ідея в тому, що та павутина, яка існує в віртуалі, має відповідти тій мережі, яку складає Церква в реальності. Церква задовго до появи інтернету створена за мережевим принципом. Тому можна сказати, що інтернет створений за принципом соборності, бо надає можливість доєднатися до цілого в будь-якому вузлі мережі і, одночасно, інтернет – це мережа в цілому.
Успенські читання – це також приклад комунікації на рівні християнської спільноти в цілому. Сподіваюся, що за допомогою тієї камери, цього мікрофона, цього ноутбука та інших гаджетів те, що ми тут говоримо, не тільки лунає під цими прекрасними склепіннями, а є доступним і в усьому християнському світі, де кордони чи стіни не доходять до самого неба.
Так само дуже важливий момент сучасної комунікації християнської спільноти з секулярним або з нехристиянським світом. І це також важлива річ, в якій є і просвітницька складова, є інформаційна складова, і необхідність відповідати на виклики сьогодення.
Те, чим я займався до недавнього часу, це були, більшою мірою, відповіді на виклики сучасності, особливо у ці останні місяці, коли щодня щось відбувалося і всі хотіли почути коментар від Церкви. Був високий рівень політизації, але я намагався все робити, щоб це все одно було просвітництво, проповідь, а не просто поради політикам чи державним діячам, чи просто людям, свідомість яких заповнена політичними питаннями. Не випадково, той відділ, який я очолював, називався Інформаційно-Просвітницький. Я завжди вважав, що кожна інформація – це привід для проповіді,для просвітництва і це можливість, відповідаючи на будь-які питання, говорити про Христа. І все, що я маю говорити про події, які відбуваються в реальному світі – це намагання пояснити їх з точки зору Євангелія. І лише тоді це має сенс в устах Церкви чи церковного спікера, коли це розповідь і нагадування про Христа і Євангеліє, про християнські чесноти і про Божі заповіді. Тому призначення мене головою виключно Просвітницького відділу нашої Церкви я сприймаю як Божий промисел та нагадування мені, що все ж таки головним є проповідь, і не завжди треба спускатися на рівень щоденної відповіді на безліч питань, які дуже важко прив’язати до вічності.

Я почав про це говорити, щоб нагадати нам всім про суть, про сенс, про мету комунікації. Метою комунікації є Христос, бо спілкування з Христом і у Христі – це є головним завданням християнської спільноти і в цілому, і християнської громади в будь-якому  місці.
Тут виникає таке риторичне запитання. Ми всі пам’ятаємо, що «Там де двоє чи троє зібрані в Ім’я Моє, там і Я серед них». Так от питання: Чи є Христос у Facebook? Чи є Христос в Інтернеті? Перше, що мені хотілося відповісти – ні. Але, поміркувавши, я готовий сказати – так.
Христос присутній і в соціальних мережах. Як Боже Слово та Божа Премудрість. Бо навіть у звичайному спілкуванні, де ми збираємось і говоримо про Христа, ми віримо, що він десь поруч з нами.
Але як Життя і Тіло Христове, знайти Христа в Facebook чи в Інтернеті неможливо. І тут ми повертаємося до Євхаристичного спілкування, того головного спілкування з Христом та у Христі, яке здійснюється під час кожної Божественної Літургії, підчас Євхаристії, підчас Причастя і Співпричастя.
Тому, мені здається, що завжди, як за часів апостола Павла, так і сьогодні, завдання церковної комунікації (спілкування) – через комунікацію (спілкування) без Христа і про Христа, рухатися до євхаристичної комунікації (спілкування) з Христом і у Христі між собою.