субота, 28 березня 2020 р.

Великдень-online. частина 2.

Частина друга:  Пасха і пасочки

Багато років поспіль під час передпасхальних ефірів і інтерв’ю я цитую богослужбову книгу, за якою звершується богослужіння Великодня, де перед освяченням пасхальних приношень, написано: «Нехай знають всі, що ані м’ясо, ані яйця, ані сир - не є Пасха. Пасха - це сам Христос. І тільки той, хто причащається, істинну вкушає Пасху».
Але цього року цей текст потребує додаткових пояснень.



Як бути з освяченням пасхальних кошиків на Великдень?

З освяченням пасхальних кошиків, наповнених пасочками, писанками, крашенками, салом і ковбасою, жодних проблем. Якщо зазирнути в ті самі богослужбові книжки, то ми не знайдемо жодної рекомендації щодо окроплення їжі святою водою. Це виключно наша, слов’янська традиція, якої у греків, наприклад, не існує. Я це знав ще 25 років тому, коли служив свою першу Пасху як священик. Але, коли вийшов до людей і подивився їм в очі, то зрозумів, що вони не сприймуть моїх богословських аргументів, бо чекають радості від христосування і окроплення. І я їм цю радість подарував.
Але цього року якраз прийшов час пояснити, що паска - це не Пасха, а «освячення» пасок не те саме, коли ми освячуємо, наприклад, ікони, ризи чи святе причастя. Молитва, яку ми читаємо після закінчення пасхального богослужіння, це скоріше офіційне оголошення про закінчення посту і дозвіл-благословення їсти не пісне і починати святкувати.
Тому пасхальний кошик, або стіл, може перехрестити і, якщо є бажання, окропити святою водою, хтось з родини, а не обов’язково священик.
Так само в парафії можна організувати не масове, а індивідуальне освячення великодніх кошиків. І я впевнений, що священики зможуть це зробити.



Як причащатися на Пасху під час пандемії?

Багато років я пропагував і запрошував до причатя всіх вірних під час Великодньої літургії. Саме про це говорить і святитель Іван Золотоуст у своєму слові, яке вже понад тисячу років читається на Великдень в кожному православному храмі замість проповіді. «І перші, і останні.., багаті і бідні.., хто постував і хто не постував.., насолоджуйтеся всі.., тож ніхто хай не піде голодним». Масово причащатися на Великдень вже стало традицією по всій Україні. І це питання більш важливе з богословської і церковної точки зору, ніж «освячення» кошиків.
Але й тут є варіанти діяти у відповідності до віри і до настанов МОЗ.
І, якщо раніше, вірні приходили до священика в храм, то, можливо, тепер прийшов час, коли священик з пасхальними дарами (святим причастям) може відвідати своїх вірних. Або, якщо дозволить ситуація, після того, як вірні переглянуть онлайн-трансляцію великоднього богослужіння, вони з дотриманням «соціальної дистанції» і з виконанням усіх рекомендацій священноначалля і МОЗ, зможуть в індивідуальному порядку протягом пасхального дня прийти до храму, щоб причаститися. А розговіння і великодній стіл трошки почекають.
А ще ця ситуація ставить перед нами більш глибинне питання: Що є центром нашого церковного життя: Христос чи причастя? 
Бо коли богослужебні вказівки говорять, що паски - не є Пасха і що, тільки той, хто причащається, істинну вкушає Пасху, вони намагаються пояснити, що літургія і причастя є набагато важливішими ніж великоднє застілля і «освячені» пасочки. Вислів «Пасха - це сам Христос» - глибший, ніж констатація факту, про те, що Христос є в причасті і Його немає у великодньому кошику. 
Христос більший за своє євхаристичне Тіло і Кров - святе причастя. Христос - це Боже Слово і Божа Премудрість, з якою ми зустрічаємося і якою ми наповнюємося, читаючи Святе Письмо. Христос - це Син Божий, який постраждав заради нашого спасіння і чиє Воскресіння з мертвих ми святкуємо на Великдень.

Великдень-online. Частина перша: Чи можливе онлайн богослужіння

Далі буде...

пʼятниця, 27 березня 2020 р.

Великдень-online. частина 1

Частина перша:  Чи можливе онлайн-богослужіння

От ми і дожили до часів, коли більшість християн будуть молитися під час пасхального богослужіння онлайн, а не в храмах. І це не завдяки тотальній діджиталізації чи церковним реформам, а через карантин і самоізоляцію, пов’язану з пандемією коронавірусу. Технології в цій ситуації якраз допомогають нам і Великдень відсвяткувати, і небезпечної зарази не підхопити. І сьогодні, можливо вперше, більшість воцерковлених людей будуть вдячними цифровим технологіям за можливость онлайн-трансляцій і наявність соціальних мереж.

Але і в журналістів, і в парафіян, і в мене самого виникають запитання і постають питання, що потребують пошуку відповідей і нестандартних рішень, особливо враховуючи, що Великдень цьогоріч буде незвичним. 



Чи можливе, взагалі, богослужіння онлайн?

По-перше, до онлайн-богослужінь справа ще не дійшла, бо насправді богослужіння відбувається в реальності, в реальному храмі чи монастирі і звершує його реальний єпископ чи священик. В онлайні відбувається трансляція богослужіння. І, якраз завдяки онлайну - трансляції в реальному часі - вірні, які сьогодні не можуть через карантин бути присутніми в храмі, мають можливість в реальному часі долучитися до спільної молитви дистанційно.
І в такому форматі немає нічого радикально нового. Як тільки з’явилося радіо, одразу розпочалися радіотрансляції богослужінь. Як тільки з’явилася можливість прямого ефіру на телебаченні, одразу розпочалися прямі включення і телевізійні трансляції богослужінь. 
Єдине, що дійсно відрізняє цьогорічний Великдень, так це те, що тепер більшість буде споглядати за богослужінням на відстані за допомогою телевізійних, радіо і інтернет-трансляцій і храми не будуть переповнені людьми.

Звісно, може виникнути запитання: чи є реальним наше зібрання, коли ми не зібрані в одному місці і не можемо доторкнутися один до одного?
Можно відповісти запитанням на запитання: А чи є реальними онлайн-уроки, завдяки яким наші діти сьогодні продовжують навчання в школі? І чи є реальним наше онлайн-спілкування з батьками, дітьми, родичами і друзями, які від нас за сотні чи тисячі кілометрів?
Але є й більш богословські аналогії щодо реальності богослужіння в режимі онлайн. По-перше, всі ми віримо в те, що для Бога немає ані простору, ані часу. По-друге, ми віримо в те, що складаємо єдину Церкву не тільки з тими, хто живе з нами в одному просторі і часі, але й з ангелами і з усіма християнами, що жили колись, а зараз живуть у вічності. То чому б нам не повірити, що слова Христа: «де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там і Я посеред них» (Мф. 18:20) можуть стосуватися не лише тих, хто зібрався в одному приміщення чи у вічності, але й тих, хто заради спільного читання Святого Письма чи спільної молитви збирається у Facebook або біля екранів телевізорів.

Наскільки онлайн-богослужіння порушують встановлений порядок і традиції Великодня?

На перший погляд здається, що цьогорічний Великдень буде незвичайним і традиційний порядок свята руйнується.
Але важливо пригадати, що останнє святкування Пасхи Христом зі своїми апостолами напередодні Його страджань, смерти і Воскресіння, яке ми-християни вважаємо нашою Пасхою, відбувалося у вимушено незвичний спосіб. Таємна вечеря, що по суті була пасхальним седером, відбулася на декілька днів раніше, за закритими дверима і була доповнена діями і словами Христа, які перетворили старозавітний Песах на новозавітну Трапезу Господню (літургію), яка і є головним богослужінням Великодня - християнської Пасхи. 
Потім християни збиралися для звершення Трапези Господньої по домівках, а в часи гонінь у найменш пристосованих для цього, але безпечних для зібрань, підземних цвинтарях-катакомбах. Саме від таких нетрадиційних дій з’явилося багато літургічних традицій.
Потім був період, коли християни з катакомб і почали звершувати літургії у публічному просторі візантійських базилік. Таким чином з’явилася традиція будувати храми як базиліки і сьогодні мало хто пам’ятає про нехристиянське походження цього терміну і організації простору.
Можна пригадати і недалекі від нас часи радянського атеїзму, коли віруючі, які не бажали співпрацювати з безбожною владою, створювали нові традиції, нові форми і формати зібрань і богослужінь. А біля тих храмів, які залишалися відкритими, на Великдень чатували міліціянти і комсомольці. Це було всього 30 років тому.

Все це я згадав для того, щоб пояснити, що не форма богослужіння, а його суть є головним для християн. Форми богослужінь змінювалися у відповідності до умов, в яких перебували спільноти християн, але суть богослужіння як зібрання довкола Христа і у Христі, залишалася незмінною від апостолів і до часів коронавірусу.

Цей принцип був описаний самим Христом, який сказав: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи, тому Син людськи є володарем і суботи» (Мк. 2:27-28).

А це означає, що ми можемо змінювати і встановлювати форму святкування Великодня у відповідності до реалій, при цьому незмінним залишається те, що ми святкуємо - Світле Христове Воскресіння!



пʼятниця, 20 березня 2020 р.

Карантин і «комплекс пророка Йони»


Ситуація, в якій сьогодні опиняються ті, хто закликає до дотримання жорсткого карантину і усіх правил самоізоляції, нагадує мені біблійну історію про пророка Йону. Щоб зрозуміти про що я, можна прочитати книгу Йони, яка складається всього з 4 глав і займає 2 сторінки в Біблії.

Бог посилає Йону до міста Ніневії повідомити про гнів Божий і знищення всіх жителів. Йона намагається втекти, бо, як потім з’ясується, добре розуміє, що Бог може змінити гнів на милість і відмовитися від вже оголошеної кари. І як тоді виглядатиме Йона, що ту Божу кару провіщав? Чи не стане він посміховиськом або чи не буде покараний ніневитянами за розповсюдження паніки? Напевно, саме так мислив Йона, коли тікав від покладеної на нього місії.
Я не буду тут переказувати істрію з бурею і великою рибою, щоб не відволікатися на суперечку, чи таке взагалі можливо. Скажу лише, що Йоні не вдалося втекти від покладеної на нього місії і він таки сповістив жителів міста про небезпеку. Як не дивно, жителі і влада повірили Йоні і вжили адекватних заходів, які, до речі, дуже схожі на протиепідемічні. В результаті знищення міста і загибелі жителів не відбулося.
І це дуже засмутило Йону. Бо як жити після втрати репутації?!…

Я б назвав це «комплексом пророка Йони», хоча впевнений, що у психологів є більш сучасні назви для такого стану.

Місяць тому подібно до Йони себе почували вчені і медики, які радили владі терміново вжити відповідних заходів. Влада повірила вченим і почала діяти. Але ефективність заходів тепер залежить від того, чи повірять в них люди і чи виконуватимуть вони приписи. Якщо повірять і виконають, епідемії може не статися і тепер вже влада опиниться на місці Йони. Додайте до ситуації ще й неминучу економічну кризу, щоб зрозуміти, що навряд чи більшість буде вдячною за порятунок.

А тепер в ситуації Йони опиняються Церкви, особливо ті, що є в Україні найбільшими. Щоб запобігти розповсюдженню коронавірусу вони мають повірити вченим і владі та закликати вірних (особливо літніх) не приходити до храмів та змінити цьогорічний формат богослужінь Великого посту (сповідь, причастя, соборування тощо) і святкування Великодня.
Але дехто більше боїться втратити репутацію традиціоналіста-консерватора і провозвісника Божих покарань, ніж допомогти Богові змінити гнів на милість, а лікарям і владі запобігти загибелі тисяч наших співгромадян. 


P.S. До речі історія про пророка Йону є і в Корані. Там його звуть Юнус.

пʼятниця, 6 березня 2020 р.

Церква і коронавірус

Все частіше запитують: А що буде Церква робити з епідемією коронавірусу? І як Церква планує убезпечити своїх вірних від можливості зараження під час спільної молитви, причастя, цілування ікон та хреста тощо?

По-перше, Церква буде робити те, що і робить завжди, - молитися і піклуватися про людей: здорових і хворих.

По-друге, не треба плутати Церкву, яку іноді образно називають «лікарнею для душі» зі справжньою лікарнею, де лікують тіло і вірусні інфекції. А це означає, що Церква щодо інфекційних небезпек буде виконувати та поширювати ті настанови, які даватимуть фахівці. 
Звичайно, знайдуться й ті, хто буде закликати не коритися таким настановам і нічого не боятися, бо «з нами Бог». Хоч, я і не впевнений, що Бог чудодійно має обов’язково охороняти їх від вірусів, але щиро бажаю, щоб було «по вірі їхній». Але, якщо хоча б одна релігійна громада стане осередком розповсюдження хвороби, ситуація як в церквах, так і в суспільстві зміниться радикально. І Церква, як спільнота любові не тільки до Бога, але й до ближнього, має бути до цього готовою. 

Важливо розуміти, що не Церква збирає людей, а люди збираються в Церкву як зібрання вірних. А це означає, що той віруючий, який відчуває захворювання, має бігти не до церкви, а до лікарні. Саме відповідальність вірних не тільки за власне, але й за здоров’я своїх братів і сестер по вірі має уберегти наші спільноти від того, щоб бути осередками розповсюдження захворювання. Для того, щоб помолитися за своє здоров’я не обов’язково наражати на небезпеку захворіти інших парафіян та священиків. А для того, щоб за вас молилася ваша церковна спільнота є безліч способів попросити про це дистанційно за допомогою телефону або інтернету (наприклад, в нашій Громаді для цього існує спеціальний чат і група у Facebook).
Але відповідальність лежить і на священноначаллі Церкві і духовенстві. Саме від духовенства держава і люди очікують зрозумілих і адекватних порад і дій. А це означає, що час згадати про лікарняне капеланське служіння. В церкві достатньо священиків, які мають багаторічний досвід служіння в лікарнях, в т.ч. і інфікційних. Їх досвід має бути узагальнений і розповсюджений серед парафіяльного духовенства. І, якщо запропонувати парафіянам утриматися від цілувань один одного, руки священика, ікон чи хреста, не є проблемою, головним питанням буде те, яким чином причащати вірних. Ситуація ускладнюється тим, що у нас тільки що розпочався Великий піст, а це традиційно час масових сповідей і причастя. А причащаємося ми, православні, традиційно з однієї Чаші. Тому це питання потребуватиме спільного опрацювання фахівцями з літургіки і лікарняного служіння. В мене, як у священика, який виріс на літургічному богослів’ї і має досвід 25 років служіння, звичайно є власне бачення і пропозиції, але це для окремої публікації.

А ще Церква має піклуватися не тільки про безпеку зібрань на своїй території, але й про заповідане Христом жертовне служіння ближньому. Саме християни мають бути «добрими самарянами» як для тих, хто захворіє, так і для тих, хто потерпатиме від проблем, які виникатимуть у разі пандемії. Саме християни мають показати, що вони не бояться ані смерті, ані смертоносних вірусів. Але не заради того, щоб героїчно померти, а для того щоб перемогти смерть заради життя. 
А це можливо лише у разі поєднання віри і відповідальності, молитви і дії, зусиль волонтерів-християн і професійних лікарів-епідеміологів. 

І не панікуємо. По-перше, на сьогодні ми маємо лише епідеміологічні загрози підсилені інтересом медіа до цієї теми, а не світову пандемію. А, по-друге, паніка ще нікому не допомогала.

вівторок, 4 лютого 2020 р.

Православні церкви України: стабільно нерозв’язаний конфлікт

Кожного разу протягом ХХ століття, коли Україна проголошувала свою незалежність, або хоча б послабляла владу Москви, на наших землях виникав рух за церковну автокефалію і проголошувалася Українська автокефальна православна церква. Але

Московський патріархат нікуди не зникне

Московський патріархат в Україні, починаючи з 1658 року, існує за будь-якої влади. Навіть тієї, що знаходиться у стані війни з Московською державою, яка лише змінює назви - Московське царство, Російська імперія, Радянський союз, Російська федерація. Московський патріархат в Україні існував навіть за часів нациської окупації.

А от коли територія України переходить під повний контроль Московської держави, незалежні від Московського патріархату інституції знищувалися повністю. Так було з Українською автокефальною православною церквою у 1927 році. Так було з УАПЦ у 1944 році, а також з Українською греко-католицькою церквою у 1946 році. До речі, Московський патріархат до цих пір не засудив дії радянської влади щодо повної ліквідації УГКЦ, репресій щодо її єпископату і духовенства, та не збирається перепрошувати за власну співучасть у цьому та багатьох інших злочинах. 

Тому немає нічого дивного, що за непідконтрольної Москві української влади, сьогодні в Україні існують паралельно і в єдиному правовому полі і Православна церква України і Московський патріархат. Не тільки минула українська влада, яка симпатизувала і допомагала в створенні ПЦУ, але й керівництво ПЦУ, і всі експерти-релігієзнавці, однозначно говорили, що має бути забезпечене право релігійних громад як змінювати юрисдикцію, так і залишатися в Московському патріархаті. Всі мають бути рівними перед законом і право на свободу совісті і віросповідання має бути забезпечено.

Але, так само очевидним для нас є, що у разі повної окупації України новою Російською імперією, яка відроджується на наших очах, ні про яку свободу совісті, віросповідання чи можливості вільно обирати собі релігійний центр підпорядкування, для нас, вірних ПЦУ, не йтиметься. Подивіться на те, як ліквідовуються парафії і структури Київського патріархату і Греко-католицької церкви в окупованому Криму і на окупованій частині Донбасу. А ще згадайте історію Свідків Єгови і мусульман Хізб ут-Тахрір.

Я не буду переповідати історію і хронологію подій чергового відродження автокефального руху і вперше в історії нашої Церкви підтвердження Томосом Константинопольського Патріархату її автокефалії. Все це відбувалося і відбувається на наших очах протягом останніх 30 років (1989-2019).

Скажу лише важливе. Від самого початку і до сьогодні Московський патріархат і Російська держава жорстко протистоять цьому процесові як в Україні, так і по світу. Застосовуються не тільки церковні, але й дипломатичні, економічні, політичні і навіть військові методи, щоб заблокувати або загальмувати цей процес.

Релігійний тоталізатор

Сьогодні більшість православних в Україні зосередилися на кількості переходів громад і протидії цим переходам. Мені це нагадує спортивні змагання, де всі слідкують за рахунком. Але, на відміну від спорту, у кожного власні правила, власний рахунок на власному табло і жодного бажання fair play.

ПЦУ сьогодні говорить, що до неї перейшли понад 500 громад Московського патріархату. Московський патріархат говорить, що таких громад не більше 50 і не визнає ані данних, які публікуються в медіа, ані данних департаменту у справах рілігій при Міністерстві культури, який займається державною статистикою. Нажаль, проблема цієї статистики в тому, що держава фіксує лише кількість зареєстрованих чи перереєстрованих статутів, а не кількість реальних громад. І зовсім не фіксує кількість вірян чи настрої в суспільстві. 
Згідно статистики (нажаль, ще не опубліковані дані за 2019 рік), Московський патріархат має понад 12 000 зареєстрованих релігійних громад, а Православна Церква України, якщо зробити суму парафій колишнього Київського патріархату, УАПЦ і дані про переходи за версією журналістів - понад 7 000 парафій.

Натомість, соціологія дає зовсім іншу картину. Згідно даних Центра Разумкова, який протягом 20 років мониторить ситуацію в сфері церковно-державних відносин і релігійну самоідентифікацію українців, в середовищі українців, які вважають себе православними, є неухильна динаміка щодо зменшення тих, хто вважає себе вірним Московського патріархату і збільшення тих, хто вважає себе вірним Київського патріархату. Але протягом 20 років третина православних стабільно ідентифікувала себе як «просто православні».
Картина змінилася минулого року, напередодні отримання Томосу Православною Церквою України. Опитування 2018 року, вперше за всю історію показало, що віруючих однієї з православних конфесій більше ніж «просто православних». Вірними УПЦ КП наприкінці 2018 року себе вважали 42,6% православних українців, 34,8% традиційно вважали себе «просто православними» і лише 19,1% - вірними УПЦ МП. І це був аванс довіри до процесу об’єднання українських православних церков, двигуном якого був колишній Київський патріархат.
Але, що ми бачимо через рік?
Оприлюденене восени 2019 нове соціологічне дослідження Центра Разумкова показує, що українці, які вважають себе православними, вже не на третину, а майже на половину ідентифікують себе як «просто православні». Всього за рік, їх кількість зросла майже на 12% - аж до 46,6%. При цьому Московський патріархат втратив лише трохи меньш ніж 3% своїх симпатиків і його вірними серед православних українців себе вважають 16,3%. Вірними новоствореної ПЦУ себе вважають 20,3%, а до УПЦ КП себе ще відносять 11,9%. Але, якщо навіть просто скласти до купи ці цифри, вийде всього 32,2%, а це значить, що надії 14,4% православних українців щодо новоствореної Церкви протягом року не виправдалися. 
Але, все одно за соціологією серед українців вірними автокефальної помісної церкви себе вважають вдвічи більше ніж вірними Московського патріархату. Тобто дані соціологічних досліджень дзеркально протилежні щодо даних державної статистики реєстрації статутів. Аналіз причин таких результатів - це окрема тема для обговорення і ми у Відкритому православному університеті обговорювали її з представниками органів влади, соціологами, філософами-релігієзнавцями і представниками церков.

Сьогодення і перспективи Православних церков в Україні

Якщо говорити про ситуацію між православними в Україні сьогодні, то її краще характеризувати як стабільну, ніж як конфліктну. Стабільно невирішену, я б сказав.
Якщо ж ми, все ж таки, використовуємо термін «конфлікт», то це стабільно нерозв’язаний конфлікт (такі конфлікти ще називають «замороженими»).
А якщо ми можемо говорити про стабільну, хоч і конфліктогенну, ситуацію, то можемо вже й розпочинати діалог, щодо її покращення чи навіть розв’язання.
Саме тому я буду говорити про позитиви, небезпеки і перспективи для обох сторін.

Почну з Московського патріархату в Україні.

Завдяки внутрішній мобілізації і зовнішній допомозі Московський патріархат в Україні зберіг стабільність своєї структури. Утримав за собою абсолютну більшість свого єпископату, духовенства, храмів і всі монастирі.
Можливо, це ще й тому, що жодних справжніх «гонінь» на Московський патріархат в Україні, як про це говорить російська пропаганда, і не було.
Більш того, Московський патріархат мав можливість використовувати і використовує усі можливості демократичного устрою української держави і її, хоч і не досконалої, але існуючої політичної і правової системи, для захисту своїх інтересів і прав.
Небезпекою є те, що внутрішня стабільність досягаєтся завдяки демонізації інших конфесій і української держави, а також використанням у медіа і соціальних мережах, які направлені на внутрішньоцерковну аудиторію, маніпулятивних пропагандистських інформаційних текхнологій. Нажаль, виробництво і розповсюдження fake-news стало нормою для інформаційних структур створених і афільованих з МП. Я вже не кажу про відсутність заповіданої Христом любові і свідоме розпалювання ворожнечі в серцях своїх вірних.

Але, зважаючи на те, що нова влада в Україні, сьогодні декларує «рівновіддалене» ставлення до різних церков і конфесій, а очільники держави є людьми публічно нерелігійними, Московський патріархат може перестати мислити себе у «оточеній ворогами фортеці» і це дає надію на відновлення діалогу між православними юрисдикціями в Україні, а потім і між Москвою і Константинополем в православному світі.

Нажаль, цьому заважатиме агресивна неоімперська політика Росії, яка в т.ч. і вустами свого Патріарха (а не тільки політичного керівництва країни) заперечує право українців мати власну державу і визначати її зовнішньополітичний вектор розвитку, називатися окремим народом і мати власну, незалежну від МП церкву.
Нажаль, відновленню діалогу і розв’язанню конфлікту в дусі любові і справедливості заважає і ідеологія релігійного ексклюзивізму, яку сповідує керівництво МП в Україні, відмовляючись не тільки від діалогу з ПЦУ і греко-католиками, але й згортаючи і ставлячи під сумнів міжконфесійний екуменічний діалог як такий.

Саме тут я хочу перейти до сьогодення і перспектив Православної Церкви України.

ПЦУ є церквою яка виходить з ізоляції, з гетто, де її довгий час утримував Московський патріархат. 
І це стосується не тільки зв’язків з іншими помісними Православними Церквами, але й більш широкого загальнохристиянського екуменічного діалогу.

Досить показово, що у нещодавно створеній Синодом ПЦУ Комісії з міжхристиянських зв’язків більшість складають люди, які вийшли з Московського патріархату і багато років займалися екуменічною діяльністю.
Якщо говорити про проблеми Православної Церкви України, то здебільшого це проблеми росту і становлення нової структури. Перш за все її центрального апарату управління. Проблема в тому, що основу ПЦУ склав Київський патріархат і його адміністративні структури. 
Коли я ближче і уважні придивився, то зрозумів, що патріарх Філарет розбудовував Київський патріархат за зразками Московської патріархії зразка «до 1990 року», коли він був в ній однією з ключових фігур і кандидатом на Патріаршество.
Саме тому, я бачу більше позитиву в тій кризі, яка виникла всередині ПЦУ навесні 2019 року, коли 92-річний патріарх Філарет відмовився від того, щоб бути «почесним патріархом», спробував «відкликати» свій підпис під документами Собору, який створив ПЦУ, робить заяви про «недостатню» автокефалію ПЦУ і хоче відновити Київський патріархат. З усього єпископату ПЦУ Філарета підтримали лише 2 єпископи колишнього Київського патріархату, які є громадянами РФ, і близько 10 парафій по всій Україні. 
Керівництво ПЦУ не вживає до «почесного патріарха», як його продовжують називати, жодних заборон. Навпаки, було підтверджене його пожиттєве право служити у Володимирському соборі Києва і використовувати резиденцію Київської патріархії. У відповідь Філарет розпочав висвячувати нових єпископів і робити гучні заяви в ЗМІ. 
Звичайно, це створює напруження і дискредитує ПЦУ, але, повторюся, я вбачаю в цьому позитивну складову, бо у нового Предстоятеля і його оточення є шанс вибудовувати інший тип церковного управління, позбавлений вад радянського авторитарного минулого, яке тепер асоціюється з патріархом Філаретом не тільки для тих, хто знав його як патріаршого екзарха України і митрополита Київського Московського патріархату.  

Також проблемою для Православної Церкви України є претензія на ексклюзивну українськість і на те, що в Україні має бути лише одна Православна Церква.
Це схоже на мантру «єдиної канонічної», від якої Московський патріархат не бажає відмовитися навіть після надання автокефалії і визнання ПЦУ Константинополем.

Ми маємо розплющити очі і побачити, що в Україні є дві юридично українські і канонічно православні Церкви-юрисдикції. Це реальність, яку мають прийняти і з якої мають виходити у баченні майбутнього обидві Церкви.
Взаємне визнання і відмова від політики «злиття і поглинання» є важливою передумовою для успішного діалогу і початку співпраці.

Головне завдання для міжцерковної співпраці

А найважливішою темою для реальної співпраці є припинення війни на Сході України і примирення між учасниками конфлікту, як в середині України, так і миротворення між Росією і Україною. Нам потрібен справедливий мир між народами і Церкви мають всі можливості бути миротворцями, які «синами Божими назвуться».

Якщо цього не відбудеться, Церкви будуть заручниками геополітичних і внутрішньополітичних процесів, і втрачатимуть довіру суспільства і вірних. А те що мої слова не є лише інтелектуальним припущенням, свідчать останні дані соціології про ставлення українців до віри і Церкви.

За даними Центру Разумкова кількість православних в Україні сягнула свого мінімуму з 2000 року, хоча це поки й абсолютна більшість серед інших - 66,9%.
Так само найменшою з 2010 року є кількість віруючих серед українців - 66%. І хоча вона також ще в рази є більшою ніж відсоток невіруючих, церкви мають звернути на це увагу. 
Особливо враховуючи, що Церква вже не є абсолютним лідером довіри в суспільстві, як це було протягом багатьох років. Згідно опитування їй довіряють 60,6% українців і це на 5% менше ніж у 2014 році. А за іншими опитуваннями Церква лише на 4-5 місці суспільної довіри після нового Президента, нового Парламенту, Збройних сил і волонтерів.
Так само зменшилася кількість українців, для яких Церква є моральним авторитетом. Суспільство розділилося майже навпіл. Моральним авторитетом вважають Церкву всього 43,2% українців, а не є вона авторитетом вже для 38,7% (при цьому 18,1% важко відповісти на це питання). Для порівняння: у 2013 році співвідношення було - 51,6% на 24,8%. 

Тому для Церков в Україні важливим є не тільки вирішення внутрішніх і міжконфесійних проблем, але й реальна участь у вирішенні проблем української держави і українського суспільства. З іншого боку, якщо Церкви не продемонструють позитивний результат вирішення власних проблем, ніхто не буде їх залучати до вирішення проблем держави і суспільства. А це шлях до маргіналізації Церкви і секулярізації суспільства.



понеділок, 23 грудня 2019 р.

Різдвяні Святки від 25/12 до 7/01

«Різдвяною» просвітою я займаюся вже багато років. 
Колись у 2010-му ми організовували перший в Києві різдвяний ярмарок на Майдані під гаслом «Від Миколая до Різдва». 
В той самий час з благословення Блаженнішого митрополита Володимира ми почали звершувати різдвяні літургії 25 грудня для працівників румунського посольства, бо у православних румун Різдво відзначають саме в цей день. 
З 2016-го, коли було створено Відкритий православний університет, ми почали проводити Open Christmas і це вже стало традицією. 
Головною нашою ідеєю було і є: не відмовляючись від власних традицій святкування Різдва 7 січня, наповнити різдвяними сенсами і новими традиціями 25 грудня, коли Різдво святкує світ (в т.ч. і більшість православних Церков світу), а також бути гостинними господарями для тих, у кого свято саме цього дня. 
У 2017-му рішенням Верховної Ради 25 грудня стало вихідним. 
А з отриманням Томосу для Православної Церкви України розпочалася нова історія незалежного самоврядування (суть автокефалії саме в цьому), в т.ч. і щодо 25 грудня. По-перше, з відкриттям в Києві ставропігії Константинопольського патріархату в Андріївській церкві автоматично різдвяне богослужіння буде звершуватися саме 25 грудня, бо Константинопольський патріархат живе за ново-юліанським календарем. По-друге, Православна Церква України устами Предстоятеля вже задекларувала свою відкритість до обговорення цього питання, але не планує поспішати і скоріше за все обере стратегію дозволити тим, хто бажає, святкувати 25 грудня, а тим, хто не бажає зміни календаря, святувати 7 січня. Такою позицією одразу скористалися православні в Луцьку, які звернулися до місцевого митрополита і отримали дозвіл на різдвяне богослужіння 25 грудня. Хоча для традиційної більшості українців, парафій і монастирів різдвяним днем залишається 7 січня. 
Але ми маємо одну важливу церковну традицію, за допомогою якої можемо по-справжньому об’єднати і ці дві дати, і дві традиції - сучасну і стародавню.
Я маю на увазі Різдвяні Святки - дні святкування Різдва, бо за традицією великі свята православні відзначають протягом декількох днів, а то і тижнів.
Традиційно Різдвяними Святками називається період від Різдва до Богоявлення - з 7 по 19 січня. Але чи відповідає це реальності? Особливо в містах, де вже 8-9 січня всі виходять на роботу і про релігію і традиції згадають лише 19-го, щоб посвятити води і зануритися до ополонки. А де ж Святки? Частково традиція залишається в середовищі семінаристів, родинах священиків і оточенні архієреїв. Але й тут після святкування архідиякона Стефана 9 січня, привітання архієрея у кафедральному соборі, святкове релігійне життя оживає хіба що на Василя 14-го, а потім 18-19 січня на Водохрещу-Богоявлення.
То, можливо, варто замислитися над тим, щоб перенести Різдвяні Святки на період з 24-25 грудня до 7-8 січня. Саме тут у всіх вихідні і канікули. Є можливість завітати в гості до друзів і відвідати родичів. Саме тут час співати різдвяні колядки і новорічні щедрівки, грати театралізовані вертепи і влаштовувати новорічні казкові карнавали. Бо в період між двома різдвяними днями й Новий рік виглядає як той, що черговий від Різдва Христового (або «нової (християнської) ери»).
Я очікую запитання: А як же піст, коли святкуємо? 
А хіба Святки (святі дні) - це коли їмо все без розбору і п’ємо не знаючи міри? Можливо, саме для нас, православних, буде більш благочестивішим святкувати і колядувати в піст, щоб зосередитися на вшануванні Христа і провести ці святі дні в святості і радості без штучного розігріву.
Плюс, спокійно і з любов’ю дивися на тих, хто не постує, пам’ятаючи слова апостола, що «їжа нас не наближає і не віддаляє від Бога», а також те, що, якщо «хтось їсть, нехай не зневажає, того, хто не їсть, а той, хто не їсть, нехай не засуджує, то, хто їсть».   
Тож давайте, врешті-решт, зрозуміємо, що святкуємо ми не дату, а подію. І Різдво у нас не католицьке, і не православне; не польське, і не українське; не за новим, і не за старим стилем, а РІЗДВО воно ХРИСТОВЕ. То чому б нам його не святкувати не тільки і 25 грудня, і 7 січня, але й весь період з 25 грудня по 7 січня.

Христос народився! Славімо Його!

четвер, 17 жовтня 2019 р.

Химерні тварини і химерні люди

Химерні тварини і химерні люди.
Саме такою є перспектива поєднання в одному ембріоні клітин тварини і людини, яке вже було здійснене в Китаї іспанськими вченими з американського університету (людина-мавпа) і в Японії (людина-миша) цьогоріч. 
І хоча законодавці намагаються стримувати цей процес, а вчені запевняють, що вони тільки починають вивчати можливість вирощувати людські органи для трансплантології, щось мені підказує, що стародавні міфи і казки, а також персонажи фантастики і фентезі, починаючи з Франкенштейна з романа Мері Шеллі (1818), доктора Моро з романа Герберта Веллса (1896), професора Преображенського і Шарікова з роману Михаїла Булгатова (1925) аж до героїв Marvel, можуть стати реальністю. 
Так само, як поступово реальністю стають кіборги (людина-машина) і штучний інтелект.
Та й від гететично-модифікованих організмів до генетично-модифікованих людей - один крок.

Тому, розуміючи, що юридичні заборони і церковні анафеми не здатні зупинити ці процеси, варто вже сьогодні розпочинати філософські і богословські діалоги щодо біоетичних проблем, пов’язаних з розвитком сучасної науки і технологій. Можливо, саме в діалозі і співпраці науковців, богословів і філософів без претензій і з повагою до аргуменів сторін, ми зможемо зробити майбутнє наших нащадків більш людяним, ніж його описують антиутопії і кіберпанк.