Верующий вольнодумец, или русский киевлянин

Сегодня день рождения Николая Бердяева (спасибо Константину Сигов за напоминание), религиозного и политического философа, которого принято считать русским философом. Я бы назвал его киевским русским и по происхождению и по духу свободы, которую он воспевал.

Родился Н. Бердяев в Обухове под Киевом, с детства жил в Киеве, учился в Киевском университете, где и был впервые арестован за участие в студенческих беспорядках и сослан в Россию, откуда после большевистской революции был выслан во Францию, где стал всемирноизвестным и умер.

Вот, что он пишет в своей философской автобиографии "Самопознание": "Наша семья, хотя и московского происхождение, принадлежала к аристократии юго-западного края, с очень западными влияниями, которые всегда были сильны в Киеве. Особенно семья моей матери была западного типа, с элементами польскими и французскими. В Киеве всегда чувствовалось общение с Западной Европой".

А на картинках мои любимые цитаты, во многом определяющие тот тип религиозности, который мы сегодня называем открытым православием. Кстати, Бердяев после революции основал "Вольную академию духовной культуры", которая просуществовала 3 года и о которой он писал: "Значение Вольной академии духовной культуры было в том, что в эти тяжёлые годы она была, кажется, единственным местом, в котором мысль протекала свободно и ставились проблемы, стоявшие на высоте качественной культуры. Мы устраивали курсы лекций, семинары, публичные собрания с прениями..." (ничего не напоминает?

Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

)

А еще на всю жизнь запомнил, как во время последнего (для меня) выступления и достаточно эмоциональных прений на заседании Священного Синода я услышал в свой адрес от председательствующего митрополита удивленно-утверждающе-предостерегающее: "Так Вы вольнодумец?!" Он ведь даже не понял, что для меня это комплемент, ведь в голове моментально промелькнуло: "Да, верующий вольнодумец"

P.S. Этот текст я сохранил себе в блог на память из Facebook, где комментарий Владимира Волковского побудил меня взять с полки еще одну книгу Бердяева. Выношу наш диалог сюда:

Wołodymyr Wołkowski

Мой любимый философ и один из трех моих духовных отцов...

Wołodymyr Wołkowski

А еще хочу сказать, что у него моя любимая метафизика - свобода первенствует бытию, Бог не есть бытие, Бог есть свобода, das Ungrund, без-основность. 

Ну и "Истоки и смысл русского коммунизма" - мой любимый русофобский текст )))

Не говоря уже от том, что его брат - украинофил.

Георгій Коваленко

Wołodymyr Wołkowski

, "Истоки и смысл русского коммунизма", пожалуй первая книга Бердяева изданная в 1990-м еще в СССР массовым тиражем (в моем экземпляре значится "доп.тираж 100 000"!) и поразившая меня, тогда студента первого курса философского ф-та, ясностью понимания автором коммунизма как политической религии и сродности коммунизма с фашизмом (книга задуманная в 1933!!!, вышла в 1937-м!!!). Пошел, взял ее с полки, открыл наугад и прочел вот такое, подчеркнутое мною ещё в 1990-м: "Сталинизм, т.е. коммунизм периода строительства, перерождается незаметно в своеобразный русский фашизм. Ему присущи все особенности фашизма: тоталитарное государство, государственный капитализм, национализм, вождизм и, как базис, - милитаризованная молодежь... По объективному своему смыслу происходящий процесс есть процесс интеграции, собирание русского народа под знаменем коммунизма".

Wołodymyr Wołkowski

Георгій Коваленко

 и это для меня доказательство идеальной прозорливости, а значит, качество философской системы - идеально точный анализ.

Україна - не Еритрея, а Московський патріархат - не Ефіопський, або Хіба так було можна?

Нещодавно прочитав книгу «Християни Сходу» Паскаля Ґольніш. Чудова книга, яка розповідає про трагічне сьогодення і історію християн Сходу, більшість яких стали послідовниками Христа ще до навернення Римської імперії. Автор нагадує нам про існування древніх церков і мільйонів християн в зоні збройних конфліктів і політичної нестабільності на Близькому Сході і в Африці (Єгипет, Сирія, Ірак, Іран, Лівія, Ливан…), в країнах, які ми традиційно вважаємо мусульманськими. Історії християн, які продовжують сповідувати свою віру як маргіналізована і гонима меншість заслуговують на нашу повагу, щире захоплення і, як мінімум, молитовну підтримку. 

Але є в Африці й країни, де християни продовжують бути більшістю. Одна з таких - Еритрея, про існування якої я взагалі нічого не знав, як не знав і про автокефалію Еритрейської церкви. І тут, відштовхнувшись від згадки про цю церкву у Ґольніша, я занурився у Вікіпедію та інші доступні джерела. І ось що знайшов…

Еритрея (держава) здобула свою незалежність від Ефіопії, де християни також є більшістю, в 1991-1993 роках після референдуму. Зараз триває військовий конфлікт за спірні території між 112 мільйонною Ефіопією і 6 мільонною Еритреєю. 

Це загальнополітичний контекст. Але існує і церковний.

Ефіопська православна (так-так, саме «православна», хоча в нашому греко-слов’янському православному світі її у кращому випадку називають древлє-православною або дохалкидонською) церква отримала свою автокефалію від Коптської православної церкви Египту, яка в свою чергу була заснована святим апостолом Марком у 42 (!) першого століття після Різдва Христового, тобто через 9 (!!) років після Христового воскресіння.

Так ось, після здобуття незалежності Еритреї від Ефіопії, уряд Еритреї і Еритрейська церква звернулися про надання автокефалії не до Ефіопської церкви, яка зрозуміло була проти, а до Коптської церкви, яка свого часу надавала автокефалію церкві Ефіопській. Автокефалію було надано. 

І тут починається найцікавіше, що позитивно і по-християнськи відрізняє Африку від «Русского міра». 

Ефіопська церква визнала автокефальний статус Церкви Еритреї, хоча вона заперечила проти того, як Коптська церква надавала його. В результаті усі три церкви залишаються в повному спілкуванні між собою та з іншими церквами східного православ’я.

Виявляється, що замість демонстративного і одностороннього розриву Московським патріархатом відносин з Константинопольською Матіррю-Церквою та впертого і безпідставного невизнання Православної Церкви України, було і є можливим пропоноване ще влітку 2018 року «Мережою відкритого православ’я» мирне співіснування і співслужіння в Україні різних православних юрисдикцій. 

Але, нажаль, Московський патріархат не Ефіопський, а Україна - не Еритрея. 

Один з найвідоміших афоризмів про християнську єдність належить Київському митрополитові ХІХ століття

Напевно всі чули фразу: «Перегородки, які набудували люди в церкві, не доходять до неба…». Але далеко не всі знають, що належить вона митрополиту Київському Платону Городецькому (1803-1891), який похований у Софійському соборі Києва. 

І обставини, за яких вона була сказана, мають безпосереднє відношення до міжхристиянського діалогу. Про це згадує у своїх мемуарах «Путь моей жизни» (Париж, 1947) митрополит Євлогій (Георгієвський):

«До речі, митрополиту Платонові належать слова, які зберегли свою життєдайну силу до наших днів: «Перегородки, які набудували люди в церкві, не доходять до неба…» Сказані вони були за наступних обставин. Владика Платон в м. Коростишеві Київської губернії, проїжджаючи повз костел, помітив дещо незвичне: дзвін дзвонів… і ксенз на порозі стоїть з хрестом в руці. Владика вийшов з екіпажу, зайшов до костелу, помолився і сказав ксьонзу, що радий його вітанню, і промовив вищенаведені пам’ятні слова. Цей прояв братнього християнського єднання мав неприємні наслідки для обох: і католицьке, і православне духовне начальство було цією зустріччю незадоволене…»

Але цей вчинок і ці слова зилишилися в історії, а в ХХ сторіччі стали всесвітньовідомим афоризмом і гаслом екуменічного руху.

Митрополит Київський Платон Городецький (1803-1891)

Місце поховання митрополита Платона у Софії Київській

Мовою оригіналу:

«Кстати упомяну, что митрополиту Платону (Городецкому) принадлежат слова, которые сохранили жизненную силу до наших дней: "Перегородки, которые настроили люди в церкви, не доходят до неба..." Произнесены они были при следующих обстоятельствах. Владыка Платон в г. Коростышеве Киевской губернии, проезжая мимо костела, вдруг заметил нечто необычайное: звон колоколов... и ксендз на пороге стоит с крестом в руке. Он вышел из экипажа, вошел в костел, помолился и сказал ксендзу, что рад его приветствию, и произнес вышеприведенные памятные слова. Это проявление братского христианского единения повлекло неприятность для обоих: и католическое и православное духовное начальство было этой встречей недовольно…» 

митр. Евлогий Георгиевский. Путь моей жизни. Париж, 1947.

P.S. Сьогодні цей афоризм зазвичай звучить так: "Перегородки між церквами не доходять до неба", а особисто я ще люблю додавати, що вони "не доходять" і до людей ;)