Про літургічну творчість в Українській Церкві на початку ХХ століття

Богослужбові відміни в УАПЦ

Кожда Церква виявляє себе найбільше своїм богослужбовим боком, своїм обрядом чи культом, це її сама показова зовнішність. Українська Церква, запевне, є православна і богослужбовий обряд зберегла в собі цілком православний. Але в богослужіння Української Церкви ВПЦР ввела певні відміни, в яких виявляється жива церковна творчість, а Всеукраїнський 1-й Церковний Собор ухвалив взагалі церковну творчість в галузі богослужбовій під доглядом ВПЦР (Всеукраїнської православної церковної ради). 

Безперечно сама смілива відміна, що введена ВПЦР у богослужіння, це була жива українська мова у відправах Божих Служб і треб. Всеукраїнську Церковну Раду дуже лякали, казали: «Як тільки почує людність в церкві "базарну", звичайну мову, підніметься цілий бунт, священників з церкви виженуть». Трапилось якраз навпаки: народ справді ожив, але не для бунту, а від радості і не тільки не виганяв священників, що правили українською мовою, а страшенний пішов попит на українських пан-отців; навіть багато росіян дуже захопились, а галицькі уніяти, що визнавали себе єдино національною церквою, мусіли визнати, що автокефалія з своїм українським богослуженням надто приваблива й для їхніх парафіян. ВПЦР зараз же щільно взялась за переклади на українську мову богослужбових книг. Перекладати приходилось при тяжких умовах: треба було не гаятись, а тим часом грецьких оригіналів не можна було дістати, переклади робились переважно з славʼянського. Крім того особливо для співів треба було рахуватись зі славʼянською розстановкою слів, щоб підходила під ноти славʼянських пісень. Тому ВПЦР завжди вважала свої переклади лише початком вільної творчості в цьому напрямку. Ця творчість уже й почалася була: невідомий поет переклав ірмоси всіх голосів гарними віршами, дуже придатними для голосових співів, і вони вже співаються в багатьох церквах. Заведене ВПЦР читання в голос євхаристичних молитов та інших, що раніш читалось панотцями таємно, пропуск ектеній за оглашенних, звертання до народу з виголосом: «Христос посеред нас» перед «Вірую», винос євхаристичних дарів перед народ під час їх освящення, канти, колядки, — всі такі відміни робили приємне вражіння на нарід й досить відживляли богослужіння. 

З'явились спроби й утворення нових служб, по зразку старих; так митрополит Василь Липківський склав «молебень про єднання Церков» на 1-шу неділю посту, молебень на 1 травня (свято праці), служби на «Другу Покрову» (свято Всесоборного відродження Української ієрархії), Молебень на Першу Покрову (відродження УАПЦ, згідно з ухвалою Всеукраїнського Церковного Собору), на Різдво, і вони ввійшли до вжитку. 

Нарешті були спроби й цілком нового утворення церковних відправ. Такі були дві проповідницьких відправи, що їх склав В. Чехівський: «Служба визволення» і «Слово Хрестне». Це вже були відправи цілком оригінальні, складались з відповідних винятків Св. Письма Старого й Нового Заповітів: диякон закликав нарід слухати Слово Боже, священик читав це слово, а нарід відповідав співами. Служби ці кілька раз відбувались в Софіївському Соборі, як проповідницькі, робили гарні вражіння, хоч по своїй трудності для виконання вимагали гарних виконавців і хору. Запевне, як старі церковні служби утворювались сотнями літ, поки досягли своєї довершеної краси, те ж треба сказати й про нову церковну творчість в цій галузі: вона дійде своєї краси лише тоді, коли, почавшись з часу відродження УАПЦ, не буде припинятись ні ліностю, ні байдужністю, ні злочинною замертвілістю на тому, що зроблено... 

ВПЦР повинна була встановити й деякі нові свята у видатні дні своєї церковно-національної минувшини; вона встановила свято на пошану Всесоборного утворення Української ієрархії і назвала його «Друга Покрова», тому що й відродження Української ієрархії сталося в храмі Пресвятої Богородиці перед її чудовним образом «Непорушний мур» під її покровою в твердій вірі, що Пресвята Богородиця є непереможна покрова й для УАПЦ і її народу.

26 лютого (11 березня) ВПЦР встановила урочистий молитовний спомин Тараса Шевченка — зранку заупокійною Літургією, а ввечері урочистою панахидою.

Історія українського народу і його церкви, запевне, має в собі ще багато подій і осіб, яких варто відзначати всецерковною молитвою. Але це справа майбутнього...

Далеко більшу творчість УАПЦ виявила в церковних співах; тут ВПЦР пощастило мати в свойому складі видатних композиторів. Таким був перш за все славетний композитор Микола Леонтович. Він - син священника з Поділля, був у Києві якраз у час утворення 2-ї ВПЦР, захопився українським церковним рухом, увійшов до складу ВПЦР, склав свою літургію і сам керував хором, виконуючи її 9 травня р. 1919 в Микільському соборі, його співи літургії і потім стали кращою оздобою українських відправ. Крім того він написав багато колядок, кантів; його кант Почаївській Божій Матері («Ой зійшла зоря») краще українізував людність, ніж усякі промови. Від Миколи Леонтовича, що всіма визнаний як великого таланту співець, УАПЦ ждала ще великих творів. На великий жаль, життя цієї чистої, далекої від усякої політики людини злочинно припинили темні політикани на самому початку відродження УАПЦ, застреливши його в січні р. 1921, коли він перебував на святах у свого батька. 

Ще більше встиг зробити для церковних співів УАПЦ другий славетний український композитор протоіерей Кирило Стеценко. Він був син селянина на Богуславщині (маляра), скінчив Софіївську бурсу й Київську семінарію, багато працював для церковних співів і української музики ще до революції. Під час утворення 2-ї ВПЦР о. Кирило Стеценко ввійшов до складу її членів і щиро взявся за співочу справу: він написав кілька літургій, надзвичайно гарну панахиду, багато кантів, колядок. Дуже вдячна йому УАПЦ за його велику працю, ждала від нього ще багато церковної утіхи. Та й тут не судилося... В р. 1920 о. Кирило Стеценко зайняв посаду пан-отця в с. Веприку на Васильківщині і тут у квітні 1922 року помер від тифу.

Багато зробили для піднесення співів в УАПЦ Й інші українські композитори, як-от Козицький, Степовий, Гончаров та інші. Взагалі своїми співами УАПЦ зразу звернула на себе велику увагу людности не лише по містах, а й по селах.

Не можна не згадати ще про одну відміну в богослужінні УАПЦ, яку цілком наново створив протоієрей Софіївського Собору Юрій Красицький. Він народився в м. Липівці 1890 р., був сином справника. Це був світський чоловік і з церквою мав мало спільного, був тільки великий знавець церковної археології, зокрема української. Він дуже захопився українським церковно-визвольчим рухом і після 1-го Всеукраїнського Собору висвятився на священника св. Софії. Ставши пан-отцем, Юрій Красицький замислив утворити цілком окрему галузь богослужіння, так звані Художні відправи, щоб давати насолоду і науку очам людності, викликати в них релігійні почуття зовнішньою оздобою храму й відправ, так би мовити, виставністю їх: на кожде свято він добирав певний одяг. проказував виконавцям певні рухи, оздоблював храм у певний спосіб і в цих способах оздоблення о. Юрій виявив надзвичайний хист; у кожде велике свято храм у нього також голосно промовляв про свято своєю оздобою, як співці своїми співами, пан-отці — своїми промовами. На Різдво він створював прекрасний вертеп: селянська хата з кутьою на столі, хлів, ясла, подвірʼя, криниця — все це надзвичайно гарно й чуло, викликало дійсно у всякого українця святі почуття «Святого Вечора». На Страсті й Великдень він створював «Голгофу», «Гроб Христов», «Воскресіння» - все це художні картини-вистави, що викликали велике зацікавлення й побожність. На свято Успіння о. Юрій створював «Гефсиманську печеру» з гробом Богородиці, надзвичайно побожну, прямо переносив глядачів в обставини давнього східнього похорону. На Введення створив був повну копію єврейського храма, що дивувала навіть євреїв. Оздоба всього храму на Великдень, Зелені свята, Другу Пречисту (Храмове свято) — все було надзвичайне. Ця художня праця о. Юрія викликала велике зацікавлення, можна сказати, всього Києва, та й не тільки його — всі приходили подивитись на художню оздобу храму й виходили з підвищенним релігійним почуттям. О. Юрій своєю художністю ніколи не переходив у пусту театральність, все в нього, всяка дрібниця оздоби, викликало високі релігійні почуття. Сестринство доставляло о. Юрію квіти, парафіяни — пожертви, і праця його була не тільки самою оригінальною, а й дуже привабливою для людності. О. Юрій створював і окремі цілком нові обряди й рухи, згідно свойому художньому надхненню. Так на Чесного Хреста воздвигали за його вказівками не малий, а великий, природних розмірів деревʼяний хрест, оздоблений квітами, електрикою, і це справляло надзвичайне вражіння. На всюношній під Різдво робилися за його вказівками освячення куті, «подорож волхвів» (всередині храму), на прощенну вечірню (перед В. Постом) - урочисте несення Хреста, на Вшестя — обходження з Плащаницею на всюношній і т. і.

Дуже гарно о. Юрій прикрашував панахиду на Шевченківське свято, Св. Престол на Великдень, створював урочисте освячення дарів на Плащаниці (серед церкви) у В. Пʼятницю, на мощах Св. Муч. Макарія (1 травня), обнесення плащаниці Богородиці на Успіння. Все це були надто оригінальні, але дуже гарно продумані і щиро релігійні уявлення. Правда, великі розміри св. Софії давали о. Юрію повну можливість вільно прикладати свою художність, але праця його мала не лише місцеве, а справді всеукраїнське значіння: за його зразком і порадами і всі українські парафії м. Києва робили в себе і вертепи, й голгофи, і знаходили для цього місце і в своїх малих храмах; переносився цей звичай в українські парафії й далеко поза межі Києва, художня оздоба храмів по святах стала звичайною ознакою українських парафій, о. Юрій щодалі все більше робився всеукраїнським керівником церковного мистецтва. Навіть славʼянські парафії, що на початку сильно обурювались цією «театральністю», потім і самі стали переймати її. Запевне, ця цілком нова галузь, так би мовити, обрядового церковного мистецтва, виставної церковної творчости, лише тільки що почалась, мала єдиного талановитого організатора, але вже придбала собі щирих учнів і послідовників і дала великі обрії для цієї галузі церковної творчості в майбутньому, що, може, відібʼється й на церковнім будівництві і взагалі на зовнішній церковній творчості в бік художнього устаткування відправ.

Митрополит Василь Липківський. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження Української Церкви. - Венніпеґ: Вид. Вид. накладом фундації Івана Грущака, 1961.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський (1864-1937). Вибрані твори. Том 4. стор. 157-160.

Фото: https://www.facebook.com/photo/?fbid=6644709775615172&set=g.1132824237118234 

«Духовный» чортополох московского патриархата

Этот текст был написан по просьбе одного из зарубежных богословских ресурсов в декабре 2022 года. На русском, т.к. редакции так удобнее было бы перевести на английский, да и русскоязычная версия у ресурса имеется. Однако текст опубликован не был, т.к. показался редакции недостаточно богословским, а скорее политическим и публицистическим. Не спорю, мне и самому казалось, что тексту чего-то недостает, и я не знаю, как объяснить западной аудитории чекистскую природу московского патриархата, без чего невозможно понять логику его действий. 

Текст написан еще до того, как московский патриархат попросили из Киево-Печерской Лавры, до событий в Ивано-Франковске, Хмельницком или на Буковине, о которых сейчас говорят и украинские медиа, и российская пропаганда, и зарубежные теологи и религиеведы.

Вспомнить об этом тексте меня заставило вчерашнее заявление секретаря РНБО Олексия Данилова. 

А еще скажу, что говорить и писать на эту тему я начал не вчера. Вот, хотя бы, мое выступление на Успенских чтениях 2015 года.

«Духовный» чортополох московского патриархата

Чтобы понять заявления и действия нынешнего руководства Московского патриархата, который в России открыто и недвусмысленно поддерживает войну против Украины, а на западную аудиторию говорит о мире, нужно вспомнить его недавнюю историю, о которой мало говорят в христианском мире и которая лишь сегодня становиться объектом внимания исследователей религий и богословов.

Это также поможет понять то, что сейчас происходит с Украинской православной церковью, которая пытается от Московского патриархата отмежеваться. И почему иерархами этой церкви заинтересовалась Служба безопасности Украины (СБУ), после чего появился Указ Президента Украины Владимира Зеленского, вводящий в действие Решение Совета национальной безопасности и обороны Украины (СНБО).

Что нужно знать о Московском патриархате вообще?

Московский патриархат вряд ли можно считать прямым правопреемником дореволюционной Российской православной церкви, о решениях которой на Поместном соборе 1917-18 гг. сегодня помнят разве что в остатках Экзархата приходов русской традиции Константинопольского патриархата в Европе или в Православной церкви Америки (OCA). МП в нынешнем его виде (и организационном, и идейном) создан советской властью по прямому указанию советского диктатора Иосифа Сталина при непосредственном участии советских спецслужб (НКВД/КГБ). У «советской» церкви, кроме религиозных, были и дополнительные функции «государственной безопасности»: контроль за верующими внутри страны и внешняя разведывательная деятельность под прикрытием экуменических и прочих межрелигиозных организаций и «борьбы за мир во всем мире». Для координации этой деятельности в МП был создан ОВЦС (Отдел внешних церковных связей), который в течение многих лет, вплоть до своего избрания патриархом, возглавлял митрополит Кирилл (Гундяев). Все без исключения епископы РПЦ советского времени сотрудничали с КГБ, а те, кто принимал участие в межрелигиозных диалогах, и со службами внешней разведки. 

В 90-х годах ХХ столетия, во времена «перестройки» и распада советской империи казалось, что эта система рухнула. Но… 

В 2000-м году РФ возглавил офицер КГБ/ФСБ Владимир Путин, взявший курс на восстановление советской империи. В том же году, глава ОВЦС МП митрополит Кирилл начал публично продвигать концепт «русского мира». А в 2009 бывший (есть поговорка, что в таких службах «бывших» не бывает) агент КГБ «Михайлов» стал патриархом Московским. 

МП - это церковь Советского союза, идейную суть которой точно выразил российский рок-музыкант Михаил Барзыкин (рок-группа «Телевизор»), когда в 2008 году спел: «Какая вера? Очнись ты! Это - нео-христо-чекисты!» Это трудно перевести на другие языки и понять христианам не имевшим опыта жизни в СССР. «Чекизм» - это двуличие и лукавство, которое сегодня в основе как государственной, так и церковной системы РФ. А христианские символы, одежды и слова - лишь прикрытие.

Московский патриархат - это «мягкая сила» (soft power) имперской идеологии «русского мира», инструмент для распространения пропаганды и специфических наративов о «триедином народе Святой Руси», «бездуховном Западе», «искупительной жертве царя-страстотерпца Николая II», «безблагодатности раскольников», «братоубийственном конфликте», «гонениях на каноническое православие» и т.п. 

Гибридная независимость гибридной церкви

Полномасштабное вторжение российской армии в Украину сделало практически невозможным гибридное балансирование руководства Украинской православной церкви Московского патриархата между патриотически настроенным большинством верующих и духовенства с одной стороны, и кураторами из Москвы - с другой. Приходы массово перестали поминать за богослужением Московского патриарха, что в конце концов были вынуждены поддержать и епископы. Активизировался процесс переходов приходов из УПЦ МП в ПЦУ. Более 400 священников УПЦ МП подписали открытое обращение к Восточным патриархам с требованием церковного суда над патриархом Кириллом и осуждения ереси «русского мира». Духовенство и верующие публично требовали проведения Собора УПЦ МП и полного разрыва с Московским патриархатом. В тоже время под российской оккупацией, кроме Крыма, Донецка и Луганска, полностью или частично оказались еще несколько епархий УПЦ МП на юго-востоке Украины.

Именно в таких условиях 27 мая 2022 года было проведено совещание духовенства УПЦ, переросшее в Собор, который принял решения, которые медиа поспешили назвать разрывом с Москвой.  

Но это оказалось лишь информационной завесой.

На самом деле в официальных решениях этого собора нет ничего ни об осуждении «русского мира», ни о выходе из Московского патриархата. Кстати, изменения в Устав об управлении УПЦ, которые внес этот собор, так и не были официально опубликованы или разъяснены руководством церкви. При этом, тот вариант Устава, который был передан профильному государственному органу, все же содержит указание на каноническую связь УПЦ с Московским патриархатом.   

Одноко этот «собор» воодушевил проукраинскую часть духовенства и верующих, приостановил переходы в ПЦУ и снял напряжение в обществе.

Но туман рассеялся, когда украинские войска начали освобождать свои территории, а Россия решила присоединять оккупированные украинские земли.

Колаборанты потенциальные и реальные

То, что часть иерархии и духовенства УПЦ МП являются потенциальными колаборантами было очевидно давно.

Но потенциальный колаборационизм не является преступлением в демократическом государстве. 

С началом полномасштабной войны сотрудничество с оккупационной администрацией и поддержка колаборантов частью иерархии и духовенства УПЦ МП стало реальностью.

В действительности - это незначительная часть, если считать процент от всего духовенства. Но она заметна. И украинское государство и общество хотело бы услышать адекватную оценку происходящего от руководства УПЦ МП. Но…

Московский патриархат «аннексировал» епархии УПЦ МП в Крыму и на оккупированных территориях. Но в Киевской митрополии на это не обратили внимания.

Общество и медиа видят митрополита города Изюм в Харьковской области, который не был со своей паствой, когда город штурмовали российские войска, но появился, когда они Изюм захватили. Он публично благословил главу колаборационной администрации Харьковской области. Вот только благословение «не сработало» и Изюм был освобожден украинскими войсками. А изюмский митрополит УПЦ МП оказался в России. В Киевской митрополии его почислили на покой без указания причины.

Затем Луганский митрополит, а также архимандриты из Запорожской и Херсонской областей присутствовали в Кремле на «присоединении» этих регионов Украины к Российской Федерации. Но ни Синод УПЦ, ни его спикеры на это практически не обратили внимания, ограничившись безликим заявлением на официальном сайте о том, что священники могут иметь различные политические взгляды. 

Наверное, именно это стало последней каплей, переполнившей чашу терпения украинского государства. Или убедительным аргументом обратить более пристальное внимание на структуры Московского патриархата в Украине.

Служба безопасности Украины провела обыски в некоторых епархиальных управлениях и монастырях МП. На основании решения Совета безопасности и обороны Украины были введены санкции против наиболее одиозных иерархов и явных колаборантов, а также олигарха-спонсора МП в Украине и, по совместительству, диакона Вадима Новинского. Правоохранительные органы начали следствия по фактам разведывательной деятельности и даже корректировки огня оккупантов священниками УПЦ МП.

На начало 2023 года глава Службы безопасности Украины заявил о 50 криминальных делах, вручении 19 подозрений и завершении 5 судебных процессов приговорами. При этом он заявил: «Понятно, что эта среда (иерархия Московского патриархата в Украине) - идеальное поле для функционирования вражеской резидентуры. Поэтому это направление мы качественно отрабатываем».

Пшеница и плевелы 

История с Московским патриархатом в Украине в чем-то напоминает евангельскую притчу о пшенице и плевелах. Лукавые и богоборческие органы советского, а затем и российского, тоталитарного государства насеяли на церковном поле свои плевелы. За десятилетия они разрослись и тесно переплелись с пшеницей верующих. 

И вот теперь приходит украинское государство и не косит это зараженное сорняками поле под корень, а пытается избирательно вырывать наиболее разросшийся чортополох.

Естественно, как и предупреждает Господь в притче, вырывание плевел может повредить и пшеницу. Но примеров незаконных действий, которые бы массово нарушали права верующих, мы пока не наблюдаем.

О «гонениях на православие» кричит российская пропаганда и те, кто продолжает пребывать в орбите нарративов «русского мира».

Мотивация и действия украинского государства по выявления и обезвреживанию российских розведчиков и пропагандистов мне кажутся понятными и законными. 

Однако ни СБУ, ни другие контрразведывательные или правоохранительные органы Украины, в отличии от российских, не будут контролировать церковь или помогать ей развивать свою внутреннюю структуру. В Украине церковь действительно отделена от государства и не является его (государства) инструментом. В Украине церковь скорее является частью гражданского общества и это дает ей шанс.

Действия украинского государства по пресечению деятельности российских агентов и пропагандистов, которые умело маскируются под рясами, это шанс для духовенства и верующих УПЦ, которых условно можно было бы назвать «пшеницей» в этой церковной структуре. От их выбора и их отношения к происходящему будет зависеть будущее их церковной структуры и всего украинского православия. Они могут воспринять действия украинского государства как шанс и повод для очищения и оздоровления церковного организма изнутри, и попробовать вернуться к киевской традиции соборности и выборного епископата и духовенства. Тогда у них есть шанс действительно разорвать с Москвой и ее лукавством, восстановить евхаристическое общение с Вселенским патриархом и ответить на призыв Православной церкви Украины к единству.

Стокгольмский синдром 

К сожалению, то что происходит с частью духовенства и верующих УПЦ МП, больше похоже на Стокгольмский синдром - неосознанное состояние привязанности жертвы к агрессору. Среди ключевых компонентов этого состояния - развитие у заложника позитивных чувств и симпатии к захватившему его террористу; отказ заложников от сотрудничества с полицией, пытающейся их освободить; вера заложников в человечность террориста и, как защитная реакция, принятие ценностей и поведения террориста как нормы.

Россия - государство-террорист, которое пытается вновь сделать Украину своей рабыней, а Московский патриархат - церковь-террорист, которая пытается ложью и манипуляциями удерживать в повиновении себе верующих.

Поэтому, кроме эффективных действий силовых структур по освобождению «духовных заложников», будут нужны просветительские и образовательные программы, разоблачающие «русский мир» и возвращающие православных верующих к Евангелию. 

Міністерство Правди: біографія роману Джорджа Орвелла "1984" (невеличке рев'ю на книгу Доріана Лінскі)

Написано для Goodreads .

My rating: 5 of 5 stars. 

Я прочитав "Тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертий" десь у 1988-89, як тільки він був опублікований в Радянському союзі, і спочатку цей роман здався мені книгою про минуле. Але, уважніше озирнувшись довкола, я побачив в реальності те, про що книга, в інших формах, але те ж саме по суті. Десь в кінці 90-х стало зрозуміло, що роман з його "міністерством правди" є й пересторогою про можливе майбутнє використання інформаційних технологій авторитарними режимами майбутнього. Нажаль, те майбутнє з'явилося поруч з нами вже за декілька років.

Тому "Біографія роману" придбав не роздумуючи, лише ознайомившись зі змістом, і не пожалкував, хоча війна й перервала це читання на декілька місяців, бо подібну літературу я зазвичай читаю в метро або під час подорожей потягами чи літаками.

Щодо самої книги, то вона дійсно розповідає історію роману як через більш близьке знайомство з автором із занурюванням в контекст історичних подій, на фоні яких народжуються головні ідеї твору, так і через огляд творів і авторів, чия творчисть вплинула на автора і жанр антиутопій в цілому (особливо я вирішив прочитати/послухати щось із Веллса, якого із захопленням читав в дитинстві, а Хакслі та Замятін - серед моїх улюблених книг з'явилися паралельно з Орвеллом). 

Але найцікавіша частина книги для мене - це про життя твору після смерті автора - в культурі бунтівних 60-70-х, в рік, винесений у заголовок, і аж до часів Трампа і Путіна. Суть створеної росією пропагандистської машини автор вловив дуже точно. 

Ну й окрема подяка автору, який, як виявилося тільки що, є музичним оглядачем The Guardian, за згадки про "1984" в творчості Леннона, Боуї та інших, а також розповідь про спроби постановок і екранізацій. Про альбом Боуї "Diamond Dogs" і невдалу спробу отримати права на постановку мюзікла по Орвеллу я читав і раніше, а от те, що він через авіафобію проїхав потягом всю територію Радянського союзу і споглядав військовий парад на Красной площі, і як це вплинуло на нього, для мене стало новиною. «Ця важка подорож посилила в Бові відчуття параної та паніки. На останньому етапі шляху додому він розмовляв із Роєм Голлінгс­вортом із «Мелоді Мейкер» про те, як ця поїздка змінила його світо­сприйняття. «Розумієш, Рою,— казав співак, нервово випалюючи одну цигарку за іншою,— я бачив багато чого, і на мою думку, мені відомо, хто контролює цей чортів світ. Але після того, що я побачив у тій державі, я ніколи в житті не почувався таким до біса наляканим».» (Уривок з: Доріан Лінскі. «Міністерство Правди: Біографія роману Джорджа Орвелла «1984»). 

А ще, завдяки цій "біографії роману" я зрозумів, що Старший Брат і ангсоц не перемогли, навіть у Орвелла. Тоді, наприкінці 80-х я не помітив (або не приділив уваги, або вже забув), що в романі є додаток "Про новояз", як погляд з 2050 року на мову тоталітарного минулого міністерства правди і поліції думок. Тому цікаво буде подивитися на світ після суспільних експериментів Росії і Китаю, якщо світ, сподіваюся, відповідально поставиться до попереджень Орвелла, Хакслі та інших, включно із сучасними "Black Mirror" та "WestWorld".

Верующий вольнодумец, или русский киевлянин

Сегодня день рождения Николая Бердяева (спасибо Константину Сигов за напоминание), религиозного и политического философа, которого принято считать русским философом. Я бы назвал его киевским русским и по происхождению и по духу свободы, которую он воспевал.

Родился Н. Бердяев в Обухове под Киевом, с детства жил в Киеве, учился в Киевском университете, где и был впервые арестован за участие в студенческих беспорядках и сослан в Россию, откуда после большевистской революции был выслан во Францию, где стал всемирноизвестным и умер.

Вот, что он пишет в своей философской автобиографии "Самопознание": "Наша семья, хотя и московского происхождение, принадлежала к аристократии юго-западного края, с очень западными влияниями, которые всегда были сильны в Киеве. Особенно семья моей матери была западного типа, с элементами польскими и французскими. В Киеве всегда чувствовалось общение с Западной Европой".

А на картинках мои любимые цитаты, во многом определяющие тот тип религиозности, который мы сегодня называем открытым православием. Кстати, Бердяев после революции основал "Вольную академию духовной культуры", которая просуществовала 3 года и о которой он писал: "Значение Вольной академии духовной культуры было в том, что в эти тяжёлые годы она была, кажется, единственным местом, в котором мысль протекала свободно и ставились проблемы, стоявшие на высоте качественной культуры. Мы устраивали курсы лекций, семинары, публичные собрания с прениями..." (ничего не напоминает?

Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

)

А еще на всю жизнь запомнил, как во время последнего (для меня) выступления и достаточно эмоциональных прений на заседании Священного Синода я услышал в свой адрес от председательствующего митрополита удивленно-утверждающе-предостерегающее: "Так Вы вольнодумец?!" Он ведь даже не понял, что для меня это комплемент, ведь в голове моментально промелькнуло: "Да, верующий вольнодумец"

P.S. Этот текст я сохранил себе в блог на память из Facebook, где комментарий Владимира Волковского побудил меня взять с полки еще одну книгу Бердяева. Выношу наш диалог сюда:

Wołodymyr Wołkowski

Мой любимый философ и один из трех моих духовных отцов...

Wołodymyr Wołkowski

А еще хочу сказать, что у него моя любимая метафизика - свобода первенствует бытию, Бог не есть бытие, Бог есть свобода, das Ungrund, без-основность. 

Ну и "Истоки и смысл русского коммунизма" - мой любимый русофобский текст )))

Не говоря уже от том, что его брат - украинофил.

Георгій Коваленко

Wołodymyr Wołkowski

, "Истоки и смысл русского коммунизма", пожалуй первая книга Бердяева изданная в 1990-м еще в СССР массовым тиражем (в моем экземпляре значится "доп.тираж 100 000"!) и поразившая меня, тогда студента первого курса философского ф-та, ясностью понимания автором коммунизма как политической религии и сродности коммунизма с фашизмом (книга задуманная в 1933!!!, вышла в 1937-м!!!). Пошел, взял ее с полки, открыл наугад и прочел вот такое, подчеркнутое мною ещё в 1990-м: "Сталинизм, т.е. коммунизм периода строительства, перерождается незаметно в своеобразный русский фашизм. Ему присущи все особенности фашизма: тоталитарное государство, государственный капитализм, национализм, вождизм и, как базис, - милитаризованная молодежь... По объективному своему смыслу происходящий процесс есть процесс интеграции, собирание русского народа под знаменем коммунизма".

Wołodymyr Wołkowski

Георгій Коваленко

 и это для меня доказательство идеальной прозорливости, а значит, качество философской системы - идеально точный анализ.

Україна - не Еритрея, а Московський патріархат - не Ефіопський, або Хіба так було можна?

Нещодавно прочитав книгу «Християни Сходу» Паскаля Ґольніш. Чудова книга, яка розповідає про трагічне сьогодення і історію християн Сходу, більшість яких стали послідовниками Христа ще до навернення Римської імперії. Автор нагадує нам про існування древніх церков і мільйонів християн в зоні збройних конфліктів і політичної нестабільності на Близькому Сході і в Африці (Єгипет, Сирія, Ірак, Іран, Лівія, Ливан…), в країнах, які ми традиційно вважаємо мусульманськими. Історії християн, які продовжують сповідувати свою віру як маргіналізована і гонима меншість заслуговують на нашу повагу, щире захоплення і, як мінімум, молитовну підтримку. 

Але є в Африці й країни, де християни продовжують бути більшістю. Одна з таких - Еритрея, про існування якої я взагалі нічого не знав, як не знав і про автокефалію Еритрейської церкви. І тут, відштовхнувшись від згадки про цю церкву у Ґольніша, я занурився у Вікіпедію та інші доступні джерела. І ось що знайшов…

Еритрея (держава) здобула свою незалежність від Ефіопії, де християни також є більшістю, в 1991-1993 роках після референдуму. Зараз триває військовий конфлікт за спірні території між 112 мільйонною Ефіопією і 6 мільонною Еритреєю. 

Це загальнополітичний контекст. Але існує і церковний.

Ефіопська православна (так-так, саме «православна», хоча в нашому греко-слов’янському православному світі її у кращому випадку називають древлє-православною або дохалкидонською) церква отримала свою автокефалію від Коптської православної церкви Египту, яка в свою чергу була заснована святим апостолом Марком у 42 (!) першого століття після Різдва Христового, тобто через 9 (!!) років після Христового воскресіння.

Так ось, після здобуття незалежності Еритреї від Ефіопії, уряд Еритреї і Еритрейська церква звернулися про надання автокефалії не до Ефіопської церкви, яка зрозуміло була проти, а до Коптської церкви, яка свого часу надавала автокефалію церкві Ефіопській. Автокефалію було надано. 

І тут починається найцікавіше, що позитивно і по-християнськи відрізняє Африку від «Русского міра». 

Ефіопська церква визнала автокефальний статус Церкви Еритреї, хоча вона заперечила проти того, як Коптська церква надавала його. В результаті усі три церкви залишаються в повному спілкуванні між собою та з іншими церквами східного православ’я.

Виявляється, що замість демонстративного і одностороннього розриву Московським патріархатом відносин з Константинопольською Матіррю-Церквою та впертого і безпідставного невизнання Православної Церкви України, було і є можливим пропоноване ще влітку 2018 року «Мережою відкритого православ’я» мирне співіснування і співслужіння в Україні різних православних юрисдикцій. 

Але, нажаль, Московський патріархат не Ефіопський, а Україна - не Еритрея. 

Один з найвідоміших афоризмів про християнську єдність належить Київському митрополитові ХІХ століття

Напевно всі чули фразу: «Перегородки, які набудували люди в церкві, не доходять до неба…». Але далеко не всі знають, що належить вона митрополиту Київському Платону Городецькому (1803-1891), який похований у Софійському соборі Києва. 

І обставини, за яких вона була сказана, мають безпосереднє відношення до міжхристиянського діалогу. Про це згадує у своїх мемуарах «Путь моей жизни» (Париж, 1947) митрополит Євлогій (Георгієвський):

«До речі, митрополиту Платонові належать слова, які зберегли свою життєдайну силу до наших днів: «Перегородки, які набудували люди в церкві, не доходять до неба…» Сказані вони були за наступних обставин. Владика Платон в м. Коростишеві Київської губернії, проїжджаючи повз костел, помітив дещо незвичне: дзвін дзвонів… і ксенз на порозі стоїть з хрестом в руці. Владика вийшов з екіпажу, зайшов до костелу, помолився і сказав ксьонзу, що радий його вітанню, і промовив вищенаведені пам’ятні слова. Цей прояв братнього християнського єднання мав неприємні наслідки для обох: і католицьке, і православне духовне начальство було цією зустріччю незадоволене…»

Але цей вчинок і ці слова зилишилися в історії, а в ХХ сторіччі стали всесвітньовідомим афоризмом і гаслом екуменічного руху.

Митрополит Київський Платон Городецький (1803-1891)

Місце поховання митрополита Платона у Софії Київській

Мовою оригіналу:

«Кстати упомяну, что митрополиту Платону (Городецкому) принадлежат слова, которые сохранили жизненную силу до наших дней: "Перегородки, которые настроили люди в церкви, не доходят до неба..." Произнесены они были при следующих обстоятельствах. Владыка Платон в г. Коростышеве Киевской губернии, проезжая мимо костела, вдруг заметил нечто необычайное: звон колоколов... и ксендз на пороге стоит с крестом в руке. Он вышел из экипажа, вошел в костел, помолился и сказал ксендзу, что рад его приветствию, и произнес вышеприведенные памятные слова. Это проявление братского христианского единения повлекло неприятность для обоих: и католическое и православное духовное начальство было этой встречей недовольно…» 

митр. Евлогий Георгиевский. Путь моей жизни. Париж, 1947.

P.S. Сьогодні цей афоризм зазвичай звучить так: "Перегородки між церквами не доходять до неба", а особисто я ще люблю додавати, що вони "не доходять" і до людей ;)

В воскресение на Андрея умер Андрей из «Воскресения»

RIP

Андрей Сапунов (солист группы "Воскресение") умер сегодня (13 декабря 2020 г.) в воскресение, в день святого апостола Андрея Первозванного (в свой день ангела).

Символично и грустно.

Во блаженном успении вечный покой...

"Звон, звон, звон...

Малиновые реки

Испокон

Вовеки..."

Голос Сапунова один из самых узнаваемых и, одновременно, практически не отличимый от голосов авторов песен (Алексея Романова и Константина Никольского), которые он исполнял в составе группы «Воскресение». Особенно это касается Никольского, который позже записал все свои песни отдельно от «Воскресения». Но это будет потом, а в 1981-1982 на наших бабинных магнитофонах, в наших наушниках и из наших окон, «Ветерок», «Музыкант» и «Ночная птица» звучали голосом Сапунова. Помню, как мы, восьмиклассники, провожали наших одноклассниц после моего дня рождения и кричали уснувшему городу «Забытую песню несет ветерок»…

Что касается Романова, то написанные им песни, но исполняемые Сапуновым, продолжают ассоциироваться с последним, т.к. автор сам эти песни не пел (по крайней мере до 2016 года). У него свои хиты, где он сам поет как никто другой.

Но есть у Сапунова и своя, написаная вне (точнее между) «Воскресениями», песня, которую можно считать его главным хитом. Это «Звон». Здесь музыка Сапунова, а слова Александра Слизунова. 

После распада в 1982-м «Воскресение» возродилось в 1994-м. Были перезаписаны старые песни (кроме песен Никольского) и написано несколько новых. Тут Сапунов написал несколько хитов на слова Александра Бутузова - того, который читал Экзюпери между песнями «Машины времени» в программе «Маленький принц» 1979 года.

В 2016 Сапунов ушел из «Воскресения». Основным поводом считается его отказ ехать на гастроли в оккупированный Крым и возникшие на этой почве разногласия с Романовым. Однако, думаю, подлинные причины глубже. Как глубже были тексты и голос, который их доносил до нас, и человек, которому этот голос принадлежал.

А сегодня, вспоминая Андрея Сапунова, я составил свой ТОП-10 исполняемых им песен. 

 

Для тех, у кого Apple Music, я составил подборку из этих песен. 

Для остальных - список воспроизведения на YouTube.

Тут же позволю себе процитировать некоторые, особенно тронувшие меня в юности фразы, которые не утратили актуальности и сегодня. 

1979-1982

Один взгляд назад (Ветерок) (К. Никольский)

«Забытую песню несет ветерок

В задумчивых травах звеня,

Но помню, что есть на земле уголок

Где радость любила меня

…

Может не совсем я забыл

Время когда радость меня любила,

Может быть один взгляд назад

Мне откроет в будущее глаза».

Музыкант (К. Никольский)

«Повесил свой сюртук на спинку стула музыкант

Расправил нервною рукой на шее чёрный бант

Подойди скорей поближе, чтобы лучше слышать

Если ты ещё не слишком пьян

О несчастных и счастливых, о добре и зле

О лютой ненависти и святой любви

Что творится, что творилось на твоей земле

Всё в этой музыке — ты только улови».

Ночная птица (К. Никольский)

«О чём поет ночная птица

Одна в осенней тишине,

О том, с чем скоро разлучится

И будет видеть лишь во сне.

О том, что завтра в путь неблизкий,

Расправив крылья, полетит,

О том, что жизнь глупа без риска,

И правда всё же победит».

Сон (А. Романов)

«Снилось мне, что впервые за много лет

Счастье почему - то улыбнулось мне.

Призрачное счастье в суматохе лет.

Жаль, что это только снилось мне…

Снилось мне, что печали кончаются,

Люди одинокие встречаются.

Встретятся, молчат и улыбаются.

Жаль, что это только снилось мне…».

Я ни разу за морем не был (А. Романов)

«Может я не совсем понимаю

Явной выгоды тайных измен.

Отчего-то я чаще теряю,

Ничего не имея взамен».

Я привык бродить один (Солдат вселенной) (А. Романов)

«И я бежал из ледяного плена.

Слишком мало на земле тепла.

Но я не сдался, я солдат Вселенной

В мировой войне Добра и Зла».

Случилось (А. Романов)

«А мир пожалуй стоит изменить,

Пусть станем мы добрей и старомодней.

Доверчивей, наивнее любить

И искренней, а стало быть свободней».

1993

Звон (А. Сапунов - А. Слизунов)

«Звон, звон, звон...

Малиновые реки

Испокон

Вовеки…»

2003

Мне говорили (А. Сапунов - А. Бутузов)

«Мне говорили, просто и внятно:

"Жизнь - это пятна, это понятно?"

Я говорил: "Да, это мне ясно,

Где было чисто, там станет грязно

…

Мне говорили неоднократно,

И между прочим, и между делом.

Мне говорили, что жизнь - это пятна,

Черные пятна, на чистом и белом».

Листопад (А. Сапунов - А. Бутузов)

«Листопад навевает скуку

Предлагая в тоске спасенье

Как во сне возникают звуки

На кленовом холсте осеннем

Улетают из неба птицы

И уносят с собою небо

Научиться бы мне молиться

И любить научится мне бы

…

А дороги уходят в небыль

Пелена застилает лица

Научиться учиться мне бы

Научиться бы мне молится

И водицею из колодца

Мне напиться бы, до упаду

Чтоб о зиму не исколоться

Не осыпаться листопадом».

20.10.1956. - 13.12.2020.