Православіє як наше язичництво, або Про православного Івана Купалу

Україна святкує Івана Купала. Про це свято написано у шкільних підручниках. Про це ми побачимо по телебаченню та прочитаємо в газетах. Але в Церкві такого свята майже не знають. В Церкві ми святкуємо Різдво Іоанна Хрестителя – Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього.
Іван і Іоанн – це одне і теж ім’я, а купають, як і хрестять, у воді. Тобто Іоанн Хреститель і Іван Купала – це майже синоніми. Але як так співпало, що язичницьке і християнське свято припадають на один день? І чому пам’ятають Купалу і майже не знають Хрестителя?
Старослов’янською «народ» – це «язик». Тобто язичництво – це буквально «народна віра». Коли християнство приходило до народів, які ще не пізнали Христа, то не винищувало природньої народної віри, а преображало її. Наповнювало народні звичаї і вірування новим, християнським змістом. Залишало форму і змінювало суть. Так було з Різдвом і колядками, які колись були похвалою Коляді, а сьогодні є народною театрально-поетичною проповіддю Христа.
Так сталося і з Купалою. Церква не заборонила свято, а наповнила його новим змістом. Про це свідчить хоча б те, що немає у язичників ІВАНА Купали, а є свято Купала. Тобто Іван Купала – це просто ім’я Іоанна Хрестителя на давньослов’янський манір.
Але є все ж таки велика різниця між християнством і язичництвом. Язичництво – це сліпа віра, магія і поклоніння стихіям Всесвіту, віра без пізнання Бога. Християнство – це віра в Бога, Який втілився. Віра в Бога, Який заради спасіння людини приніс самого себе в жертву; віра в Бога, Який був розіп’ятий, помер, але переміг смерть, воскрес з мертвих і відкрив людям двері до вічного життя.
Сьогодні в Україні народна віра – це християнство. Віра Київської Русі, віра Козацької держави, наших дідів і прадідів, наших бабусь і прабабусь, які зберегли її за часів богоборчої радянської влади.
Існує спокуса перетворити християнство на неоязичництво. Таким воно може стати, коли віруюча людина не є просвічена внутрішнім сердечним знанням Христа, не будує своє життя у відповідності до заповідей Божих і Євангелія, а приділяє увагу виключно зовнішнім обрядам та традиціям, не знає і не намагається пізнати суть церковного свята і церковної служби.
У випадку з Іваном Купалою – це втрата християнського змісту свята. Це те саме розрізнення Купали і Хрестителя. Для християн немає свята Купали, а є свято Різдва Іоанна Хрестителя, або іншими словами – Різдво Івана Купали. Різдво того останнього найбільшого серед пророків, Предтечі і Хрестителя Господнього. Який сказав, що йому належить умалитися, а Христу зростати. Так і нам належить все менше акцентуватися на зовнішніх формах наших народних свят, а все більше намагатися дійти до змісту події і християнської суті святкування.
Як існує тіло і душа, так і наші свята повинні мати форму і зміст. І якщо наша душа – християнська, то і зміст наших свят має бути християнським. І як тіло є храмом душі, так і зовнішні форми святкування мають бути наповнені зрозумілими християнськими образами.
Саме тоді можна буде казати, що Православіє – це наша народна віра, а Іван Купала – це Іоанн Хреститель.
Зі святом Іоанна (Івана) Хрестителя (Купали) Вас, брати і сестри!

22 червня - день пам'яті ЖЕРТВ Великої Вітчизняної війни

9 травня ми вшановуємо переможців та визволителів, а 22 червня маємо вшановувати жертв Великої Вітчизняної війни. Жертв бойових дій та окупації, жертв концтаборів та масового переселення цілих народів, жертв геноциду євреїв та ромів, жертв серед військових та мирного населення, жертв нацизму та сталінізму. Це день прощення і спільної молитви, а не військових парадів. Наша зброя в цей день не меч, а Хрест.

Київські Митрополити і Митрополит Київський

Предстоятель Руської Православної Церкви і Патріарх Московський – це наступник Київського Митрополита, який переїхав з Києва до Володимира, а потім до Москви у 14 столітті. Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви – це наступник Київського Митрополита, який прийняв унію з Римом у 16 столітті. Предстоятель Української Православної Церкви – це наступник Київського Митрополита, поставленого для православних України Єрусалимським Патріархом за часів гетьмана Петра Сагайдачного у 17 столітті. Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату – це наступник Київського Митрополита, що відокремився від Московського Патріархату у 20 столітті. Так хто з них справжній Київський Митрополит? Всі чи один? Той, хто і сьогодні іменується Митрополитом Київським і всієї України.

Памяти Александра Барыкина. Завтра обязательно буду молится о упокоении Александра. И не только его...

Сегодня 26 марта на 60 году жизни и в год 30-летия группы «Карнавал» почил Александр Барыкин. Для моего поколения и поклонников советского рока 80-х – это знаковая фигура. Безусловно, лучшим концертом «Карнавала» был их первый концерт 1981 года, когда в первом составе группы выступали и Барыкин, и Кузьмин. С тех пор, в моем личном рейтинге лучших песен советского рока (хотя, если честно, это реггей) вторую позицию занимает песня «Остров» -

«Мне приснилось, что я лечу по волнам без парусов
в мир лазурных грез, в мир счастливых слез, неземных цветов.
И волны звенят, сливаясь в волшебный сладкий стон.
Впереди земля, вижу остов я, словно сказка он.

Я никогда не видел такого чуда.
Бархатный холм в океане, как горб верблюда.
Музыка льется нежно из ниоткуда.
Нет вокруг никого.
Во-у-о».

Мы навсегда запомнили слова «А я предпочитаю рок!» и безжалостную характеристику советской эстрады «певец – застывший монумент или ансамбль в шесть рядов». Ну, а сегодня хочется процитировать другую песню –

«Ушел ты утром, ушел в рассвет.
Туда, откуда возврата нет.
Поверить трудно, не верить глупо.
Есть минуты, есть минуты словно сон, нелепый сон.

Больше не встречу, такого друга не встречу.
Такого друга, как ты, дарит жизнь только раз.
И не излечит, ничто печаль не излечит.
Мою печаль о тебе память сгладить не даст».

Завтра обязательно буду поминать на проскомидии «о упокоении Александра и о еже проститися ему всякому согрешению вольному и не вольному».

А раз уж я начал писать о почивших, то прошу молитв и о новопреставленном рабе Божием Владимире.
Когда я был еще школьником (начало 80-х), в нашей самой продвинутой компании в центре небольшого города Конотоп одной из ключевых фигур был парень по прозвищу «Пипа». Когда я начал ходить в храм (конец 80-х), у нашего настоятеля была племянница Татьяна. Они поженились и родили 2-х детей (мальчика и девочку). Так случилось, что Татьяна заболела и умерла. Затем запил и был убит Игорь «Пипа». Дети остались с дедушкой Вовой, братом нашего первого настоятеля. И вот в четверг я узнал, что Господь призвал и Владимира. Старший из детей – мальчик, уже, кажется, закончил школу, а девочка такая, как моя младшая дочь, с которой они немного учились в одном классе. Дай Бог им сил и упокой души усопших рабов Твоих Владимира, Игоря и Татьяны.

Неделя Торжества Православия: иконопочитание в лицах

В Неделю Торжества Православия, празднование которого было установлено в память об окончательному утверждении иконопочитания, во время положенного по этому поводу чинопоследования, стоя посреди храма и глядя на лежащие для поклонения иконы Спасителя и Божьей Матери, подумалось:
Иконопочитание должно быть не только в ликах, но и в лицах.
Не только иконы должны быть похожи на Спасителя, Богородицу и святых. Но и наши лица должны быть похожими на лики. Ведь человек создан по образу и подобию Божьему. Каждый человек – это икона Бога, Его образ. А христианин еще и называется именем Христа. Значит должен подражать Христу любовью и жертвенным служением ближнему.

25 грудня: Різдво в Києві. Христос об'єднує православних різних традицій та календарів

Напередодні ввечері, коли вже майже доїхав додому і шукав місце, щоб припаркувати авто, задзвонив телефон. Просили відслужити Божественну літургію для працівників Румунського посольства в Україні, які святкують Різдво Христове за новим стилем.
Зранку в храмі Всіх святих, що на місці будівництва Кафедрального собору УПЦ, єктенії та возгласи лунали церковно-слов'янською мовою, а читання та піснеспіви румунською. Співали випускники і студенти Київських духовних шкіл: хлопці з Румунії та Молдови. На богослужінні були присутніми посли Румунії та Молдови, а також співробітники румунської амбасади, їх знайомі та друзі, які зібралися, щоб молитвою вшанувати Різдво Христове. Наших парафіян до храму зібрав святитель Спиридон Триміфунтський, день пам'яті якого ми звершуємо в цей день за нашим богослужбовим календарем.
Парадоксально, але незважаючи на те, що мало б нас роз'єднувати: мову, календар, традиції; було відчуття справжньої єдності у Христі і вселенськості нашої Святої Православної Церкви. Був привід знову нагадати, що християнство це релігія не форми і фарисейства, а змісту і любові. Сказати про те, що у Бога немає ані румуна, ані українця, ані молдованина, ані росіянина. Про те, що не існує Різдва західного і східного, румунського і українського. Що є тільки Різдво Христове. Що у Христі, як і від Адама, ми всі брати і сестри. Що, як у Христі поєдналося божественне та людське єство (зразу пригадалося, як, захищаючи православну віру, святитель Спиридон видавив з цегли вогонь і воду), та і в нас має поєднуватися любов до Бога з любов'ю до власного народу та його традицій (а також повага до всіх інших народів). І дуже символічно було, що відбувалося богослужіння на місці майбутнього Кафедрального собору нашої Церкви, де має соборно прославлятися Ім'я Господнє.
З Різдвом Христовим та днем пам'яті святителя Спиридона!

Пігулки від старості є!!!

Тільки но повернувся з запису програми "Світло", що починає виходити на Першому Національному з 28 серпня. До обговорення теми в студію (досить цікаво, до речі, оформлену) запрошуються представники тредиційних для України конфесій та релігій (православні, греко-католики, мусульмани, юдеї, баптисти), які обговорюють запропоновану ведучим тему. Сьогодні знімали програму про старість.
І ось сьогодні під час програми, коли до студії запросили гостя - геронтолога і почали говорити про можливість "пігулок" від старості, мені подумалося, що головними "пігулками" від старості є діти і онуки!

Старість - це мудрість і досвід. Блажений старець якому є що і є кому розповісти.
Під час старості перевіряється віра людини у вічне життя.
Старість - це підсумок життя.
А взагалі-то старість - не ворог і з нею не варто боротися.