вівторок, 22 вересня 2020 р.

Неокласика, права людини і постправда



За порадою Артемія Троїцького ("Музыка на свободе" на Радио Свобода) почав слухати твір британського неокласика Max Richter під назвою VOICES (Голоси). На створення цього твору автора надихнула... "Загальна декларація прав людини" (1948 р.), текст якої, прочитаний десятками мов людьми зі всього світу, є голосовим тлом (або сенсовим ланшафтом) для сучасної класичної музики. Альбом є і в AppleMusic, і на YouTube (посилання у коментарях). Раджу послухати.

Символічно, що ця музика гідності, свободи і прав людини, для мене стала тлом роздумів над темою "Людська гідність і виклики пост-правди" цьогорічних ХХ Міжнародних Успенських читань, що розпочали свою роботу вчора. А сьогодні мені бути дискутантом після доповіді Мирослава Мариновича (подія в zoom і трансляція на YouTube-каналі Ethos).

Нажаль, пост-правда якимось дивним чином пролізла і до твору Макса Ріхтера. Бо, якщо англійською все починається з першої статті Декларації: "All human beings are are born free and equal in dignity and rights (Всi люди народжуються вiльними i рiвними у своїй гiдностi та правах)".

То російська у загальному хорі мов розпочинає так: "Пункт первый (хоча, насправді, це перший пункт аж 27 статті). Каждый человек имеет право свободно участвовать в культурной жизни общества, наслаждаться искусством, участвовать в научном прогрессе и пользоваться его благами".

Невже це є найважливішим пунктом "Загальної декларації прав людини" для російського і пострадянського простору?, де російську здебільшого розуміють краще за англійську чи французьку, і де цей документ, підписаний СРСР у 1948, опублікували лише у 1988...





Немає коментарів:

Опублікувати коментар