СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ ЯК ВНУТРІШНЯ ПРОБЛЕМА ЦЕРКВИ

У № 68 видання «Українське релігієзнавство» вийшла стаття, що є розшифровкою (з науковою обробкою) мого виступу на Четвертому круглому столі з філософії релігії, що був організований Відділенням релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України у червні 2013 року.

В тексті є думки, до цього більш ніде не публіковані, а головна винесена у заголовок публікації. 

Юрій КОВАЛЕНКО – протоієрей Георгій (Київ)

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ ЯК ВНУТРІШНЯ ПРОБЛЕМА ЦЕРКВИ

Сьогодні церковна спільнота сприймає секуляризацію як зовнішній виклик Церкві і не сприймає її як внутрішню проблему. Дуже багато говориться про засоби ідентифікації особи, про ювенальну юстицію, гомосексуалізм, геополітичний вибір та ін., а не про внутрішню секуляризацію, яка є наявною в сучасному православ’ї. Саме це зумовлює актуальність нашого дослідження.  Автор статті пропонує об’єднати зовнішні виклики секуляризму в дві розглянуті нижче дощо відоособлені групи, дослідити проблему із врахуванням наявних наслідків її вивчення.

Моральні виклики.

На сьогодні українське (і не тільки) суспільство має великі проблеми в площині суспільної моралі. Ми бачимо деформацію суспільної моралі і постійні намагання демонтувати будь-які державні та суспільні інституції, які б експертно цей процес спостерігали, аналізували і регламентували. На наших очах руйнуються традиційні родинні цінності і пропагують нетрадиційну мораль сучасні публічні люди і лідери думок (популярні артисти, державні чиновники і політики). Сурогатні діти та публічні розлучення керівників держав, відомих діячів культури руйнують традиційні моральні та сімейні цінності не менш, ніж гей-парадна активність. Сьогодні за аморальну поведінку вже не виганяють з партії, не знімають з посад і не засуджують в суспільстві.

І хоча в нашому постатеїстичному суспільстві майже 90% вважають себе віруючими, можна констатувати той факт, що суспільна мораль не є релігійною в багатьох своїх аспектах. І це можна вважати одним з секулярних викликів сьогодення.

Можна помітити зокрема таку певну тенденцію. Всього сто років тому розлучення засуджувалося суспільством і було забороне законом. Сьогодні ж це є нормою для суспільної моралі і дозволено законом. Дошлюбні та позашлюбні зв’язки вважалися соромом, а сьогодні цим нікого не здивуєш. Про гомосексуальні відносини було соромно навіть говорити, навіть існувала стаття Карного кодексу, що передбачала за це позбавлення волі. Сьогодні ж це, хоча і не вважається нормою, але вже не є злочином. Поки що лише педофілія вважається і гріхом, і збоченням, і злочином. Хоча про серйозне занепокоєння та якусь протидію цьому явищу з боку державних органів і не йдеться. За гроші можна взяти участь «у полюванні» на педофіла, що насправді є популяризацією збочення, а не боротьбою з ним.

Тому, якщо прослідкувати, як розвивалася історія з абортами, розводами, позашлюбними стосунками та гомосексуалізмом, то виявиться, що всі вони за декілька десятиліть пройшли шлях від морального збочення до майже норми в очах суспільної моралі секулярного суспільства. При цьому ставлення до цих проблем в усіх традиційних для України релігіях (християнство, іслам, юдаїзм) не змінилося протягом тисячоліття.

Мені, як речнику Української Православної Церкви, доводилося коментувати дразливе для суспільства питання гей-парадів. Я намагався привернути увагу суспільства до того, що у Святому Письмі гомосексуальні стосунки ставляться в один ряд з речами, на які сучасне суспільство вже не звертає уваги. «Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п'яниці, ні злоріки, ні хижаки Царства Божого не вспадкують вони!» (1 Кор. 6: 9-10). Говорячи сучасною мовою, християнина мають збурювати не тільки гей-паради, але й пропаганда гріха перелюбу і розпусти, пияцтво і корупція, лайка і недоброзичливість. Звичайно, зручніше і небезпечніше «боротися» з гріхами меншості, ніж усвідомити і спробувати вирішити проблеми більшості. Тому можна прогнозувати, що якщо наявна нині тенденція в моральній сфері залишиться, то як тільки, наприклад, гомосексуалісти перестануть бути дивом для ток-шоу і стануть такою ж реальністю, як «дон-жуани» і «судді-колядники», то увага суспільства переключиться на менш розповсюджену крайність, привертаючи до неї увагу вже й без того нетрадиційного за своєю мораллю суспільства.

Замість реальних проблем обираються крайнощі, виділяються, засуджуються, а все інше переходить до категорії або «ненормальне, але можливе», або «природнє і нормальне», або навіть оспівується і героїзується.

Відтак викривлення суспільної моралі постає як секулярна тенденція. Друга тенденція, яку можно не виділяти в окрему і об’єднувати з першою, це є етичні проблеми секуляризму. Суспільні уяви про добро і зло змінюються, зміщуються і сьогодні навіть люди, які декларують власну релігійність, а той більше - навіть, належать до релігійних спільнот, поступово змінюють свої уяви про добро і зло в бік секулярного, нерелігійного, небіблійного.

Інформаційні виклики.

Автор статті є фахівцем у цій сфері, а можливо тому це мені болить найбільше. Відбувається не тільки віртуалізація реальності, але й віртуалізація інформації про реальність. Ми перманентно перебуваємо у стані інформайних скандалів і, як людина, що постійно коментує події і відповідає на запити журналістів, я бачу, коли щось відбувається і ніхто ще достеменно не знає і не розуміє, що саме, ситуацію починають коментувати, вкидуються у інформаційний простір провокаційні матеріал. Інформація вкидається через неавторизовані джерела. Це всі знають, розуміють і, навіть відслідковують. Інфо-вкид підхоплюється всіма, навіть, центральними ЗМІ. Його починають коментувати. Версії починають бути такою самою реальністю, як життя. Чутки і плітки стають приводом для коментарів. Тобто, «прокоментуйте вислів когось щодо того, що хтось сказав». Але ж це не є реальністю, насправді нічого не відбувалося.

Автор вже почав відмовлятися від участі в ток-шоу. Не тому, що це йому набридло, а тому, що ти потрапляєш в дуже дивну ситуацію. Коли ти дивишся телевізор, то розумієш, що ток-шоу – це театр, де є сценарій режисера, «підсадні вутки». Тобі все зрозуміло, а відтак ти переключаєш канал. Хоча я щиро дивуюсь рейтингу цих програм, що означає, що люди все це дивляться. А коли ти потрапляєш в студію як реальна людина, як реальний священик, як реальний експерт, і ти не знаєш, де тут правда, де ні, хто є реальна людина, а хто є актор, який відіграє сценарій?

Більше того, за законами ток-шоу вже починають виробляти новини. Ми спостерігаємо, як новини перетворюються на ток-шоу. Тому, що ми обговорюємо не реальні події, а віртуальну реальність: те, чого немає, і те, чого не було. ЗМІ надають можливість пліткам стати новинами і реальністю.

Інша проблема пов’язана з соціальними мережами і присутністю людини у віртуальній реальності. І тут для християнина важлива залишатися собою, а не ховатися за «ніким», не роздвоюватися. Використання «ніків» небезпечно з етичної та світоглядної точки зору. При тому, що анонімність у цифровому світі – це ілюзія.

Існує також проблема конфлікту формату світських і релігійних ЗМІ. Формат світських ЗМІ все далі від традиційної для Церкви мети розповсюдження інформації – просвітницької чи виховної діяльності, бо ж при цьому використовуються схеми експлуатації людських страстей, слабкостей та недоліків. Сучасні ЗМІ у власному виробництві експлуатують те, з чим Церква завжди намагається боротися.

Сьогодні світські ЗМІ воліють тільки розважати і маніпулювати. Головне примусити глядача сміятися, плакати або жахатися. А маніпуляція при цьому наявна здебільшого економічна (споживацька) або політична.

Ми навіть побачили, як релігійну символіку, релігійні образи використовували під час рекламної компанії, наприклад, одного з ток-шоу одного з провідних телеканалів. На великих біл-бордах по всій країні у образі святих з німбами у вигляді рулеток позували відомі телеведучі. Але, наскільки мені відомо, це ток-шоу не пішло, можливо в тому числі і тому, що була обрана така рекламна стратегія. Але ми бачимо, що інше шоу, інформаційне, в ефірі того ж каналу про гроші, машини, годинники тощо має певний успіх.

На завершення розгляду питання про зовнішні виклики хотілося б сказати про те, чим, можливо, ще передчасно жахати і чого передчасно жахатися, але ті новини, які ми отримуємо з різних країн та випадки, що трапляються в нас, дають підстави говорити, що з’являється нове обличчя войовничого атеїзму і ім’я йому «войовничий секуляризм». Але це окрема розмова.

Зовнішнє чи внутрішнє є основною причиною?

Аналізуючи сучасні виклики і проблеми та обговорюючи їх в середовищі церковних медійників, ми прийшли до висновку, що насправді проблема не зовні, а в середині. Набагато простіше боротися з уявним зовнішнім ворогом, аніж з внутрішніми проблемами, які можна назвати «внутрішньою секуляризацією». І тут автор також виділив би декілька аспектів.

«Політичне» православ’я.

Автор вважає, що «політичне православ’я» якраз і є одним із яскравих проявів і реальних загроз внутрішнього секуляризму. Дуже символічно, що «хресна хода» політправославних йде не в Лавру, а з Лаври. І молитва здійснюється не біля святині, а під стінами Верховної Ради. І якщо хтось бачив виголошені там гасла, читав видруковувані такими газети чи слухав їх виступи на мітингах, то не міг не помітити, що з християнством і Євангелієм це має надто мало спільного. І це стосується перш за все духу, а не зовнішньої форми. Зовнішні форми у цих громадських рухів православні, а суть - політична, секулярна. Вони все більше відходять від Церкви і оформлюються як громадсько-політичний рух, але не помічають чи не хочуть помітити цього. До тих пір, поки ці люди самі себе не відокремили від Церкви і не стали на шлях відкритого протистояння Церкві, Церква буде знову і знову розглядати цю проблему як внутрішню, готувати нові звернення та нагадувати вже існуючі документи.

Цікаво було чути під час зустрічі з Предстоятелем Української Православної Церкви з вуст Муфтія України шейха Ахмеда Таміма про використання релігії у політичних цілях, як про головну небезпеку сьогодення. Саме політизація релігії приводить до екстримізму, до тероризму, до війн та ворожнечі. Саме релігія поступово зникає з порядку денного релігійно-політичних рухів, залишаючи радикальну і непримиренну політику, або, якщо так можна сказати, політичну релігію. Досвідом мусульманського світу не варто зневажати і думати, що в нашому християнському світі тероризм або екстремізм неможливий.

Тому, коли дивишся відео, де літня жінка з молитвою лізе під колеса міліцейської машини, коли бачиш відпрацьовану систему розповсюдження інформації і мобілізації, а також молодих хлопців-ідеологів, які володіють технологіями і створюють ЗМІ, то невідомо, які методи боротьби з податківцями та іншими «служителями світової закуліси» нас можуть очікувати.

«Державне» православ’я.

Так само, я вважаю проявом секулярності ідеологію «державного православ’я». Нічого доброго для Церкви як Боголюдського організму це не несе, бо якщо Церкву поставити на службу державі, то віра перетвориться на ідеологію, а священики з духівників на політруків: клірики стануть клерками. Держава не має керувати Церквою, кесарь не має володіти Божим. Але й навпаки - Церква не має керувати державою. У кожного має бути своє служіння, що застережено новозавітними словами: кесареве – кесарю, а Боже – Богові.

Церква не відділяє чиновника від загалу. Чиновники такі самі люди, але їх проблеми дещо видніші. Вони є відображенням духовного і морального стану всього суспільства. Публічні люди є ще й творцями суспільних орієнтирів, законодавцями моди. І те що вони сьогодні пропагують, це також виклик для Церкви.

«Економічне» православ’я.

Вище автор говорив про загрози «політичного православ’я», але не менш небезпечною є загроза «економічного православ’я». Звичайно, існує економіка церковного життя, господарська діяльність монастирів є традиційною, а святині також треба підтримувати у належному стані. Але мова не про це. Церква не має перетворитися на олігархічну систему на зразок економічної системи, що існує у секулярному суспільстві. Навіть задля забезпечення життєдіяльності і утримання інфраструктури Церква не має займатися непрофільною економічною діяльністю. Церква живе на пожертви, а не на податки чи завдяки додатковій вартості. І це має визначати і економічну складову її існування, а також модель поведінки та бажань священнослужителів.

Церква в цілому і священнослужителі зокрема не мають займатися ані політикою, ані державним управлінням, ані бізнесом. Ми маємо займатися своєю справою – служінням Богові молитвою і людям добрими справами.

Секулярні проблеми особистості.

Ті проблеми, що були мною вище окреслені, це є проблеми для Церкви в цілому. Але існують ще секулярні проблеми звичайної віруючої людини. Головною проблемою тут на сьогодні є проблема декларації віри без реального релігійного життя. У нас одна з найрелігійніших країн світу, якщо вірити соціологам. Але та сама статистика говорить, що людей, які хоча б знали 10 заповідей, навіть серед тих, хто ходить до Церкви, не дуже багато. Вже тут не кажу про намагання жити за заповідями та бути віруючим не тільки в храмі, а й на роботі, в суспільстві, в родині.

Розділився світ людини. Сучасна людина думає одне, говорить друге, а робить зовсім інше. Але ж релігійна людина має бути цілою, ціломудреною. А в нас релігійність її часто ще включається під час богослужіння, а виключається після виходу за територію храму. Це є також ознакою секулярності.

З іншого боку, якщо вже заглиблюватися і продовжувати цю думку, то наявність релігійного життя (відвідування богослужіння, ношення хрестика тощо) не убезпечує від впливу секуляризації. Дуже часто сьогодні зовнішнє релігійне життя не має у фундаменті релігійного світогляду. Тобто, зовні людина релігійна, вона все знає, все вміє, до церкви ходить, але на перевірку її світогляд не є християнським. І це є проблема саме внутрішньої секуляризації.

Інформаційний секуляризм.

На 1991 рік УПЦерква мала лише один журнал, а зараз вона має газети, журнали, теле- і радіопрограми, інтернет-сайти, сторінки в соціальних мережах і мобільні додатки до планшетів і телефонів. Православний інтернет з’явився в УПЦ тоді, коли дехто тільки розмірковував, а чи можна священику взагалі до комп’ютера підходити. Здається Церква має все, але якщо ми порівнюємо кількість глядачів, слухачів, читачів, користувачів наших церковних ЗМІ і ЗМІ світських, секулярних, то бачимо, що різниця вражаюча. Нині наша аудиторія значно вужча.

Автор статті вже 20 років робить, формує церковні ЗМІ. Так, зроблений нами 15 років тому перший в Україні релігійний православний сайт існує і досі. Більш того, ми вже декілька років послідовно працюємо над створенням інформаційного простору УПЦеркви. Механізми є, але вони не працюють, тому що немає такого попиту-запиту на релігійну інформацію, як на секулярну. Навіть церковні люди воліють отримувати інформацію про церковні подію з нецерковних джерел. Навіть церковні люди скоріше подивляться відому програму про гроші, ніж прочитають богословську статтю чи стрічку церковних новин. Справа при цьому не в тому, що ця стрічка непрофесійно зроблена. Навпаки, іноді церковні новини глибші, значущі і цікавіші за світську інтерпретацію, але є певні орієнтири. Ми тут констатуємо той факт, що певний формат секулярних ЗМІ виховав глядача. І сьогодні глядач не просто їсть те, що йому дають: він уже вимагає цього. І цей глядач і з церковного середовища так само. Більшість пліток про церкву виникають саме в церковному середовищі і звідси уже потрапляють до аналітиків, журналістів. Обробленими відповідно ці ж плітки знову повертаються до церкви, бо саме тут є їх головний споживач. Хоча з релігійної точки зору, поширювати плітки не можна і вірити пліткам не можна, погано говорити про іншу людину не можна, судити також не можна. Але маємо тут все навпаки. І це є певний результат впливу секулярної світогляду. 

Під час публічної лекції у Києві Чарльза Тейлора (відомого богослова і автора книги «Секулярна доба») я запитав його: Чи не видається Вам, що проблема внутрішньої секуляризації є більш загрозливою, ніж зовнішні виклики сьогоднішнього секулярного світу? І почув у відповідь: треба бути відкритими до діалогу. Це дуже важлива річ для церковної свідомості, для Церкви. Ми проживаємо своє релігійне життя в цьому секулярному світі, а відтак ми маємо бути відкритими до діалогу з цим світом. Ми маємо розмовляти, ми маємо намагатися зрозуміти, ми маємо втілювати у власне життя власний християнський світогляд, свою християнську філософію, намагатися перекласти власний християнський досвід на мову цього світу. Треба жити Церквою, треба жити заповідями, треба жити Євангелієм, треба говорити мовами.

Апостоли на П’ятидесятницю, коли почали говорити різними мовами, говорити про Христа, а мови – це не тільки мови різних народів. Мови бувають різними. І ми, як християни, маємо навчитися цими мовами говорити про Христа і про Церкву й водночас навчитися слухати про Христа і про Церкву.

 

Християнство прямої дії, або Покажи мені твою віру

Радикалізації суспільно-політичного життя та стосунків між людьми вимагають і від нас, християн, відповідної адекватної реакції.

Сьогодні, напевно, як і завжди (бо не здивуюсь, що наш час не виключення), від нас потрібні не абстрактні розмови про віру, а свідчення віри власним життям. Потрібна віра прямої дії.

Саме таку віру і пряму дію продемонстрували отці-ченці Десятинного монастиря, що вийшли 21 січня з Хрестом та стали між «беркутом» та барикадами.

Я не знаю цих людей, ми спілкувалися всього декілька хвилин, але опинилися поруч і разом молилися. Але я знаю інших людей, священиків і багатодітних батьків (декого понад 10, а декого понад 20 років), які простояли між ворогуючими сторонами усю ніч. Вони різних політичних поглядів, але це виявилося неважливо.  Вони віруючі люди, які свідомо приходили до віри і Церкви, які продовжують свідомо жити по-християнські. І свою віру вони підтвердили безглуздим і небезпечним, але мужнім і по-справжньому християнським вчинком.

Це не значить, що ці люди вже безгрішні, або відтепер всі їх вчинки, погляди і дії будуть правильними. Але ми всі впізнали в них в той момент справжніх християн і достойних людей.

І, якщо виявиться, що в реальності вони не такі іконографічні, як ми собі намалювали, це лише має підтримати нашу віру, бо «сила Божа у немочі людській звершується», і це значить, що бути християнином і робити по-справжньому християнські вчинки реально і можливо для кожного з нас, хто називає себе віруючим.

Пам’ятаючи євангельську притчу про Сіяча, скажу, що:

-        - якщо віра не переплавила в нас колишніх піонерів і комсомольців, то з нас виходять «політправославні»;

-        - якщо віра не переплавила в нас колишніх партфункціонерів та співробітників відомих служб, то з нас виходять «держправославні»;

-        - якщо віра не переплавила в нас земних бажань і жаги по земному, то ми «бізнесправославні»;

-        - якщо віра не переплавила в нас дисидентів та рок-н-рольщиків, то ми «неофіти»;

-        - якщо віра не переплавила в нас традиції, то ми «воцерковлені».

Варіанти можна продовжувати і змішувати.

Але, якщо віра переплавить в нас земне і тимчасове (політичне, державне, економічне, культурне та інше), то ми станемо «православними християнами». В нашій назві з’являється іменник, а між нами з’являється Христос.

А, якщо пригадати, що Церква – це тіло Христове. Христос – глава Церкви, а ми лише члени Тіла Христового, на згадку приходять слова апостола Павла:

«Бо тіло не з одного члена, а з багатьох. Якщо нога скаже: я не належу до тіла, бо я не рука, то хіба через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже: я не належу до тіла, бо я не око, то хіба через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло око, то де слух? Якщо все слух, то де нюх? Та Бог розмістив члени, кожний з них у тілі як було Йому завгодно. А коли б усі були один член, то де було б тіло? Тепер же членів багато, а тіло одно. Не може око сказати руці: ти мені непотрібна; або так само голова ногам: ви мені непотрібні. Навпаки, ті члени тіла, що здаються слабшими, значно потрібніші, і які нам здаються в тілі неблаговидними, про тих більше піклуємось: і неблаговидні наші члени благовидніше покриваються, а благовидні наші не мають в тому потреби. Але Бог так створив тіло, щоб ми про неблаговидне більше піклувалися, щоб не було розділення в тілі, і щоб усі члени однаково дбали один про одного. Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени. І ви - тіло Христове, а порізно - члени!» (1 Кор. 12:14-27).

Тому, закликаю православних християн (і воцерковлених, і неофітів, і заполітизованих, і заангажованих) згадати, що вони християни! Згадати Євангеліє і Заповіді і показати їх втілення у власному житті. Сьогодні, і завжди, ми маємо думати як християни, говорити як християни і діяти як християни.

І коли постає вибір бути успішним політиком (чиновником, бізнесменом, протестувальником тощо), чи християнином, вибір треба робити на користь Христа. Робити вибір самому і не вимагати від іншого, бо в нього свій вибір і своя міра.

І тоді Господь поверне вам ваш фах очищеним від земного. І тоді у нас в країні з’являться не «православні» політики, а політики–християни; не «православні» чиновники, а чиновники-християни; не «православні» бізнесмени, а бізнесмени-християни; не просто «православні віруючі», а православні християни.

«Але скаже хто-небудь: ти маєш віру, а я маю діла; покажи мені віру твою без діл твоїх, а я покажу тобі віру мою в ділах моїх. Ти віруєш, що Бог єдин: добре робиш; та й демони вірують і тремтять. Але чи хочеш ти знати, легковажна людина, що віра без діл мертва?» (Як. 2:18-19).

Час показати свою віру і побачити віру в діях іншого!

«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Євангеліє від Матфея, 5:8).

Політична гра замість політичної боротьби

Ці думки були сформульовані напередодні сумнозвісних подій в Києві, але коли розпочався Майдан були вже не на разі. Потім мені довелося представляти Блаженнішого на Круглому столі, організованому ТСН та УНІАН. Круглий стіл називався "План дій для країни", але знову нічні події напередодоні перенесли акцент з майбутнього на сьогодення. Можливо тому, я лише побачив себе у новинах, але не почув. Навіть сьогодні я не впевнений, що потрібна ця передмова, бо цей текст не про політичну ситуацію в країні, а про політику в країні взагалі. І про те, що я розумію під словом "політика".

Те, що називається "політикою" у нас в країні, мені ніколи не подобалося (а це почалося ще за часів "Обществоведения" в радянській школі). І ось, нарешті, я можу сформулювати, чому. 

По-перше, тому, що те, що ми бачимо в житті не відповідає навіть тому слову, яким ми це явище означаємо.

"Політика" - це мистецтво управління містом-державою (полісом), а не те, що ми бачимо в нашій країні.

А по-друге, і це головне, що для опису політичного процесу, ще з радянських часів ми використовуємо термін, що не відповідає суті цього процесу.

Мені дуже не подобається термін "політична боротьба".

Саме слово "боротьба" передбачає жорстокість, жорсткість, непримиренність. Боротьба - це протистояння, це конфлікт, закладений в самому слові.

Боротьба у спорті - це не просто фізкультура. а бойове мистецтво. А бій - це ще категорія і термінологія війни. І саме боротьбу використовують для підготовки військових, а поламані вуха і носи є атрибутами професійних борців. Боротьба - це індивідуальний вид спорту: силовий бій один на один, де переможець лише один, а поєдинок не передбачає нічієї. Це боротьба більше м"язів, ніж розуму, хоча, звісно, присутня стратегія і тактика. Уточню, що не маю нічого проти боротьби, як різновиду спортивних змагань. Я проти використання цього терміну в політиці. Бо це політика війни і силового протистояння, а не "мистецтво управління".

Тому, я пропоную замінити термін "політична боротьба" на термін "політична гра".

Гра у спорті, це поняття колективне. Команда працює на спільний результат. Лідерів може бути декілька. Гра може бути інтелектуальною і складною, багаторівневою і багатоходовою.

Якщо порівнювати політику зі спортом, то це більш схоже на гру в шахи, або гру, в яку полюбляв грати один з наших попередніх Президентів. Це більш  схоже, навіть, на футбол, ніж на самбо чи бокс. Хоча, треба сказати, що футболістам по голові дістається іноді більше ніж боксерам.

І щоб закінчити спортивну тему, скажу, що спортивні змагання (без розрізнення на індивідуальні або командні види) на відміну від політики в нашій країні, відбувається за правилами та передбачають fair-play (чесну гру).

Термін "гра" мені подобається ще й тому, що "гра" - це музика. І я би порівняв політику з грою симфонічного оркестру, де не має бути фальшу жодного з виконавців і створюється гармонія.

А ще, "гра" - це театр. Нажаль, наші політики одні на екрані, а інші поза ним. А сучасні засоби масової інформації допомагають їм маніпулювати нами. І про це треба завжди пам"ятати тим, хто не займається політикою професійно, а споглядає за нею по телевізору або в інтернеті.

P.S. До речі, в давньогрецькому місті-державі, де народився термін "політика", в державному управлінні брали участь всі громадяни міста.

P.P.S. І ще  раз хочу перепросити спортсменів, акторів, музикантів та ваших шанувальників. Цей текст не про спорт, музику чи театр,  а про політику і про слова, якими ми використовуємо та їх вплив на світ, в якому живемо.