пʼятниця, 14 вересня 2018 р.

Відкрите Православ'я - це...

Загальний контекст (кількісний)
Це може здатися дивним, але за останні 20 років, незважаючи на великі суспільні зміни та місіонерську активність релігійних спільнот, в Україні майже незмінним залишився релігійний ланшафт. За даними Центра Разумкова, який щороку проводить соціологічні дослідження щодо релігійності українців та їх ставлення до питань державно-церковних стосунків, релігійна самоідентифікація українців залишається стабільною (всі зміни на рівні статистичної похибки). Враховуючи, що на рівні невеликих чисел навіть статистична похибка може створювати враження динаміки, я свідомо обрав цифри з досліджень 2016 і 2017 років, які більше відповідають даним інших років.
Віруючими себе вважають 67% українців. З них: 
православні - це 68,2% (у 2000 році таких було 66%); 
греко-католики – 7,8% (7,6%); 
римо-католики – 1% (1%); 
протестанти – 1,9% (2%); 
просто християни – 7% (6,9%);
юдеї – 0,2% (0,3%);
мусульмани – 1,1% (0,7%);
не відносять себе до жодного з релігійних сповідувань (можемо назвати їх “просто віруючими”) – 12,6% (15,3%).
Натомість зміни настроїв, згідно досліджень соціологів, відбуваються всередині Православ’я, принаймні щодо вибору між Київським і Московським Патріархатами (у 2010 році 22% - КП і 34% - МП, а у 2017-му: 38,8% - КП і 17,4% - МП відповідно). Але незмінно третина тих, хто асоціює себе з Православ’ям, продовжують самоідентифікувати себе як “просто православні” (37,9% у 2010 році і 35,7% у 2017).
Так само стабільною залишається статистика зареєстрованих релігійних громад. 
Згідно державної статистики з 34 385 зареєстрованих релігійних громад, православними є 18 879 (12 328 – Московського патріархату і 5 111 – Київського патріархату, що є майже дзеркальною протилежністю даним соціологічних досліджень). Греко-католицьких громад в Україні 3 862. Римо-католицьких спільнот – 934. А протестантських і харизматичних громад – 9 812. Юдейських спільнот – 276, а мусульманських – 242.
Пропорції статистики відрізняється від соціології (особливо в середині Православ’я). Чому? – це окрема тема. Але очевидною є невідповідність між суспільними настроями і самоідентифікацією наявних релігійних громад, що може бути відображенням певних тенденцій.

Загальний контекст (якісний)
Про наявність невідповідностей і внутрішніх конфліктів свідчить і якісний вимір досліджень Центра Разумкова. 
Незважаючи на те, що суспільна довіра до Церкви продовжує бути найвищою (63% українців довіряють Церкві), протягом останніх 17 років кількість українців, які вважають Церкву моральним авторитетом зменшилась з 56,3% до 42,2%. Відповідно з 26,5% до 38,8% зросла кількість людей, для яких Церква не є моральним авторитетом. Цікавим є і регіональні відмінності щодо цього питання. На заході України Церква є моральним авторитетом для 68% українців, в центрі – для 41%, на сході – для 28%, а на півдні – для майже 27%.
Так само неоднорідною є релігійність українців по регіонам – віруючими себе вважають 91,3% українців на заході, 69,9% - в центрі, 59,5 – на сході і лише 42,7% - на півдні. І саме на півдні суттєво збільшилась кількість тих, хто знов, як і 17 років тому, вагається між вірою і невір’ям – з 8,3% до 22,4% протягом останнього року. Так само на півдні збільшилась кількість переконаних атеїстів – з 3,2% до 7,9%. А на сході збільшився відсоток тих, кому релігійні питання байдужі – з 8,2% до 16,3%. Також саме на півдні і сході України найбільше “просто віруючих” (24%), “просто християн” (понад 8%) і “просто православних” (понад 30%). Останні дві категорії віруючих складають помітний відсоток і в центрі України, де розташована і столиця.
Замислитися також спонукає і ставлення українців до різних релігій і конфесій.
77,8% українців позитивно ставляться до Православ’я. Негативно – лише 1,3%. А 13,5% - байдуже. Українців, які позитивно ставляться до Православ’я більше ніж самих православних в Україні (68,2%), а тих, хто в негативі, менше ніж представників інших релігій.
Зовсім іншою виглядає картина ставлення українців (серед яких православні є більшостю) до інших релігій і конфесій.
Найкраще ставлення, після православних, до греко-католиків – 36,4%, і католиків – 30,9%, але в динаміці позитив зменьшується. Негатив всього 4,1% і 5%, але він збільшується. З іншими ситуація ще гірша. Позитив є невеликим і зменьшується щодо протестантів (15%), ісламу (12,6%), юдеїв (12,5%) та євангелистів і харизматів (9,8%). Негатив у останніх перевищує позитив і збільшується у протестантів (16%) і юдеїв (15,4%), а стабільним залишається щодо ісламу (20%) і євангелістів і харизматів (19,6%). Переважним відношенням до інших є байдужість – до католиків (40,3%), греко-католиків (38,4%), протестантів (39,1%), мусульман (37,6%), юдеїв (38,8%) та євангелістів і харизматів (34,8%). Байдужість, звичайно, краще за негатив, але вона зменьшується, як і позитив, а от негатив зростає. 
І з цими тенденціями мала б щось робити саме православна спільнота, бо вона не тільки є найбільшою релігійною спільнотою в Україні, але має усвідомити, що соціологія описує ситуацію всередені Православ’я, яку не дуже помітно за величчю відбудованих храмів і блиском позолочених іконостасів.

Одночасно для українців світоглядно зафіксованим і незмінним протягом останніх років є твердження, що “Людина може бути просто віруючою і не сповідувати якусь конкретну релігію” – 61,5%. Також переважна більшість українців (майже 75%) не заперечують право на існування будь-якої релігії, особливо тих, що проголошують ідеали добра, любові, милосердя і не загрожують існуванню іншої людини. При цьому частка тих, що стверджують, що “Істинною є лише та релігія, яку я сповідую” є невеликою і зменшилася за рік з 9,3% до 6,1%. 
І це означає, що в суспільстві дуже високий рівень толерантності до релігійного вибору іншого, а значить свобода совісті і світогляду в Україні не є декларативною. 

Тренди зовнішні (суспільні) і внутрішні (церковні)
З одного боку ми маємо розуміти, що неможливо відокремити Суспільство, Державу і Церкву один від одного в країні, де переважна більшість громадян є віруючими.
З іншого боку, носіями суспільних трендів є більшість громадян (для цього якраз і існує соціологія), а також представники громадянського суспільства, політичних партій і державної влади. А от носіями внутрішньоцерковних треднів є представники церковної ієрархії і духовенства, яких у 42-мільйонній країні трохи більше ніж 30 тисяч на всі конфесії разом, а також ті, кого можна назвати постійними парафіянами, а таких за даними соціології не більше 20% (і це завдяки традиційності західних регіонів), а за оцінками експертів і того менше (від 6 до 10%).
Тобто загальні (суспільні) тренди – це ставлення до релігії, церкви і їх відносин з суспільством 80-90% українців. А внутрішньоцерковні тренди – це ставлення до тих самих питань 10-20% українців. 
Звичайно, можна сперечатися щодо фаховості цих точок зору і умовності розподілу, але це тема іншої розмови. Зараз нас турбує полярність цих точок зору.
З іншого боку, щодо внутрішніх трендів не існує фахових досліджень (соціологі свідчать про неабиякий спротив релігійних спільнот) і спиратися доводиться на експертну думку фахівців, а також на власний багаторічний досвід перебування одночасно всередині православної релігійної спільноти і в постійному діалозі з громадянським суспільством і науковим середовищем. Абсолютна ж більшість духовенства не помітна і не почута в суспільному просторі, то ж описаний мною внутрішньоцерковний тренд може бути й міфом, але таким, який вкорінений в масовій свідомості більшості українців з обох боків церковної огорожі.
Одже очевидною є невідповідність зовнішних (суспільним) і внутрішніх (церковних) трендів щодо суспільного устрою в цілому і внутрішнього устрою релігійних спільнот, зокрема Православ’я, незалежно від приналежності до Московського чи Київського патріархатів (хоча про більш-менш схожі проблеми говорять і представники інших релігійних спільнот).

Зовнішні (суспільні) тренди
Внутрішні (церковні) тренди
Відкритість
Закритість
Єдність
Розділення
Позаконфесійність
Ексклюзивізм
Плюральність
Догматизованість 
Мережевість
Ієрархічність
Демократичність
Фундаменталізм
Толерантність
Ворожнеча (Hate Speech)
Свобода
Тоталітарність

Українське суспільство, яке поступово виходить з радянського тоталітарного минулого і намагається будувати демократичну країну, прагне і вимагає більшої свободи, відкритості, плюральності і толерантності, в т.ч. і від релігійних спільнот. 
Натомість, релігійні спільноти (особливо православні) продовжують бути закритими, жорстко ієрархізованими на зразок середньовічних, імперських і тоталітарних політичних і державних структур. Більш того, відчувається незбагненна ностальгія за перебуванням у радянському атеїстичному гетто. Ієрархі і духовенство старшого покоління відверто не люблять демократію і живляться апокаліптичними міфами щодо західного світу і європейських цінностей. Церковні люди ностальгують за тоталітарною і деспотичною владою, одночасно вибудовуючи власні організаційні структури і відносини всередині них, відверто потураючи людську гідність і забуваючи про Христову заповідь любові. Притаманний Церкві консерватизм дуже часто межує з відвертим фундаменталізмом, традиціоналізм з фарисейством, догматичність з нетерпимістю до того, хто вірує або мислить інакше. Ставлення до інших релігійних спільнот базується на апологітичних (захісних) міфах, які малюють в негативних фарбах, а іноді відверто демонізують представників інших релігій та конфесій. Hate Speech - мова міжконфесійної, а іноді і міжнаціональної ворожнечі, є нормою у конфесійному вихованні вірних, яке базується на власній екслюзивності і зверхності щодо інших. 
В Україні розвивається громадянське суспільство, яке будує мережеві зв’язки. Беручись за спільну справу захисту і розбудови країни українці, які належать до різних релігій і конфесій, створюють позаконфесійні або міжконфесійні об’єднання. Натомість, церкви продовжують бути жорстко ієрархічними структурами, а сам термін “соборності” і “соборноправності” – під підозрою. 
Суспільство бажає єдності церков, але негативно ставиться до розв’язання міжконфесійних конфліктів силовими методами. Але церковна свідомість не мислить іншого, ніж адміністративно-ієрархічний, формату єдності, реалізація якого не можлива в суспільстві, де Церква відділена від Держави та існує свобода совісті, світогляду та віросповідань.

Відкрите Православ’я як можливість
Те що Православ'я тяжіє до консерватизму, а іноді і до фундаменталізму, не є новиною. Але після початку «Перестройки» в СРСР, падіння богоборчого атеїстичного режиму і розпаду комуністичної імперії, коли до віри навернулися мільйони людей, здавалося, що Церква має бути совістю і дороговказом для народу, який виходить з полону рабства до свободи. Саме з такими сподіваннями наприкінці 80-х – напочатку 90-х років ХХ століття до Церкви прийшли люди, які потім протягом 20-25 років займалися релігійною освітою і просвітою, створювали медійні і видавничі проекти, брали участь в діалозі з суспільством. Ці люди стали невід’ємною і дієвою частиною українського Православ’я. Одночасно вони продовжували бути активною і невід’ємною частиною українського громадянського суспільства. Саме в цьому середовищі очевидною стала невідповідність суспільних сподівань щодо Церкви і її внутрішнього потенціалу. 
Після Революції гідності стало очевидним, що надії і сподівання на суспільні зміни неможливі без глибинної світоглядної зміни. Тоді багато говорили про європейські цінності, але для нас це дорівнювало цінностям біблійним і євангельским, які в основі цінностей загальнолюдскіх.
Саме в такому зовнішньому контексті, а також через усвідомлення власної відповідальності за долю своєї Церкви, де очевидно починали брати гору фундаменталістські і ізоляціоністські тенденції (які ще й підігрівалися ззовні ідеями “русского мира” і “політичного православ’я”), а також власного народу, який прагнув змін, але перестав відчувати підтримку і розуміння від ієрархії Церкви, з якою віросповідно не збирався поривати, було сформульовано ідею Відкритого Православ’я як власної самоідентифікації і можливої перспективи для православної спільноти.  

Відкрите Православ’я – це...

Для нас Відкрите Православ’я – це: 
  • Православ’я відкрите до суспільства і людей;
  • Православ’я відкрите до знань і технологій;
  • Православ’я відкрите до діалогу і пошуку відповідей;
  • Православ’я відкрите до інших конфесій і релігій;
  • Українське православ’я, яке відкрите до Світового Православ’я;
  • Православ’я, яке відкривається;
  • Православ’я, яке відкриває себе собі. 

Відкрите православ’я – це неієрархічна соборноправна спільнота православних християн з відкритою громадянською позицією, які займаються освітою і просвітою та, спираючись на традиції Православ’я та сучасне знання, намагаються втілювати біблійні цінності у власному житті та спільних проектах.

Неієрархічна не означає антиієрархічна. Це означає свідоме уникання створення паралельних ієрархій чи організаційних структур там, де вже є церковні ієрархії чи відповідні дієві інституції.

Відкрите православ’я не є організацією. Відкрите православ’я це ідея, яку кожен, хто її сприймає, може втілювати у власному житті і у власному проекті.

Відкрите православ’я намагається бути відкритою системою. 
Відкрите православ’я – це мережа людей і проектів. Це об’єднання зусиль і ресурсів кожного заради спільної мети і спільної справи. 

Відкрите православ’я – це простір діалогу і пошуку відповідей. Це намагання формульовати образ майбутнього і спроба втілювати його вже сьогодні.

Відкрите православ’я як реальність
Одним з перших проектів, який намагається втілити ідеї Відкритого православ’я в реальності, став Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості, створений в Києві на початку 2016 року тими, хто формулював ідею Відкритого православ’я.
Відкритий православний університет не дорівнює ідеї Відкритого православ’я. Це лише одна з можливих спроб реалізації цієї ідеї. 
ВПУ не є релігійною організацією і не є конфесійним закладом. 
ВПУ є громадською організацією, яка об’єднує представників різних релігій і конфесії, а також нерелігійних людей, які займаються освітою і просвітою.
ВПУ є майданчиком для діалогу різних заради спільного майбутнього.
ВПУ є просвітницьким проектом, а не класичним університетом, але має освітні програми і співпрацює з українськими та закордонними вишами в царині дистанційної та післядипломної освіти.
Докладніше з Відкритим православним університетом Святої Софії-Премудрості та його проектами можна познайомитися на офіційному сайті, на сторінці у Facebook та YouTube-каналі.

Іншим проектом, який намагався втілити ідеї Відкритого православ’я в медійному просторі, а також був спробою створювати новий образ православного священика в публічному просторі, став телевізійний серіал “Таємний код віри”, який вийшов на найрейтинговішому телевізійному каналі України “1+1” і був розрахований саме на ту аудиторію, яка позитивно ставиться до релігії, але не входить до тих 10-20 відсотків, яких можна вважати “професійними” віруючими. Але і в цьому середовищі проект був помічений і здебільшого сприйнятий позитивно.

Відкрите християнство
Ідея Відкритого православ’я народилася в середовищі православних християн, але була почутою і сприйнятою представниками і інших християнських конфесій. Наприклад, протягом 2017 року в рамках дистанційної освітньої програми ВПУ “Премудрість-онлайн” було записано курс відомого протестантського богослова Михайла Черенкова “Відкритий протестантизм”, друкована версія якого вийшла у серії “Бібліотека відкритого православія” до 500-річчя Реформації.
А в березні 2018 року у Відкритому православному університеті заплановано публічну лекцію від директора Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського о. Войчеха Суровки під назвою “Відкритий католицизм”.
А це свідчить, що ідея відкритості і діалогу між християнами і з суспільством на противагу закритості і конфесійному ексклюзивізму є актуальною не тільки для православних. 
А ще нам потрібен новий формат єдності релігійної спільноти. Нам потрібна така єдність, яка не буде знищувати унікальності кожного. Єдність – це не тільки те, що було в минулому, або має бути у майбутньому. Єдність – це те, що є вже сьогодні, якщо ми спромоглися цю єдність віднайти, осягнути і продемонструвати.

Більш того, якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо відкритість Ісуса Христа до усіх людей і народів. 


Немає коментарів:

Дописати коментар