Автокефалія як шанс

Після початку агресії з боку Росії, для мене питання “Чи потрібна автокефалія Українській Православній Церкві?” звучить так само як питання “Чи потрібна незалежність Україні?” після путчу ГКЧП у 1991 році. Бо, як “самостійність” України у складі СРСР була лише декларативною, так само декларативною є і “незалежність і самостійність” Української Православної Церкви в складі Московського Патріархату, який не тільки підтримує, але й генерує неоімперські ідеї “руського міра” для Кремля.

Як СНД не змогла стати реальною співдружністью незалежних держав, так і Московський Патріархат залишився церквою Радянського Союзу, де місце УПЦ МП – бути церквою УРСР.

Але мене турбує інша паралель, яку сьогодні ніхто не бажає помічати.

Коли ми голосували за оспівану і омріяну поколіннями наших пращурів незалежність України, нам здавалося, що одразу після її проголошення “згинуть наші вороженьки як роса на сонці” і життя водночас зміниться на краще. Нам здавалося, що це фінал багаторічної боротьби, але виявилося, що це одночасно початок багаторічної і важкої роботи над розбудовою країни, яка триває і донині. І “вороженьки” нікуди не зникли. Але ми чітко усвідомлюємо необхідність по краплині вичавлювати з самих себе рабів, декомунізувати не тільки площі наших міст, але й свідомість, вибудовувати правову і політичну систему країни тощо. 

Те саме й з автокефалією Української Церкви. Автокефалія – це не мета, а засіб реалізації справжньої мети для нашої Церкви. Проголошення автокефалії – це не фінальний трофей, здобуття якого дивним чином змінить обличчя нашого Православ’я і моральність нашого суспільства. Це лише шанс звільнити нашу Церкву від радянського, імперського, тоталітарного і наповнити її євангельським і християнським. Тому вже сьогодні варто розпочинати розмірковувати над тим, яким бути українському православному християнству у ХХІ столітті. І саме це питання має постати перед Собором Української Православної Церкви, яка прийматиме від Вселенського Патріарха Томос (Грамоту) про Автокефалію Українського Православ’я.

За останні 30 років відбулося відродження храмів і ієрархічних структур, але чи відбулося відродження Церкви, про яку говорив Христос, писали апостоли і богослови від перших століть і до наших часів? 

Відроджено тіло Церкви, але чи є це тіло Христовим, чи наповнено воно духом Євангельської любові і істини? Чи схожі наші ієрархи на апостолів і святителів? Чи схожі наші монахи на преподобних? Чи схожі наші віруючі на християн? Чи схожі наші парафії на християнські спільноти?

Саме тому, знову постають питання: Що є Церква? Якою вона має бути? Якою є її місце і функція в сучасному світі і в нашій країні? Що значить бути православним християнином? 

І від відповідей на ці питання, які маємо дати ми, православні українці і наші ієрархи, залежить не менше, ніж від рішення Вселенського Патріарха.

Далі буде...