пʼятниця, 25 січня 2019 р.

Від УПЦ до ПЦУ (Кейс нашої Громади)

Мені не подобається, що процес відновлення єдності Українського Православ’я почали називати і вимірювати «переходом» громад. Наша Громада, завжди була києвоцентричною і в єдності з Вселенським Православ’ям. Тепер, завдяки визнанню Вселенським патріархатом української автокефалії ми маємо можливість долучитися до єдності і з Православною Церквою України. Ми б залюбки залишалися в єдності і з нашими братами і сестрами з Московського патріархату, але, на жаль, їх керівництво це забороняє. Це, якщо коротко. 
Але, впевнений, є ті, кому буде цікавою історія в деталях (або «кейс», як говорять сучасні освітяни) нашої Громади.
Літургія і кава
Одразу варто зазначити, що ми маємо справу не з класичною парафією храму, а справді з Громадою, яка є спільнотою людей, об’єднаних вірою і спільним служінням літургії в недільні дні і свята, а також післябогослужбовим і позабогослужбовим спілкуванням, а, іноді, і реалізацією спільних просвітницьких, медійних, освітніх, суспільно-важливих, соціальних та інших проектів, які ніколи не позиціонувалися як проекти Громади, але дуже часто як ідеї народжувалися за кавою після недільної літургії.
З 2011 року наша Громада звершувала богослужіння на першому поверсі багатоповерхівки в приміщенні, яке Громаді не належало, а надавалося в користування адміністрацією православного родинного центру. Це було дуже зручно, бо серед членів Громади багато родин з дітьми.
Києвоцентричність і вселенськість
Але, для того, щоб зрозуміти мій і нашої Громади шлях до сьогоднішньої єдності з Православною Церквою України, варто згадати 90-ті і перше десятиліття 2000-х. Саме тоді свідомість православних вірних Української православної Церкви, особливо тих, хто мав можливість особисто спілкуватися з Блаженнішим митрополитом Володимиром (Сабоданом), формувалася на двох основних засадах: києвоцентричності і вселенськості. Києвоцентричність виявлялася в тому, що духовним центром нашої Церкви ми завжди вважали Київ, а її Предстоятелем - митрополита Київського. Одночасно ми вважали себе невід’ємною частиною Вселенського (всесвітнього) Православ’я і зв’язок з ним був важливою складовою нашої ідентичності. Прагнення до автокефалії для нас було природнім, так само як важливим було визнання нашої церкви Вселенським (світовим) православ’ям.
Майдан і відкрите православ’я
Дуже багато змінилося в нашій країні після Революції гідності, анексії Криму і війни на Донбасі. Так само багато змінилося в нашій церкві після смерті Блаженнішого митрополита Володимира і обрання нового предстоятеля.
Саме в цей складний для країни період до нашої Громади долучилося багато нових людей. Ми перестали бути здебільшого Громадою великих родин з маленькими дітьми. До нас долучилися медійники, державні і громадські діячі, які вважали себе вірними церкви, але не сприймали її гибридної промосковської позиції. 
Одразу після анексії Криму наша Громада припинила поминання «патріарха Московського і всієї Русі» за богослужінням. В цьому вчинку не було нічого героїчного, бо справжній героїзм проявляли воїни добровольчих батальонів, захисники ДАП і волонтери. Але це не тільки дозволило нам не відчувати внутрішнього дисонансу, але й збільшило кількість наших парафіян, які бажали бути в «канонічній, але не московській» церкві.
Восени 2014-го, мною була зроблена публічна заява, що я жодним чином не належу до Московського патріархату, а лише до Української православної церкви. Ця заява навіть була предметом емоційного обговорення на останньому для мене у якості голови Синодального відділу Синоді УПЦ. Було обговорення цього і в декількох ефірах і інтерв’ю, де потрібно було доводити, що самоідентифікація людини чи Громади не менш важлива, ніж юридична чи канонічна приналежність. 
Паралельно в ті дні в середовищі людей, які з 90-х займалися церковною просвітою і були занепокоєні фундаменталістськими тенденціями нового керівництва церкви, народилася концепція Відкритого православ’я, спробою втілення якої стало створення у 2016 році на території і за сприяння Національного заповідника «Софія Київська» Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості. Але це інша, хоч і не менш цікава, історія, до якої в той чи інший спосіб долучалися члени нашої Громади. 
Докладніше про Відкрите православ’я тут 
Заяви і поминання
Квітень 2018-го несподівано приніс надію не тільки на визнання Вселенським православ’ям автокефалії української Церкви, але й можливості якісних змін, на які сподіваються і вірні церкви, і українське суспільство в цілому. Протягом літа ми багато говорили про це за кавою після літургії, під час якої молилися за єдність українського православ’я.
В кінці серпня, напередодні Дня незалежності і Архієрейського собору Константинопольського патріархату, ми разом зі священиками і вірянами з різних юрисдикцій і регіонів України оприлюднили Мережу Відкритого православ’я і, розуміючи, що шлях до повної єдності православних українців буде непростим, зробили спільну заяву, запропонувавши «замість війни юрисдикцій - мирне співіснування, співпрацю і співслужіння». 
Ми дуже раділи рішенню Синоду Константинопольського патріархату від 11 жовтня, яке не тільки відкрило шлях до проведення Об’єднавчого собору, але й вирішило головну проблему православних українців останніх 30 (або навіть 100) років. Вселенський патріархат визнав усіх православних українців, незалежно від того в якій з трьох православних юрисдикцій вони приймали таїнства, православними вірними, священиками і єпископами.
Найближчої неділі на Покрову ми в Громаді вже поминали «владику і отця нашого» Вселенського патріарха Варфоломія, а в Мережі відкритого православ’я зробили заяву, що «Навіть якщо Московський патріархат прийме рішення про повний розрив з Константинополем, ми, духовенство і вірні Української православної церкви, цього не приймемо і залишимося в молитовному і євхаристичному єднанні як з Вселенським православ‘ям, так і з тим духовенством і вірними МП, які будуть до цього відкриті, а також з ієрархією і вірними майбутньої Помісної православної церкви України, яких визнає Константинопольський патріархат».
На жаль, 15 жовтня на своєму Синоді у Мінську Московський патріархат не тільки відкинув надану Константинополем можливість відновлення єдності Українського православ’я, але й оголосив про свій розрив з Константинопольським патріархатом. Слідом за московським керівництвом аналогічні рішення були прийняті Синодом, а потім зібраним замість зустрічі з Президентом Собором єпископів Московського патріархату в Україні. 
Але наша Громада продовжила поминання як Вселенського патріарха, так і митрополита Київського Онуфрія.
15 грудня відбувся Об’єднавчий собор Православної Церкви України, на якому було обрано Блаженнішим предстоятелем митрополита Єпіфанія.
Наступного дня за богослужінням ми поминали Вселенського патріарха, митрополита Єпіфанія і продовжили поминання митрополита Онуфрія. Це було логічним ще й тому, що традиційно для нашої Громади за богослужінням були гості і друзі. Тієї неділі це був відомий священик зі Сполучених Штатів, священик з півдня України, священик з Білорусі, який не співслужив, але якому все було цікаво, а ще декілька християн-європейців, один з яких створює просвітницькі проекти в Росії, а інша - соціальні проекти на Сході України.
Але поминання очільника МП в Україні викликало не тільки хвилю нерозуміння в соцмережах, але й спротив частини нашої Громади. Довелося наступної неділі проводити збори і все пояснювати. Бо, окрім послідовно декларованого бажання єдності усіх православних, в нас була ще й своя логіка - логіка, яку можна було зрозуміти лише зсередини нашої Громади. В нашій Громаді вже понад 10 років є другий священик, якого ми всі любимо і поважаємо. І ось його велика родина, в якій декілька священиків, закликала його залишатися в одній з ними церковній структурі. Тому, саме поминання і митрополита Єпіфанія, і митрополита Онуфрія, давало нам можливість співлужити разом.
Але це можна було побачити і зрозуміти тільки зсередини Громади. А назовні потрібне було втілення в реальні дії тих принципів, які були задекларовані влітку і восени. Головні з них: визнання Православної Церкви України нашою Громадою і співслужіння з ієрархією цієї Церкви.
Єдність і розділення
Саме тому я з радістю відгукнувся на запрошення 7 січня на Різдво (і на другий день після підписання Томосу) бути учасником першого богослужіння Предстоятеля ПЦУ у Київському Соборі Святої Софії.
Наша Громада сприйняла це з надхненням, але буквально через день наш другий священик отримав попередження від ієрархії Московського патріархату, що у разі, якщо він співслужитиме зі мною, то автоматично буде заборонений у служінні МП.
Найближчої неділі я вже служив один і провів збори Громади, поставивши на голосування питання: «Чи бажаєте Ви, щоб наша Громада долучилася до єдності з Православною Церквою України?» Те саме запитання було поставлено й у Facebook-чаті нашої Громади. В результаті голосування проти проголосувала лише одна людина, п’ятеро - утрималися, а понад 50 постійних членів Громади підтримали бажання єдності з ПЦУ. Частина Громади свідомо не брала участь у голосуванні, бажаючи залишатися в єдності з усіма або з інших власних причин.
Тепер поставало питання, як ділити приміщення, в якому Громада звершувала богослужіння. Ми мали попередні домовленості з адміністрацією, що у разі розділення Громади, та частина, яка залишиться в УПЦ МП, буде звершувати богослужіння на великі свята, якщо вони випадатимуть у будні дні, а та частина, яка буде в єдності з ПЦУ, буде звершувати богослужіння по неділях. Але скористатися цими домовленостями нам не довелося. 
Дізнавшись про нашу ситуацію, предстоятель ПЦУ митрополит Єпіфаній запропонував нашій Громаді долучитися до спільноти парафіян храму святого благовірного князя Ярослава Мудрого, що в Теплій Софії. Цікаво, що ця спільнота почала звершувати богослужіння в Софії Київський в той самий день 2016-го, коли відбулася презентація Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості. А храм розташований на першому поверсі будівлі, на другому поверсі якої проходять публічні лекції Відкритого православного університету. 
Одночасно ми звернулися до священноначалля Київської митрополії УПЦ МП з проханням-пропозицією призначити нашого другого священика настоятелем парафії Віри, Надії, Любові і матері їх Софії і, у разі виконання нашого прохання, ми пообіцяли залишити приміщення і все необхідне для богослужіння. Обидві сторони дотрималися слова.
І ось цієї неділі значна частина нашої Громади вперше молилися за літургією в Теплій Софії, а інша частина зібралася разом в старому приміщенні. Ми з розумінням і повагою ставимося до вибору кожного з членів Громади. І ми віримо, що, навіть тоді, коли ми звершуємо богослужіння не разом і в різних місцях, ми продовжуємо бути єдиними у Христі, хоча звичайним оком цього і не побачити.
То коли наша Громада стала частиною Православної Церкви України?
Можна говорити, що ми завжди були частиною саме цієї Церкви, бо завжди були києвоцентричними і в єдності з Вселенським православ’ям.
Можна сказати, що це відбулося у 2014-му, коли ми припинили поминання московського патріарха і публічно заявили, що не належимо до МП.
Можна вважати, що це відбулося тоді, коли ми підтримали рішення Константинополя щодо українського православ’я і не підтримали рішень МП щодо розриву з Вселенським патріархатом.
Такою датою може бути той день, коли ми радісно рецепіювали рішення Об’єднавчого собору, який утворив ПЦУ, і коли ми вперше почали поминати за богослужінням новообраного предстоятеля митрополита Єпіфанія як «владику нашого».
А ще такими днями можна вважати моє перше співслужіння з митрополитом Єпіфанієм на Різдво в Софії Київській, або спільну молитву нашої Громади з місцевою парафією Теплої Софії.
Єдність Православ’я в Україні. 2.0
Але ми свідомо не говоримо про «перехід» нашої Громади, хоча де-факто він і відбувся. 
Ми продовжуємо наголошувати, що ми долучаємося до єдності, і мета процесу, який розпочався в українському православ’ї завдяки рішенням Вселенського патріарха, це єдність всіх православних українців (єпископів, священиків і вірян) між собою і у Христі. І ми робитимемо все, щоб наблизити той день, коли знов будемо співслужити і причащатися разом з нашими братами і сестрами, православними українцями, які за різних причин залишатимуться в єдності з ієрархією Московського патріархату в Україні.
А поки ми закликаємо священноначалля Московського патріархату припинити розпалювати ворожнечу між православними українцями і не забороняти співслужіння священикам УПЦ і ПЦУ. 
Священнослужителів обох православних юрисдикцій ми закликаємо до взаємного визнання і усіх можливих форм взаємодії, співпраці і співслужіння заради спільного свідчення євангельської любові і служіння ближньому.
Православним українцям обох юрисдикцій ми радимо відвідувати богослужіння і святині в храмах і монастирях як ПЦУ, так і УПЦ, спілкуючись з парафіянами і закликаючи священиків до єдності. 
Справжня єдність - це єдність між людьми і громадами, які об’єднуються довкола Христа і Євангелія. І у цієї єдності може бути багато вимірів і форм. 
А шлях нашої Громади - це лише один з тисяч можливих варіантів. Бо кожна спільнота унікальна, бо перебуває в унікальних умовах і складається з унікальних особистостей. І нам було б дуже цікаво дізнатися про досвід інших громад.




2 коментарі:

  1. Дякую за цей допис! Особливо за заклик до єдності з усіма православними юрисдикціями, вірю, що Христос покликав нас до єдності і це є істинний Євангельський шлях. Допомагай вам Боже, отче Георгію!

    ВідповістиВидалити
  2. Із великим задоволенням читаю думки розумної,глибоковіруючої, патріотичної людини, що служить Богу і людям, працює для єдності українців. З нетерпінням чекаю, що о. Георгій буде покликаний до служіння на посадах, що визначатимуть шляхи розвитку нашої церкви

    ВідповістиВидалити